Відлуння далекої війни. Китай хоче написати свою історію Другої світової війни - Історія - dt.ua

Відлуння далекої війни. Китай хоче написати свою історію Другої світової війни

4 вересня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 4 вересня-11 вересня

Прагнення Пекіна вписати китайські сторінки у літопис світової війни заслуговує на увагу істориків. Але не можна не зазначити, що політичний підтекст самих торжеств і заяв лідерів КНР, пов'язаних із ювілеєм, примушує уважно оцінити мету і завдання цих дій, а також згадати забуті сторінки війни в Китаї, де українці брали безпосередню участь.  

 

70-річчя закінчення Другої світової війни, що його весь світ відзначає нинішнього року 2 вересня, в день, коли на борту американського лінкора "Міссурі" представниками США, Великобританії, СРСР, Китаю, Франції, Австралії, Нідерландів, Нової Зеландії, Канади та Японії було підписано Акт про капітуляцію японських збройних сил, у Пекіні вирішили відзначити по-своєму. І вибрали для цього дату 3 вересня, назвавши історичну подію "70-річчям перемоги у війні опору китайського народу японським загарбникам та у світовій антифашистській війні".

Цими заходами Пекін прагнув заявити всьому світові, що внесок китайського народу в перемогу у Другій світовій недостатньо оцінений, хоча китайський фронт був ключовим в Азії і, по суті, війна в Китаї стала прологом "світової війни проти фашизму і водночас початком боротьби за порятунок людської цивілізації". Пекін також вважає, що Друга світова війна почалася задовго до вторгнення Німеччини в Польщу, і пропонує розглядати японську агресію в Китаї принаймні з липня 1937 р. (чи навіть із 1931 р.) як відправну точку глобального конфлікту. В якому Китай, за його новітніми оцінками, втратив понад 35 млн. людей загиблими та пораненими. 

Прагнення Пекіна вписати китайські сторінки у літопис світової війни заслуговує на увагу істориків. Але не можна не зазначити, що політичний підтекст самих торжеств і заяв лідерів КНР, пов'язаних із ювілеєм, примушує уважно оцінити мету і завдання цих дій, а також згадати забуті сторінки війни в Китаї, де українці брали безпосередню участь.

Забутий фронт світової війни 

На Заході і в КНР до ювілею з'явилася серія наукових публікацій, досліджень та спогадів учасників війни в Азії. Єдиної думки про події в Китаї немає, вони бачаться мало дослідженими й ніби випадають із контексту загальносвітової історії війни, а країну називають "забутим" союзником. Своєю чергою, слабка поінформованість іноземців про війну в цій частині Азії дозволяє китайському керівництву подати історію війни в абсолютно іншому контексті, випинаючи одні аспекти конфлікту й затушовуючи інші. 

Нинішніми торжествами ніби відсунуто на другий план дату 9 вересня 1945 р., коли в Нанкіні генерал Хе Інцінь, який представляв одночасно уряд Китайської республіки та Союзне командування в Південно-Східній Азії, прийняв капітуляцію командувача японських військ у Китаї генерала Окамура Ясудзі. Для Китаю це і є дата закінчення війни. Точніше – була. 

Керівництво КНР вирішило встановити нову дату дня Перемоги — 3 вересня — торік, аби відійти від попередніх трактувань і внести нові елементи в оцінку подій. Багато спостерігачів звернули увагу на те, що Пекін використав нинішні торжества здебільшого для тиску на Токіо. 

Китайці не вважають, що їхні сусіди за морем покаялися й почуваються винними за скоєне під час агресії. На цьому тлі Японію обвинувачують у спробах переглянути підсумки війни, проводячи паралелі з тим, як історія війни піддається перегляду в ряді країн Східної Європи та в колишніх радянських республіках. У цьому сенсі Китай знайшов "розуміння" в Росії: вона також виступає проти ревізії історії війни, але водночас пропонує сьогодні своє трактування, в якому росіяни зіграли провідну роль у перемозі. 

Японський же ревізіонізм виявляється не тільки в тому, що японські підручники замовчують деякі факти кривавих злочинів японської армії в роки війни і дають неприйнятні для китайців трактування. Сьогодні "перегляд підсумків війни", на думку Пекіна, має своє продовження у спорах між Китаєм та Японією з приводу належності ряду островів у Східнокитайському морі. 

Згідно з китайською позицією, Японія та її нинішній уряд знову беруть курс на націоналізм і мілітаризм, заперечуючи свою вину за злочини, продовжують ушановувати своїх солдатів, котрі загинули в агресивних війнах. Китай вважає, що нинішній японський уряд відроджує дух експансіонізму в Азії й водночас намагається вийти з режиму обмежень, накладених на Токіо після капітуляції 1945 р. Японський уряд уже відмовився від дотримання обмежень експорту своїх озброєнь. А недавно вніс поправки до Конституції, скасувавши положення, які не дозволяють японським силам самооборони брати участь в операціях за межами країни. 

Навіть формальні вибачення японського прем'єра Сіндзо Абе, сказані напередодні нинішнього ювілею, 15 серпня 2015 р., не стали для Китаю приводом для пом'якшення риторики. Абе після визнання вини додав фразу, що нові покоління японців не повинні "нести на собі тягар постійних вибачень". Китай, навпаки, спрямовує зусилля на те, щоб якомога ширше інформувати про звірства японців у Китаї, і для цього встановив ще одне офіційне свято 13 грудня, в день пам'яті жертв Нанкінської різанини 1937 р., коли загинуло 300 тис. людей. 

Для китайців неприйнятне те, що японці себе також вважають потерпілими в цій війні. Ще під час встановлення дипвідносин між двома країнами в 1972 р. країни не змогли врегулювати спір про різне ставлення до Другої світової і відклали його на майбутнє. 

Однак деякі підходи в Китаї до історії війни також усе ще потребують уточнення. Тепер у Пекіні відзначається й 7 липня 1937 р. — день фактичного початку японської агресії (інцидент поблизу Пекіна на мосту Лугуоцяо), який був використаний для початку повномасштабної агресії. Формально Китай оголосив війну Японії лише в грудні 1941 р., після вступу у війну США, а доти війна тривала фактично між Китайською Республікою та маріонетковою державою Маньчжоу-Го, створеною японцями на окупованій території північного сходу Китаю 1932 р. При цьому до створення цієї держави доклали руку самі китайці, зокрема останній імператор Пуї, що погодився очолити державу. 

Деякі китайські вчені пропонують відраховувати початок японської агресії навіть не з 1937-го, а саме з "інциденту 18 вересня 1931 р." — підриву залізниці біля Мукдена (Шеньяна) й подальшого наступу японської Квантунської армії на китайські позиції, що призвело зрештою до окупації Маньчжурії. Китайці сьогодні без особливої потреби не згадують, що уряд Гоміньдану відмовився в той критичний момент простягнути руку допомоги військам Чжан Сюеляна, які відбивали атаки японців. Відтак, Чжан Сюелян попросту вирішив відступити перед сильнішим противником і дозволив ворогу до закінчення зими 1932 р. окупувати Маньчжурію. Таким чином, японці створили плацдарм для подальшої агресії на материку. 

Стиль дій агресора 90-річної давності дуже нагадує дії російських військ під час окупації Криму та частини Донбасу в 2014 р. Слід зазначити, що Токіо тоді не визнало своєї причетності до Мукденського інциденту, оголосивши, що то була ініціатива окремих вояків, які діяли без схвалення "згори". Втім, є дані, що вже з 1930 р. у японців був готовий план окупації Маньчжурії, і потрібен був тільки привід. Цікаво, що не лише Японія, а й СРСР і МНР, а також цілий ряд європейських країн визнали Маньчжоу-Го незалежною державою, проти чого бурхливо протестував Китай. Підтримка країн Заходу в Лізі націй з "висловленням стурбованості з приводу того, що сталося", була для китайців слабкою втіхою. 

Саме Маньчжурську державу, пізніше перейменовану у Велику імперію, японці використали як плацдарм для розгортання агресії в Китаї, а також для війни проти Монгольської Народної республіки й СРСР. В історичних працях радянських, та й сучасних російських, істориків дві бойові операції (у 1938-му в районі озера Хасан на радянсько-маньчжурському кордоні та ще більш великомасштабні бої в 1939-му на кордоні Монголії з Маньчжоу-Го в районі річки Халхін-Гол) не розглядалися й не розглядаються в контексті подій у Китаї загалом. Про них було заведено говорити як про такі собі "неоголошені війни" і описувати конфлікти СРСР та Японії поза подіями назріваючої світової війни, у відриві від загального контексту японської агресії в Азії, і зокрема — проти Китаю.

Про це під час торжеств нинішнього року в Пекіні також говорили мало. Адже японці часто користувалися розбіжностями і чварами всередині Китаю. Токіо вміло грав на розбіжностях між політсилами всередині країни, створював маріонеткові режими в різних регіонах Китаю, а в 1940–1945 рр. підтримував маріонетковий "центральний уряд" Китайської республіки в Нанкіні під керівництвом колишнього члена Гоміньдану Ван Цзінвея (з 1944 р. його змінив Чень Гунбо). 

Нанкінський уряд зайшов у змову з японцями. Він планував усі сили кинути на боротьбу з китайськими комуністами і створив армію чисельністю 800 тис. чол., яка на 2/3 складалася з китайців гомінданівських частин, що воювали на боці Японії й здалися в полон. Одночасно інший уряд Китайської республіки — на чолі з Чан Кайші — був вимушений утікати в Чунцін і там домовлятися про єдиний антияпонський фронт із китайськими комуністами, що став можливим завдяки позиції Сталіна й Комінтерну. 

Тому китайським історикам справді сьогодні буває складно знаходити історичні факти, які б свідчили про "повне єднання китайської нації" у боротьбі з Японією. Однак на догоду сучасній ідеології "національного відродження" робляться заяви, що Китай мобілізував усі свої сили на боротьбу з Японією. 

Утім, навіть частина китайських істориків (наприклад, Лян Юньсян з інституту міжнародних відносин Пекінського університету) нині схильні визнавати, що, попри величезні людські жертви, роль Китаю в "остаточному розгромі японського фашизму не мала вирішального характеру". Ця роль належить США й СРСР, що, по суті, заперечує твердження, буцім Японія програла Китаю у війні. І, хоча в результаті воєн Китай повернув собі статус суверенної держави, став засновником ООН і брав участь у становленні нового світового порядку, — він не зміг разом із іншими країнами брати участь у формуванні післявоєнного устрою Японії, не отримав компенсації воєнних втрат. А громадянська війна між Гоміньданом і КПК, яка почалася відразу після Другої світової, призвела до розколу китайської нації, появи "Тайванської проблеми". У Тайбеї, де після проголошення КНР в 1949 р. заховалися прибічники Гоміньдану, зовсім інші думки з питання ролі Китаю у війні опору Японії. 

Тому далеко не всі китайці безапеляційно приймають тезу пекінських лідерів про те, що саме китайська компартія зіграла ледь не вирішальну роль у війні з Японією. Китайські комуністи фактично вели партизанську війну, і в документах початку опору японській агресії сам Мао Цзедун відстоював думку, що комуністи мусять прийняти й визнати лідерство націоналістичної партії Гоміньдан в антияпонській боротьбі. 

Під час Параду перемоги 3 вересня на площі Тяньаньмень уперше спільно брали участь ветерани, які воювали у складі керованих КПК військ і гоміньданівської армії. На думку влаштовувачів торжеств, це має стати свідченням загальнонародного характеру опору китайського народу японським загарбникам.

Українці ставлять крапку у війні

Відомий факт, що на борту лінкора "Міссурі", де відбувалася церемонія підписання Акта про капітуляції Японії 2 вересня 1945 р., генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко, уродженець села Косенівка Уманського повіту Київської губернії (нині — Уманський район Черкаської обл.), за дорученням Й.Сталіна, був представником від СРСР. 

Досі немає єдиної думки, чому саме його, одного з наймолодших радянських генералів, призначили поставити крапку у Другій світовій війні. Одна з версій пов'язана з тим, що він був розвідником і дипломатом, знав англійську та японську мови. Працював при штабі Союзних військ на Тихому океані під керівництвом Дугласа Макартура в Манілі як представник Головного командування радянських військ на Далекому Сході. За іншою версією, Сталін доручив почесну місію українцеві, щоб підкреслити роль України у Другій світовій війні. Оскільки саме тоді точилися гострі дебати зі Сполученими Штатами з приводу надання не тільки для СРСР, а й радянським Україні та Білорусії місць серед членів створюваної Організації Об'єднаних Націй. 

Менш відомим фактом про Кузьму Дерев'янка є те, що з жовтня 1936-го по травень
1938-го у званні капітана він займався організацією відправки транспорту зі зброєю та припасами в Китайську Республіку — через Тянь-Шань і Гобі аж до Ланьчжоу. За цю операцію 33-річний розвідник отримав звання майора і вищу нагороду СРСР на той час — орден Леніна. Цей транспортний коридор був єдиною артерією, по якій ішла військова допомога Китаю для боротьби проти японської агресії.

Посмертно, у 2007 р., Кузьмі Дерев'янку присвоїли звання Героя України.

Якщо ж говорити про події 1945 р., слід назвати уродженців України, котрі зіграли в розгромі Японії ключову роль. Командувач Забайкальського фронту маршал Радянського Союзу Родіон Малиновський — уродженець Одеси. Доти під час боїв у Європі він був командувачем 3-го, а потім 2-го Українського фронту. Слід зазначити, що до складу Забайкальського фронту також входили 6-та гвардійська танкова армія (під командуванням українця генерал-лейтенанта Андрія Кравченка) і 53-та армія, які на європейському театрі Другої світової війни були у складі 2-го Українського фронту. 

Підрозділи Забайкальського фронту, цілком несподівано для японського командування, прорвалися через пустелю Гобі в центральну частину Маньчжурії, довершивши оточення та повний розгром японських військ. 11 серпня було проведено унікальну операцію з подолання танковою армією хребтів Великого Хінгану. На 22 серпня танкісти генерала А.Кравченка повністю очистили від ворога Ляодунський півострів, визволили Порт-Артур і Дальній. Малиновському і Кравченку за цю операцію було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 

Маршал Малиновський після закінчення війни в 1945-му ще 11 років командував усіма радянськими військами на Далекому Сході. Тоді як Кравченко був командувачем бронетанкових і механізованих військ Забайкальського військового округу.

Також досить відома особа — полковник Іван Артеменко, уродженець села Мала Рогань Харківської губернії. Він боровся з японцями ще в Порт-Артурі в 1904 р., був поранений і потрапив у полон. Потім воював на Халхін-Голі, де отримав першу бойову нагороду — орден Червоної Зірки. У 1945-му саме він на посаді начальника відділу оперативного управління штабу фронту вирушив у Чанчунь, щоб вручити ультиматум про беззастережну капітуляцію командувачу японської Квантунської армії Отодозо Ямада. 19 серпня 1945 р. полковник успішно виконав це складне і ризиковане для життя завдання. Про цю зухвалу місію радянського офіцера писали в 1945-му всі газети світу. Останні роки він самотою проживав на Харківщині, помер у 1997 р. 

Ще один українець, начальник політвідділу штабу Забайкальського фронту генерал-майор Олександр Притула у Мукдені (Шеньяні) 19 серпня 1945 р. захопив у полон останнього китайського імператора Пу Ї, поставивши крапку в існуванні Маньчжурської держави на території Китаю.

Сьогодні практично неможливо встановити, скільки українців боролися на Далекому Сході. Однак відома цифра, що в розгромі японських військ у серпні-вересні 1945 р. загинуло 3 тис. вихідців із України. Таким чином, перед українськими та китайськими дослідниками все ще стоїть завдання вписати ці сторінки у літопис Другої світової.

На фото: Кузьма Дерев'янко підписує від СРСР акт капітуляції імператорської Японії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво