Відірваний шмат, або Чи й справді "Правнуки погані"?

У серпні минулого року виповнилося 220 років відтоді, як частина чорноморських козаків на чолі з полковником Савою Білим на човнах пристала до берегів півострова Тамань.

Водночас кошовий отаман Захар Чепіга вів кінні полки з військовими обозами суходолом і наприкінці осені 1792 року прибув до кордонів Кубанських земель. Уже 1793 року на березі Кубані в Карасунському куті було закладено військове місто Катеринодар (нині Краснодар) із фортецею, що нагадувала Січ.

Протягом року було засновано 40 куренів, причому 38 із них зберегли старі запорозькі назви. Як свідчать історичні джерела, всього на Кубань переселилося тоді 17 тис. чорноморців (за іншими даними - 25 тис.). Що ж їх спонукало до цього?

3 серпня 1775 року (за юліанським календарем) Катерина ІІ своїм маніфестом наказала розформувати Січ. Наказ імператриці виконав генерал П.Текелій, спочатку захопивши козацьку твердиню, а потім знищивши її. Однак уже 1783 року Г.Потьомкін сформував Військо вірних запорожців і Чорноморську козацьку флотилію (указ Катерини II від 22 січня 1783 року). Це військо заснувало кіш в урочищі Василівка на Кінбурнській косі, а згодом і в містечку Слобозія-Руф. Кошовим отаманом обрали Сидора Білого, військовим суддею - Антона Головатого. Після загибелі в бою кошового Білого отаманом війська став Захар Чепіга.

Козацьке військо швидко зростало і за рік становило 10 тис. осіб. А в Російсько-турецькій війні 1787-1792 років брало участь уже понад дванадцятитисячне козацьке військо. Війна з османами непосильним тягарем лягла на плечі українського народу. Крім участі в бойових діях, тисячі українців залучали до будівництва фортець та оборонних ліній, силоміць заганяли в рекрути, що викликало справедливе невдоволення селян і козаків.

За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) і Ясського (1791 р.) мирних договорів Російська імперія отримала значні території Північного Причорномор'я та Приазов'я, а також землі між Південним Бугом і Дністром. 1783 року до її складу ввійшов Крим. Росія тепер мала право вільного торгового судноплавства по Чорному морю. Після анексії Кримського ханства було також покладено край спустошливим набігам на українські землі татар і турків-османів. Потреба в козаках на теренах України повністю відпадала.

1784 року до Російської імперії відійшла Кубань, яка була стратегічно важлива, але уразлива від присутності войовничих черкесів. У липні 1792 року Катерина ІІ підписала маніфест, згідно з яким Чорноморському війську передавалися "у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці Кубані".

Переселяючи козаків на Кубань, імператриця отримувала потрійну вигоду: по-перше - забезпечувала надійний захист нових південних кордонів; по-друге - створювала умови для русифікації козаків; по-третє - відділяла їх від України, послаблюючи соціальну напругу в південно-західних губерніях імперії. 22 лютого 1788 року вона писала Потьомкіну: те, що "вірні запорожці віддано служать, це схвально, але ім'я запорожців із часом старайся замінити іншим, бо Січ, знищена маніфестом, не лишила по собі в умах приємних згадок...".

Запорожців офіційно стали називати Чорноморським козацьким військом, яке ввійшло до Кавказького лінійного війська. Олександр Баратинський в листі до військового міністра Дмитра Мілютіна у 1860-х роках зазначав: "У Чорноморському війську, що складається з малоросів і зберігає традиції Запорозької Січі, їхня окремішність сприймається від національності й проявляється нетерпимістю до інородців, яких козаки недружелюбно називають москалями. Злиття Чорноморського війська з Кавказьким лінійним може діяти проти цього, але щоб це злиття просякло в самий побут козаків".

Проте чорноморці вперто протистояли спробам позбавити їх історичної пам'яті. На новому місці вони продовжували жити традиційним, століттями укладеним побутом, зберігаючи рідну мову й культуру, дотримуючись прадавніх традицій, демократичним шляхом обираючи собі старшину та отамана. Разом із нехитрим домашнім начинням, узятим із дніпровських куренів, чорноморці принесли на Кубань українську пісню. Народна пісня стала одним із засобів збереження української національної культури на Кубані. Аматорські хори, театри, звичаї та обряди й донині живлять українське коріння, допомагають нащадкам козаків зберігати своє національне обличчя.

За даними перепису 1897 року "малоросійське населення переважає в Кубанській області. Корінне козацьке населення здебільшого розмовляє малоросійською мовою". На той час українці становили понад 60% усього населення краю, а на правому березі Кубані - від 78 до 90%.

Бурхливий розвиток українства розпочався у 20-х роках ХХ століття, в період так званої коренізації. Зокрема, 1926 року в Північнокавказькому краї налічувалося понад 900 українських шкіл, в усіх технікумах був обов'язковий предмет - українознавство. Почався перехід на українську мову викладання в провідних вишах Краснодара (педагогічному імені М.Скрипника, медичному та сільськогосподарському). Діяли Північнокавказький український науково-дослідний інститут (ПКУНДІ) та українська письменницька організація. За постановою Кубанського окружного виконавчого комітету від 1930 року для навчання службовців радянського апарату на Кубані було організовано 83 гуртки та курси для вивчення української мови, якими було охоплено понад 2,5 тис. осіб; виходило десять українських газет, п'ять журналів та альманахів, велися радіопередачі українською мовою. В Краснодарі й Армавірі було українізовано два театри. Видавництва "Північний Кавказ", "Центрвидав", кубанська філія Державного видавництва України (ДВУ) та інші встигли видати близько 800 найменувань книжок, брошур, шкільних підручників українською мовою. На 1933 рік планувалося видати ще 400. Їхній загальний наклад досяг кількасот тисяч примірників (підручники друкувалися 20-40-тисячними тиражами). Активізували роботу в царині українізації населення Кубані дитячі садки, школи, музеї, бібліотеки.

Однак настали сумнозвісні 1930-ті роки. Президія Північнокавказького виконавчого комітету видає постанову від 26 грудня 1932 року "Про українізацію", якою було покладено край відродженню українства на Кубані. Кілька пунктів цієї постанови (мовою оригіналу): "1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северокавказского края. 2. Перевести к 1-му января 1933 года все делопроизводство на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и пр. литературу, выходящую на украинском языке... 5. Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 года преподавания во всех школах на русский язык...".

За переписом 17 грудня 1926 року на Північному Кавказі налічувалося 3 106 852 українців (37,15% загальної кількості жителів регіону). У Таганрозькому окрузі українців було близько 71%. Частка українців у сільській місцевості доходила до 90%. Перепис 1939 року показав, що за період між переписами українців на Кубані поменшало на 89,2%, тоді як росіян побільшало на 86,5%. Чисельність українців продовжує зменшуватися і в наші дні. Згідно з офіційною статистикою в Краснодарському краї 1989 року проживало 200 тис. українців, 2002-го - 131 774 (2,57%), а перепис 2010 року показав, що українці становлять лише 1,6% (83 746 осіб) усього населення Кубані. Наголосимо: навіть внаслідок масового винищення кубанських козаків після громадянської війни, втрат українського населення Кубані під час голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 років, сталінських репресій, Другої світової війни, кількість українців не могла так різко зменшитися. Унікальна з погляду етнокультурних і етнографічних процесів ситуація пояснюється насильницькою русифікацією. Діловодство, навчання велося і ведеться російською мовою, тоді як українська стала гнаною.

Русифікація українців Кубані, цілеспрямоване затуманення їхньої національної самосвідомості триває. Нині на Кубані не функціонує жодної української школи, не видається українською мовою літератури, будь-якої періодики. Як зазначив в інтерв'ю професор Краснодарського держуніверситету В.Чумаченко, українську мову на Кубані вивчають факультативно лише в крайовій експериментальній школі народного мистецтва при Кубанському козачому хорі. В навчальних планах цей предмет сором'язливо названо "кубанським наріччям". "Вивчають його лише з практичних міркувань, оскільки понад половину репертуару всіх кубанських народних хорових колективів становлять українські народні пісні, тож майбутніх виконавців треба хоч якось привчати до правильної вимови й навчити читати пісенні тексти". Радіо, телебачення здійснюють мовлення виключно російською мовою.

Починаючи з 1930-х років і до наших днів національність переважної більшості українського населення змінено на російську. Сьогодні в Краснодарському краї діти, які народилися не лише від національно змішаних, а нерідко й від національно однорідних шлюбів, вважають себе росіянами. Хоча в їхній матеріальній, духовній культурі переважає українськість. Російська імперія, а потім радянська влада зробила все, щоб українці Кубані забули, якого вони роду і народу. Населення Кубані донині не визначилося з терміном "національність". Якщо раніше тамтешні українці називали себе запорожцями, хохлами, то сьогодні - кубанцями або козаками, хоч і зберегли українську культуру, мову, традиції.

Попри всі негаразди і спроби різномастих політиків розіграти на Кубані "українську карту" в своїх інтересах, є надія, що кубанці заживуть повноцінним національно-культурним життям. Адже починаючи з 1990-х років інтерес до своїх історичних витоків серед місцевих українців потроху зростає. Сьогодні в Краснодарському краї діє кілька національно-культурних товариств, зокрема Товариство українців Кубані, Краснодарська крайова громадська організація "Співдружність Кубань - Україна", Кубанське відділення Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та інші. Зміцнюються наукові, етнокультурні зв'язки між українцями як на громадському, так і на державному рівнях.