Випускник соловецької академії - Історія - dt.ua

Випускник "соловецької академії"

21 лютого, 2014, 19:01 Роздрукувати Випуск №6, 21 лютого-28 лютого

Нинішній бурхливий час гартування в Україні громадянського суспільства мимоволі навіює історичні аналогії з "політичною школою", що існувала у 1920–1930-х рр. на  Соловках . Одним з випускників тієї "соловецької академії" був колишній комуніст Петро Кирилович Солодуб.

Нинішній бурхливий час гартування в Україні громадянського суспільства мимоволі навіює історичні аналогії з "політичною школою", що існувала у 1920–1930-х рр. на Соловках. Як сказав політв'язень того режиму Семен Підгайний, "це була своєрідна соловецька академія, з якої виходили люди вже з ясними головами. Кинуті в страшні умови острівної тюрми люди починали-таки усвідомлювати, "хто вони, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті". Далі, поступово, з болем і важкими моральними муками засуджували пройдений шлях, перекреслювали своє минуле, народжувалися знову і всі сили клали на збереження свого життя, щоб, як прийде час, виправдати себе в очах свого народу". Одним з випускників тієї "соловецької академії" був колишній комуніст Петро Кирилович Солодуб.

У біломорському таборі в'язень-українець, який до арешту керував справами Раднаркому УСРР, написав рекордну за обсягом заяву — на десятки сторінок. Більш розлогого письмового звернення на адресу колегії ОДПУ годі шукати, мабуть, в усій архівній спадщині радянських репресивних органів. Екс-партієць викладав свої думки на папір, сидячи з осені 1933-го в одиночній камері. Чи допомогла йому та заява? На жаль... У книзі життя багатьох соловчан остання крапка — свинцева. Але промовисті свідчення опору українців диктаторському режимові залишилися.

9 грудня 1933 р. на Соловках оперуповноважений Ішанін склав характеристику на Солодуба, покараного в справі так званої Української військової організації (витяги з документів цитуються мовою оригіналу): "... в камере ведет себя спокойно, интересуется вопросом, "скоро ли он будет переведен на содержание на общих основаниях". Цим питанням він переймався щойно опинився в ізоляції, діставши максимальний на той час строк позбавлення волі — 10 років. Спочатку Солодуб надіслав "політичну" заяву, а за півроку вирішив просити про пом'якшення вироку й особисту амністію. У зверненні від 28 квітня 1934-го він докладно й аргументовано, як у науковій праці, намагався довести, що не був контрреволюціонером і не може ним бути. Почав з коренів свого політичного світогляду, далі — про радянську роботу й національну політику, шумськізм, "особисті зв'язки в українському націоналізмі", спроби остаточно розірвати з "націонал-фашизмом", про ставлення до політики компартії. І закінчив оповідь бадьорим "розділом" "Я признал свою вину" — запевнив, що він комуніст, відданий партії і революції, просто "заплутався в тенетах націоналізму".

Навряд чи хтось із керівників Луб'янки мав час і бажання уважно читати все те довжелезне звернення (мало чого, мовляв, понаписує контра, сидячи без діла в камері!). 

Заява письмова 

Петро Солодуб народився 1893 р. в місті Заслав (нині Ізяслав — райцентр у Хмельницькій області) в сім'ї ремісника-шевця. Був на військовій службі (штабс-капітан царської армії), згодом — помічник командувача галицької армії. Колишній есер, член ВКП(б) в 1919—1933 рр., економіст, працював на відповідальних посадах в УСРР і Ленінграді. Був начальником сектору складання п'ятирічного плану важкої промисловості Держплану СРСР. Ділові якості Солодуба високо цінував голова Вищої ради народного господарства член Політбюро ЦК ВКП(б) Серго Орджонікідзе, який в останні роки життя очолював Наркомат важкої промисловості СРСР. 

Звісна річ, у своїй заяві Солодуб намагався аргументувати "непричетність до націоналізму": мовляв, до 16 років майже не знав української мови, а в духовній семінарії, де навчався, українські гуртки його не приваблювали. Тричі був учасником бунтів семінаристів, проте "цікавився лише соціальними питаннями" і зробив для себе висновок: "из духовной семинарии "собственным умом" я мог дойти до атеизма и зоологической ненависти к черному и белому духовенству". А найліпшими роками бурхливої молодості вважав... імперіалістичну війну, бо на фронті був завжди вдягнутий, взутий, нагодований. Та ще й в окопах (бої з атаками — велика рідкість) мав змогу готуватися до іспитів, щоб здобути вищу освіту. 

Вступивши до вишу, Солодуб дуже активно, "с налетом некоторого буйства", брався до громадської роботи. Обраний до правління земляцтва, він і далі "інстинктивно йшов шляхом радикального руху". Після того як у Пітері ближче познайомився з червоними, повернувся в Україну, працював у підпіллі (період УНР), згодом навіть очолив більшовицький штаб оборони Києва з правами начальника штабу армії. Далі — знайомство з доволі впливовим комуністом-земляком Дмитром Мануїльським (народився на Тернопільщині), робота в Українському революційному комітеті в Москві, знову служба у війську... 

Життєпис нашого героя цікавий насамперед його особистими контактами й оцінками тогочасних подій в Україні, де відчутним був опір імперській політиці ВКП(б). Націонал-комуністи, з-поміж них і Солодуб (сталінець, як він казав, з 1921 р.), висували ідею конфедеративного устрою СРСР, на чому наголошував і Олександр Шумський. Розумні люди в підрадянській Україні порівнювали ухвалену в січні 1924-го Конституцію Союзу РСР з історичною Переяславською угодою, внаслідок якої козацьку державу поглинула Російська імперія. Новітня імперія — під проводом ВКП(б) — прагнула зробити те саме. 

Свідчення письменника Михайла Ялового (з матеріалів архівно-слідчої справи ДПУ): "...в доволі частих зустрічах у Шумського разом із Солодубом і Максимовичем, особливо коли бував Солодуб, пригадую, розмова майже весь час поверталася до того, що, мовляв, із такої ситуації існує лише один вихід — повстання. Дуже часто до такого висновку під час цих бесід приходив Солодуб, змушуючи нас із Максимовичем напівжартома схвально кивати головами, а Шумський тільки дивився на нього з докором. Солодуба така реакція дратувала, він уходив у раж і починав лаяти Шумського, котрий, на його думку, тупцяв на одному місці й тим втрачав час і міг програти всю справу. Очевидно, як на кадри, що здатні організувати цю справу, Солодуб дивився на деяких боротьбистів, відомих своєю повстанською діяльністю... Усі, ясна річ, знали про його близькі зв'язки з Волохом, повстанським отаманом, що в 1919 році привів свої полки до Києва в розпорядження ЦК боротьбистів. Про настрій Волоха знали всі боротьбисти, які обіймали керівні посади. Я, наприклад, сам неодноразово зустрічаючись із Волохом, постійно чув від нього, так би мовити, його класичну репліку, що оцінювала ситуацію в Україні. Він так і казав на адресу боротьбистського керівництва: "Догрались, стерви собачі. Просрали Україну!". Ясна річ, такі заяви сприяли створенню повстанської атмосфери".

Коли 1927 р. Солодуб поїхав до Лазаря Кагановича в Москву, там товариші поцікавилися, чи не міг би Петро Кирилович залишитися й далі працювати в Україні. Той відповів: "Если бы Шумскому дали свободную дискуссию, то банда в 100 тысяч человек в 2–3 недели собралась бы. Конечно, это движение ничего общего с коммунизмом не имело бы". 

Постановою ЦК ВКП(б) Солодуба направили для роботи в місто на Неві. Туди ж мусив переселитися й Олександр Шумський. До нього приїздили Карл Максимович, Олесь Досвітній, Михайло Яловий (Юліан Шпол), Омелян Волох, деякі інші українці. Дискусії тривали і там, і згодом у Москві. Цікаво, що Солодуб, пригадуючи особисті зв'язки "в націоналізмі", написав у заяві про те, що бачив один раз Сергія Єфремова і тричі — Михайла Грушевського. З останнім була кумедна розмова в Наркоматі освіти: "...он зашел ко мне с рядом просьб. При этом разговоре я предложил ему написать статью о том, что Украина обязана своим существованием коммунистической партии. В то время я это доказывал в своих устных и печатных выступлениях. Мне хотелось, чтобы эту мысль подтвердил Грушевский как историк. Он отказался, заявив: "Я не юный пионер и не всегда готов"... 

Заяви усні

На Соловках, як видно з матеріалів архівних справ, у серпні 1934 р. перебували на формулярному обліку за контингентом "УВО" 35 невільників. "Активные учетники разбросаны по отдельным командировкам, — зазначено в документах. — Наиболее одиозной фигурой является з/к Солодуб Петр Кириллович, осужден КОГПУ по ст. 58-4-11, срок 10 лет, конец срока в [19]43 году... — на острове содержался номерником, под номером 5". Майже тим самим "відданим партії і революції" певний час поставав наш герой і в повідомленнях табірних інформаторів. У травні 1934-го він працював діловодом фінчастини Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС, потім на Соловецькому дослідному полі. У розмовах із в'язнем Володимиром Гедеоновим (колишній білогвардієць) казав, що писатиме особисто Сталінові, проситиме про помилування. 

На початку лютого 1935-го соловецькі дзержинці надіслали в Медвежу Гору начальникові III відділу ББК НКВС Попову спецзведення про Солодуба. Агентурних матеріалів бракувало, тому в січні чекісти вжили додаткових оперативних заходів: "...нами прикреплены для освещения Солодуба с/о (секретные осведомители. — С.Ш.) "Ясинский" и "Чермаш", которые имели с ним несколько бесед". Інформатор повідомив, що мав розмову із в'язнем Мойсеєм Манделем ("учетник по окраске "УНКР"), який розповів таке: Солодуб "ожидает вторую годовщину своего заключения, по истечении которой начнет решительную голодовку под лозунгом "Или свобода — или смерть". Інший сексот, спілкуючись із Солодубом, спитав про його націоналістичний ухил і визнання помилок, на що останній заявив: "Что с этого я имею, хотя как будто бы признал свои ошибки, я их никогда, собственно, не имел, сижу совсем ни за что". "В своих беседах с оперработниками Отделения Солодуб постоянно высказывает недоумение по поводу содержания его на Соловках, при этом ссылаясь на то обстоятельство, что "он сделал все, что требовалось от него, т.е. во всем признался и раскаялся", — зазначено у спецзведенні, яке підписали начальник 3-ї частини 8-го Соловецького відділення ББК НКВД Акімов і оперуповноважений Долинський. "Анализируя агентурный материал наших источников, в правдоподобности которого у нас сомнений не имеется, и сопоставляя с официальными заявлениями Солодуба и содержанием его писем ("...Несмотря на мой "национализм", я никогда не уклоняюсь от политики партии, ибо она мое единственное убеждение", — писав дружині. — С.Ш.), мы приходим к выводу, что Солодуб совершенно неискренен в своих заявлениях "о признании ошибок, о преданности партии и т.п." и ведет определенную двурушническую политику". 

До запровадження тюремного режиму в кремлі (центральній частині табору) політв'язні могли дозволити собі певне "вільне поводження". У січні 1935-го інформатор оперчастини повідомляв: "...заключенный л/п Кремль Ходжаев А.Х. (ст. 58-6, срок 5 лет)... установил тесную связь с з/к Солодубом П.К., проводя с ним время в длительных беседах, причем Ходжаев, пользуясь невниманием вахтера у ворот, выходит за Кремль и совместно с Солодубом ходит на прогулку в лес". Табірна агентура доповідала про контрреволюційні висловлювання українця: "...у нас нет такой семьи, в которой хотя бы один член семейства не был арестован и посажен в тюрьму или в лагеря. В особенности это имеется на Украине. Взять хотя бы, к примеру, мое семейство, где со мной вместе было арестовано 4 человека, и в числе их старуха мать. Сколько же всего осужденных по Сов[етскому] Союзу!..". 

У відповідь — куля 

На початку квітня 1937-го Петро Кирилович написав чергове звернення і дав його почитати співтабірникові. То був професор, колишній член КП(б)У Петро Дятлів, який з приводу прочитаного висловився так: "Ничего, конечно, с вашей точки зрения, раз вы себя признаете виновным, но если вы коммунист, как вы говорите, коммунист сталинец-ленинец, то такого заявления нельзя писать. Такое заявление — позор. Коммунист должен быть до конца твердым. Не просить нужно, а требовать, кричать на весь мир". 

Солодуб: "Я же принадлежал к группировке Шумского, это факт, это партия осудила, и я никогда не допускал даже в мыслях, чтобы ЦК партии от моего ареста был в стороне. Тот факт, что Прокофьев при первом вызове сказал мне, "вас арестовали с ведома тов. Сталина", то что же мне оставалось делать больше. Я не только признал свои ошибки в национальном вопросе, но пошел дальше. Рассуждая логически, я дошел до того, что Шумский ставил своей целью в конечном итоге создание буржуазного типа Украины, чего, конечно, никогда Шумский не ставил и не имел в виду. Когда я писал это, плакал, был уверен, меня расстреляют, ибо так нужно для партии". На це Дятлів відповів: мовляв, щоб каятися і просити про помилування, треба спочатку скоїти злочин.

Петро Солодуб, який прагнув до всього доходити власним розумом, прозрів у таборі — як і більшість націонал-комуністів. Попервах він аналізував "геніальні" плани радянських п'ятирічок, захоплювався стахановським рухом, розбудовою соціалізму. Але що довше жив на острові і що більше проявляла себе сталінська політика, писав Підгайний, то більше наближався Солодуб до української соловецької громади: "Він поділяє болі її. Ця талановита, повна сил і ініціативи людина поступово знайшла себе. У кремлі він був завжди одягнений у своє, чисто голений, а манерами своїми нагадував військового. Від 1937 року брав жваву участь у справах української соловецької громади, входить у саму гущу соловецьких українців".

Чекісти, щоб завадити зближенню Солодуба з однодумцями, наполягли на зміні режиму утримання в'язня — запропонували відправити його до ізолятора. У жовтні 1937-го начальник Соловецької тюрми старший майор держбезпеки Іван Апетер і його помічник капітан держбезпеки Петро Раєвський за матеріалами справи Солодуба склали про нього довідку:
"...был членом центра Украинской военной организации, тесно связанной и руководимой разведорганами Польши и Германии, ставившей задачу свержения Соввласти вооруженным путем. Убежденный враг Соввласти. Настроен озлобленно. Резко критикует политику ВКП(б) и советское правительство, в особенности национальную политику на Украине. <...> Находясь в Соловках, Солодуб группирует вокруг себя своих единомышленников, членов "УВО" и "УНКР", польшпионов, среди которых пользуется огромным авторитетом. Продолжает вести открытую к-р нац[ионалистическую] пропаганду, отрицая и критикуя победы соц[иалистического] строительства страны". 

Цього було достатньо, щоб під час Великого терору — "зачистки" тогочасним режимом суспільства — випускника "політичної школи" за рішенням особливої трійки розстріляли 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох. Реабілітують Петра Солодуба в 1950-х рр. — після смерті "отца народов"... 

...Історія, як відомо, має властивість повторюватися на нових витках. І нині час від часу з політичних хащ визирають вовки в овечих шкурах, а зло вбирається в тогу добра... Пам'ятаймо "соловецьку академію" в надрах того антинародного режиму, який засвідчив жорстоку послідовність у винищенні української інтелектуальної еліти, систематичність упокорення національного духу, поривань до свободи і незалежності України.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво