Віденська відсіч. Пошук українського сліду - Історія - dt.ua

"Віденська відсіч". Пошук українського сліду

22 серпня, 2013, 17:10 Роздрукувати Випуск №30, 22 серпня-30 серпня

Питання етнічної самоідентифікації учасників Віденської відсічі з "нашого" боку настільки ж цікаве, наскільки й спекулятивне, а тому само по собі здатне провокувати дискусії й суперечки як на фаховому рівні, так і обивательському. 

Майбутній ювілей битви під Віднем (12 вересня), де війська Речі Посполитої відіграли вирішальну роль у розгромі османського нашестя, наші дослідники сприймають як невід'ємну частину української історії. І все ж таки наскільки великою була реальна участь українців у порятунку Європи далекого 1683 року? Нині це питання є предметом дискусії українських і польських істориків.

Історія питання

Донедавна про участь українців у "Віденській відсічі" самим українцям було відомо ледь не за єдиним епізодом. Ідеться про подвиг шляхтича Юрія-Францишка Кульчицького герба Сас — уродженця Самбірщини. Подібно до Миколая Скшетуського, котрий пробрався зі щільно обложеного 1649 р. козаками й татарами Збаража до короля Яна Казимира, аби повідомити про тяжкий стан обложених, Кульчицький через 34 роки після цього подвигу зміг покинути обложений Відень і сповістити герцога Лотаринзького Карла V про те, що віденці тримаються з останніх сил. Герцог пообіцяв скоро прийти на допомогу. Цю звістку, яка додала оборонцям австрійської столиці рішучості для подальшої оборони, шляхтич доставив до Відня, повторно пройшовши через розташування турецьких військ. Нагородою йому стали триста мішків трофейної кави, захопленої в турецькому обозі. Завдяки цьому Кульчицький зміг улаштувати перші в Європі кав'ярні, розповсюдивши в такий спосіб моду на цей екзотичний на той час напій по всій Європі.

Нині українцям цього мало. Процес нострифікації (тобто "приватизації") постатей і подій, котрі до того вважалися частинами польської чи литовської історії, схоже, набув незворотного характеру. Нині цілком своїми в Україні вважаються етнічний поляк Предслав Лянцкоронський і ополячений німець Бернард Претвич — провідники й фундатори ранньої козаччини, які багато в чому заклали підвалини її організаційної структури (Претвича взагалі можна вважати основоположником української військової мемуаристики). Іменами литовсько-руських князів Острозьких, Ружинських і Вишневецьких названо вулиці українських міст Тернополя, Луцька і Лубен відповідно. А мер Тернополя Сергій Надал оголосив нинішній рік у місті роком засновника міста — великого коронного гетьмана, етнічного поляка Яна Амора Тарновського (1488—1561). 

Персонажами української історії вважається тепер і уродженець міста Жовкви (Львівська область) великий коронний гетьман і канцлер Станіслав Жолкевський (1547—1620) — перший європеєць, котрий узяв Москву (до речі, без жодного пострілу). Цікаво, що першими спробували його "нострифікувати", хай як дивно… росіяни. Голова російської Імператорської археографічної комісії Павел Муханов (1797—1871) у передмові до другого видання мемуарів коронного гетьмана "Початок і хід війни московської" (Początek i progres woyny moskiewskiej) писав дослівно таке: "…именно русcким происхождением Жолкевского объясняется многое в его действиях и их успехе". При цьому Муханов посилався на статтю польського дослідника Юліана Бартошевича в "Загальній енциклопедії" (Encyklopedyja powszechna. Т. 28. — Warszawa, 1868. — S. 1034). Правда, росіяни все ж таки чомусь не помістили фігури Жолкевського на пам'ятнику "1000-ліття Росії" — на відміну від литовського князя Ольгерда (1296—1377), котрий свого часу ледь не припинив існування Московського князівства. І то лише тому, що москвичі з поклоном на горі перед містом упросили його не йти на Москву. А гора відтоді так і називається Поклонною. Ольгерд, до речі, в Україні теж нині вважається нашим князем, адже саме він урятував наші землі від татарської залежності.

Ставлення до "нострифікації" серед українських учених неоднозначне. Одні цей процес вважають нормальним (наприклад, доктор історичних наук Наталя Яковенко), інші сприймають досить стримано (доктор історичних наук Віктор Брехуненко), а дехто взагалі не сприймає (доктор історичних наук і православний священик о. Юрій Мицик).

Однак своєрідним "нострифікаційним рекордсменом" став відомий дослідник українського козацтва доктор історичних наук Тарас Чухліб. Наприкінці минулого року у видавництві "Кліо" вийшла його нова книжка "Відень 1683: Україна у боротьбі за "золоте яблуко" Європи". В цій праці помітну увагу приділено маловідомим і невідомим русинам-українцям, які зробили свій внесок у "Віденську відсіч". Але пан Чухліб пішов далі: він доходить висновку, що принаймні дві третини військ Речі Посполитої під Віднем були русинами (або українцями) за походженням…

Українці під Віднем:
"за" і "проти" 

Інтенція пана Чухліба видається цілком зрозумілою в контексті висловлювання видатного польського історика Анджея Сулими-Камінського: "…спадок Речі Посполитої витворювали всі народи, котрі її населяли. Помилковими є і польські спроби привласнення цього спадку, і білоруські, литовські чи українські намагання викреслити його зі свого минулого". 

Проте "нострифікаційні" твердження українського історика, викладені ним у згаданому дослідженні, викликали бурхливу реакцію серед його колег по обидва боки українсько-польського кордону. Настільки бурхливу, що тема "пошуку українців під Віднем" перетворилася мимоволі на основну тему круглого столу за участі істориків двох країн колишньої Речі Посполитої, організованого в червні цього року посольством Польщі в Україні і присвяченого ювілеям не лише Віденської відсічі (330 років), а й Хотинської битви (340 років). На жаль, автора книжки на ній не було, хоча його участь анонсувалася й очікувалася. 

Серйозні заперечення головної тези Тараса Чухліба з економіко-політичного погляду навів доктор історичних наук Радослав Сікора (Польща). Він, зокрема, виходив з того, що територія "власне України", за умовами чинного тоді Білоцерківського 1651 р. договору, обмежувалася лише Київським воєводством, а на момент підготовки до "Віденської відсічі" — лише правобережною його частиною, яка все ще перебувала в складі Королівства Польського. Решта його була під владою підлеглого Москві Українського гетьманату, позбавленого, за умовами своїх васальних зобов'язань, права зовнішньополітичної ініціативи. Відтак Гетьманщина за визначенням не могла долучитися до віденських подій. "Тому в Віденській битві взяло участь лише Королівство Польське", — робить висновок Радослав Сікора, маючи на увазі тодішній територіальний стан Польщі включно із частиною нинішніх українських земель. Що ж до решток Київського воєводства в складі Корони, то його фінансовий і мобілізаційний внесок у перемогу під Віднем становив близько 0,2% — себто 12 тис. злот. із загальної суми видатків на війну в 5,6 млн злот. — і 82 кіннотники з 33,6 тис. при загальній кількості війська в 35,04 тис. 

Трохи більшим буде, за оцінкою доктора Сікори, "український внесок" в перемогу, якщо взяти до уваги ті землі тодішнього Королівства Польського, які нині маємо в складі України. Себто разом із Київським, Подільське, Волинське й Руське воєводства. Українська фінансова складова у цьому разі зростає до 7,8% (трохи більше ніж
438 тис. злот.), а мобілізаційна — відповідно до 8,6% (3062 кіннотники). Для порівняння: внесок лише Мазовецького воєводства, порівняно невеликого, в загальну скарбницю перемоги становив 550 тис. злот., або 9,8% від загальної суми видатків на війну. Цьому, однак, зазначає доктор Сікора, є пояснення — адже саме ці території зазнали найбільшого розорення за часів Хмельниччини і пізнішої "Руїни". В проекті реформування збройних сил Речі Посполитої, розробленому королем Яном ІІІ Собеським 1676 р., кількість населення "українних" воєводств, що залишалися в складі Корони, він оцінював у 400 тис. осіб — майже втричі менше, ніж у порівняно невеличкому Великопольському воєводстві (1,03 млн), якого Хмельниччина й подальші після неї події не торкнулися.

Нарешті, питання національного складу. Щодо "власне українців", то тут можна говорити лише про 150 запорізьких козаків, вважає Радослав Сікора. Що ж до решти, то, як визнає дослідник, визначити їхню етнічну належність нелегко, бо населення в багатьох випадках було змішане, але, на його думку, учасники віденської відсічі з тодішньої Корони, "швидше за все, розмовляли польською мовою". 

Чи така вже "безнадійна" ситуація з українського боку? Навряд. Принаймні українські історики вбачають для себе певне "поле для маневру". 

По-перше, стосовно підрахунків. Так, кандидат історичних наук Олексій Сокирко вважає статистику "слизькою доріжкою", бо чимало документів не збереглося. Проте варто зазначити, що стан справ у Польщі в цьому плані трохи кращий. Хоча польські архіви сильно постраждали в часи воєн, а надто Другої світової, але в довоєнний час було зроблено багато копій з документів, оригінали яких пізніше були знищені. Та й значну частину архівів полякам вдалося врятувати. В Україні ситуація набагато гірша — по архівах свого часу "пройшлися" і німецькі, і радянські "визволителі" (слова, якими старі чернігівські архівісти згадували червоних вояків і партизанів, котрі буквально ходили по архівних документах, викинутих просто на вулицю, автор не наважується наводити з міркувань пристойності). 

По-друге, якщо вже зайшлося про національно-мовну складову, то, безперечно, більшість руської шляхти й української козацької верхівки другої половини XVII ст. знали польську мову і спілкувалися нею. В тому числі, зрозуміло, й ті, хто прийшов під Відень. Інша річ, за яких умов і де вони її використовували — в офіційній обстановці чи й у повсякденному житті? 

Це питання, за оцінкою Наталі Яковенко (в її книжці "Паралельний світ"), досить нелегке для з'ясування через відсутність достатньої кількості відповідних письмових джерел. Відтак питання етнічної самоідентифікації учасників Віденської відсічі з "нашого" боку настільки ж цікаве, наскільки й спекулятивне, а тому само по собі здатне провокувати дискусії й суперечки як на фаховому рівні, так і обивательському. Тут, приміром, варто згадати, що вибух Хмельниччини спровокував масову втечу в глиб земель Корони Польської тієї руської шляхти, яка не сприйняла "національно-визвольної війни українського народу" і подій, що не забарилися за нею. Велика кількість скарг на дії повстанців з боку православних шляхтичів-русинів у гродських книгах, що їх наводив Олександр Лазаревський (писаних, до речі, староруською, чи то пак староукраїнською книжною, мовою, котрій до Хмельниччини не було жодної дискримінації) у збірниках "Чтения Исторического общества Нестора-Летописца", свідчить про те, що далеко не всі з них прагнули "національно-визволятися".

Втікаючи від козацьких шабель у глиб коронних земель, у тому числі на захід "етнічної" Польщі, наша шляхта осідала там і неминуче полонізувалася. Культурно-мовна й церковна асиміляція втікачів була в таких умовах, крім усього іншого, своєрідною захисною реакцією тих, хто мав, але втратив в Україні все, проти неприємних спогадів і пережитих драм. Саме Хмельниччина поклала початок масовій полонізації середньої та дрібної руської шляхти по правому березі Дніпра і далі на захід. Те, чого не могли зробити єзуїтські колегії від Львова до Переяслава, що приписували їм історики-"традиціоналісти", зробили (причому значно краще) козацька "ребелія" 1648 р. і подальша "Руїна". 

Логічно виникає запитання: скільки серед учасників "Віденської відсічі" на боці Корони було мігрантів з "українних" воєводств Речі Посполитої, підбитих за Хмельниччини козацькою шаблею, або ж їхніх нащадків? 

Принагідно аспірант Історичного інституту Варшавського університету Збігнєв Хундерт звертає увагу на формування в 1672 р., невдовзі після укладення ганебного для Речі Посполитої Бучацького миру, військових хоругов, до складу яких входили емігранти з Поділля, на той
момент захопленого Туреччиною. Крім того, зазначає він, воєводства Речі Посполитої, територія яких нині є частиною України (зокрема Червона Русь, Брацлавщина), давали чимало керівних кадрів для війська. І не лише Західної України — родина Аксаків, яка уславилася в Речі Посполитій кількома поколіннями відомих войовників у 60—
80 рр. XVII ст., походила з Київського воєводства.

Збігнєв Хундерт також наводить приклад, коли одна з "віденських" хоругов крилатих гусарів Яна Морштина взагалі раніше в повному складі була козацькою хоругвою в гетьмана України Івана Виговського. 

Декан історичного факультету Варшавського університету доктор Мирослав Нагельський пропонує розширити коло пошуку "українського сліду" в часі. Він наголошує, що насправді така яскрава подія, як "Віденська відсіч", була лише частиною масштабної кампанії проти Османської імперії та її сателітів — разом із Молдавським походом 1684 р. короля Яна ІІІ Собеського, в якому козаки брали участь. 

Питання про набір козацьких хоругов було вирішене ще в травні 1683 р. — ішлося про 1,5—2 тис. козаків, переважно піхоти, котрої, як писав король, потім так бракувало під Віднем. Козаки просто не встигли дійти до Відня (27 вересня дісталися тільки угорського Естергома), тому битва відбувалася без них. Однак, по-перше, спізненням "вирізнилися" не лише вони, а й, наприклад, коронний крайчий Даниллович. По-друге, козаки, як визнавав і сам король, істотно "поправили свою репутацію", здобувши рішучим штурмом добре укріплену фортецю Шецени 10 листопада 1683 р…

Замість післямови

Ризикнемо й ми висловити свою скромну думку з цього питання. Гадається, що наблизити дослідників до розв'язання (бодай часткового) загадки етнічного складу коронного війська від Віднем, імовірно, могло би ретельне вивчення військових компутів, зокрема відслідковування родоводу вояків, у них зафіксованих. Проблема, однак, у тому, чи достатньо тих компутів збереглося, а ще — чи знайдеться такий ентузіаст, котрий би відважився покласти не один десяток років свого життя, аби знайти й опрацювати дані в гербовниках і актових книгах на більш ніж 30 тис. осіб — гусарів, панцерних, драгунів та інших. Але при цьому мусимо не забувати, що націй у традиційному розумінні цього слова ще не існувало, а етнічна, зокрема й культурна і мовна, самоідентифікація людини не завжди залежить від її імені — радше від персонального вибору (це, до речі, актуально й нині), при тому, що тоді рідко хто, подібно до Станіслава Оріховського, декларував її публічно ("Я є русин і з гордістю це проголошую").

Але найголовніше: чи вдасться дослідникам повністю утриматися від спокуси, яку доктор історичних наук Наталя Яковенко визначила як "ставлення джерелам XVII століття запитань, що стосуються сучасності"…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво