Українська Одіссея, або Інтернаціоналізм чи русифікація? - Історія - dt.ua

Українська "Одіссея", або Інтернаціоналізм чи русифікація?

13 липня, 16:28 Роздрукувати

Витоки російського загарбання Криму треба шукати в однобокій міграційній політиці царської та радянської імперії.

Більшовицький переворот 1917-го безжально відкинув усі узвичаєні принципи і засади. 

Утім, в одному політика старого й нового режимів залишилася незмінною — невпинна, часто на шкоду власному народові жага до загарбання чужих територій.

Але що більші простори підкоряла Росія, то гостріше перед нею поставала проблема людських ресурсів. Як царським, так само й більшовицьким керманичам бракувало людей для освоєння нових земель. Прикриваючись міфічними загрозами чи то державному православ'ю, чи то комуністичним ідеалам або банально обіцяючи мігрантам золоті гори, ці режими розпорошували на величезних, часто не придатних для життя територіях цілі народи. І перше місце серед тих переселенців посідали українці. Указ Олександра ІІ, згідно з яким належало "принять за общее правило... в учебных заведениях округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать... преимущественно великороссов, а малороссов распределять по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов" (Емський указ, 1876 р.), більшовики традиційно перевиконали, розширивши коло професій і географію розселення.

На початку 1919-го самопроголошена Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка висунула ультиматум: включити до її складу п'ять повітів з переважним українським населенням Курської губернії, п'ять Воронезької, один район Донської області, район Ставропольської губернії, три відділи Кубанської області (у т.ч. Темрюцький та Єйський, де українці становили 75% населення).

Зазначимо, що Україна ніколи не висувала територіальних претензій, хоча мала на це всі підстави. За даними перепису населення 1926 року, в Кубанському окрузі проживало 915,4 тис. українців (61,5% усього населення), Ставропольському — 245,8 тис. (33,1%), Терському — 194,1 тис. (30,2%), у Курській губернії — 513,54 тис. (19,4%), Воронезькій — 1009,21 тис. (33,2%), Брянській — 127,634 тис. (7,5%). Значна кількість українців проживала в Донському — 498,3 тис. (44,0%), Армавірському — 305,1 тис. (32,9%), Омському — 159,7 тис. (19,4%) округах, Саратовській губернії — 196,7 тис., а в Сталінградській — 122,2 тисячі.

У жовтні 1924 року, в рамках процесу державно-територіального розмежування між Україною і сусідніми республіками, проголошено утворення Молдавської автономної республіки в складі України. Зазвичай при адміністративному розподілі земель і встановленні кордонів керуються двома принципами: етнічний склад населення й економічна доцільність. Однак цього разу, з огляду на стратегічні та політичні інтереси новітньої більшовицької імперії щодо "бессарабського питання", узвичаєні міжнародні принципи проігнорували. До складу новоствореної автономії включили прадавні українські землі: частину Балтської та Одеської округ і кілька населених пунктів Тульчинської округи Подільської губернії. 1926 року в Молдавській АСРР проживало 48,5% українців, 30,1% — молдаван, 8,5% — росіян, 8,5% — євреїв, решта — інші національні меншини. Коли ж 1940 року було утворено Молдавську РСР, Україна назавжди втратила свої споконвічні землі.

Черговий етап масової міграції українців припадає на середину 1920-х років. У Постанові ЦВК СРСР від 30 липня 1926 року зазначалося, що найважливішим завданням міграційних заходів є вивільнення перенаселених районів України і заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру, Карело-Мурманського краю і необжитих районів Північного Кавказу, Поволжя, Південного Уралу.

Основним фактором, що визначав кількість переселенців, вважався "надлишок рук у сільському господарстві, що є наслідком аграрної перенаселеності". Планувалося протягом 1925–1931 років перемістити з України 177 тис. дворів: до Сибіру — 74 тис., Далекого Сходу — 63 тис., Поволжя — 16 тис., Північного Кавказу —
15 тис., Уралу — 9 тисяч. Однак виконання цього плану розтяглося на 15 років. За період 1926–1940 років до вказаних районів з України переселили понад 2 млн 885 тис. осіб. Натомість в Україну переміщено з Білорусі, Центрального, Волго-В'ятського, Центрально-Чорноземного економічних районів СРСР майже 223 тис. осіб.

Чи не найдраматичнішою сторінкою в українській історії стала колективізація — створення колективних господарств примусовим усуспільненням земельних наділів, реманенту, худоби. Побудова соціалізму спричинила прискорену індустріалізацію за рахунок селянства. Плани розвитку промисловості спиралися на дешеву закупівлю зерна, що дало б змогу забезпечити зростаючий робітничий клас хлібом, а також обмін збіжжя на закордонну техніку для нових фабрик і заводів. Репресивні методи викачування хліба з України призвели 1933-го до Голодомору, жертвами якого стали, за різними даними, від 4 до 7 млн. селян.

Одночасно в містах розпочався масштабний терор проти національної інтелігенції. Протягом одного місяця 1938 року лише в Києві та області було заарештовано 67200 діячів культури, науковців, військових, провідних фахівців.

Спротив колективізації вважався шкідництвом. Найзапекліший опір чинили ті, кому було що втрачати, — найзаможніші селяни, за що їх розстрілювали або масово вивозили до таборів примусової праці на Соловецькі острови, Печору (лісорозробка), до Сибіру (видобування корисних копалин), на будівництва Біломорсько-Балтійського каналу, залізниці Котлас—Ухта—Воркута, ГЕС на річці Свір у Ленінградській області та ін. Найпоширенішою формою розкуркулення стала депортація. У 1930–1931 роках у позасудовому порядку за рішенням "трійки" з України на заслання до Уралу, Східного і Західного Сибіру, Далекого Сходу, Якутії було відправлено близько 250 тис. заможних селян — так званих куркулів і підкуркульників, які до депортації утримували 63720 господарств. Протягом 1928—1931 років в Україні кількість селянських дворів скоротилася на 352 тисячі!

Із початком Другої світової війни радянська влада евакуювала в глиб СРСР сотні промислових підприємств, матеріальні цінності, кваліфікованих робітників, науковців, діячів культури та мистецтв. Першочерговій евакуації підлягала компартійна номенклатура, члени їхніх сімей, а також молодь призовного віку. За неповними даними, з України було вивезено на Урал, Волгу, до Середньої Азії 550 індустріальних об'єктів і понад 2 млн. осіб. А ще було масово депортовано як "можливих перекинчиків до ворога" майже всіх етнічних німців, яких перед війною в Україні проживало майже 400 тисяч.

Непоправно на демографічну ситуацію в республіці вплинула нацистська навала. Під час окупації до Німеччини на примусові роботи вивезено з України понад 2,4 млн осіб, більшість з яких на рідну землю не повернулася ніколи. Крім того, у результаті голокосту в Україні загинуло 1,6 млн євреїв. Загальні ж людські втрати народу України (загиблі) за роки війни — близько 9 млн. осіб.

А з урахуванням громадян, які не повернулися (біженців, полонених, переміщених осіб, остарбайтерів), та ненароджених втрати протягом 1941–1945 років становили понад 13,5 млн осіб.

У повоєнний період значна частина українського люду не з власної волі опинилася поза межами свого краю, а ледь не кожен третій житель дістав статус спецпоселенця. У червні 1944 року за звинуваченням у зраді та співпраці з гітлерівцями були виселені з Криму до Середньої Азії, Казахстану, Сибіру та Уралу 191 тис. кримських татар, 16 тис. греків, 12,6 тис. болгар, понад 9,8 тис. вірмен, а також усі турки й італійці. Депортовані з півострова особи були віднесені до категорії "спецпоселенці, виселені довічно". Водночас до Криму переселяли населення з інших республік, переважно з РРФСР. На початок 1945 року на півострів переїхало понад
17 тис. сімей, а протягом 1950—1954 років іще 57 тисяч.

Масові репресії чинили на визволених землях Західної України. З території шести західних областей (Рівненської, Волинської, Тернопільської, Львівської, Дрогобицької і Станіславської) наприкінці та після завершення Другої світової війни було вислано у віддалені райони СРСР понад 204 тис. осіб, у тому числі сімей учасників "банд націоналістичного підпілля", "бандпособників" (до них зараховували й духовенство УГКЦ) та членів їхніх сімей — 182,5 тис., куркулів та членів їхніх сімей — 12,1 тис., єговістів із сім'ями — майже 9 тис. осіб.

Зазначимо, що разом із Червоною до західних областей України зі сходу прибула численна армія радянських чиновників та партійних функціонерів, фахівців промисловості та сільського господарства, працівників освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх закладів. Якщо до війни в Західній Україні росіян майже не було, то вже 1959 року їх частка становила 5% усього населення (330 тис. осіб).

1944 року в Інструкції про порядок заслання членів сімей ОУНівців та активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР зазначалося, що "засланню підлягають усі повнолітні члени сімей ОУНівців та активних повстанців як засуджених, заарештованих, убитих при зіткненнях, так і сім'ї активу та керівного складу ОУН–УПА, які переховуються та перебувають у даний час на нелегальному становищі. Неповнолітні члени сімей засилаються разом зі своїми рідними".

Переселяли членів сімей повстанців за рішенням Особливої наради на п'ять років. У 1947—1949 роках за рішенням цього позасудового органу близьких і рідних повстанців депортували вже на 8–10 років, а 1950-го постановою Ради Міністрів СРСР було скасовано строки виселення сімей учасників національно-визвольного руху і встановлено, що "вони переселені у віддалені райони країни довічно".

Розселяли депортовані сім'ї повстанців переважно в районах Півночі, Уралу, Далекого Сходу, Поволжя та степовій зоні Казахстану: Комі, Якутській, Мордовській, Удмуртській, Бурят-Монгольській АРСР; Красноярському, Хабаровському, Приморському краях; Кемеровській, Вологодській, Іркутській, Омській, Томській, Молотовській (нині Пермська обл. РФ), Челябінській, Амурській, Читинській, Архангельській, Кіровській, Карагандинській, Джамбульській областях.

Через важкі кліматичні умови, брак придатного житла (часто переселенців розміщували в наметах площею 60 кв. м по 40 осіб, а дерев'яний барак на 100 осіб вважався "розкішшю"), теплого одягу, взуття та їжі, антисанітарію показники смертності серед депортованих сімей українських повстанців зашкалювали, особливо серед дітей, які помирали від виснаження, дистрофії, простудних та інфекційних хвороб. За даними українського історика Тамари Вронської, лише протягом 1948–1949 років у цій категорії засланих народилося 879 дітей, а померло 6382.

1958-го більшість депортованих членів сімей учасників національно-визвольних змагань зняли з обліку. Ті, хто вижив, повернулися додому. Утім, на спецпоселеннях і далі залишалися понад 38 тис. колишніх повстанців та членів їхніх сімей. Остаточне звільнення депортованих відбулося лише 1962 року.

"Обрусение Юго-Западного края — великая обязанность каждого русского человека". Цей заклик імператора Олександра ІІ до генерал-губернатора Південно-Західного краю Олександра Безака понад століття був дороговказом для чиновників-шовіністів усіх мастей до- і післяреволюційної імперії.

Прикриваючись гаслом "плідного обміну спеціалістами", радянський режим упродовж 1950-х і аж до розпаду СРСР продовжував політику масового переселення українців. Заохочувані високою платнею, коефіцієнтами та надбавками до зарплати, наші земляки їхали освоювати цілинні та перелогові землі, Західно-Сибірський нафтогазовий комплекс, на спорудження Кансько-Ачинського паливно-енергетичного комплексу, будівництво Байкало-Амурської магістралі, на золотодобувні підприємства, лісорозробки... Лише протягом 1989 року з майже 479 тис. осіб, які вибули з України на постійне проживання в інші республіки СРСР, до Росії виїхало 202598 осіб працездатного населення.

Натомість до України направляли з інших республік, переважно з РРФСР, величезні потоки спеціалістів різних галузей промисловості та сільського господарства, випускників вищих і спеціальних середніх закладів та військових училищ, кадрових військових, які після виходу на пенсію здебільшого залишалися за місцем служби. У добу перезрілого соціалізму в Україну щорічно переїжджало близько
600 тис. мігрантів. Ці людські потоки осідали в найбільш сприятливих для життя і трудової діяльності регіонах: Криму, на Одещині, Миколаївщині, Закарпатті, в Донбасі, Подніпров'ї, а також у прилеглих до промислових центрів районах Причорномор'я та Приазов'я. Тільки до Кримської області 1989 року прибуло мігрантів з-за меж України 43488 осіб, Донецької — 81307, Дніпропетровської — 57400, Луганської — 47613, Харківської — 44067, Одеської — 31944, м. Києва — майже 40 тисяч.

Упродовж радянської доби кількість росіян в УРСР постійно збільшувалася (за період 1926—1989 рр. у 4,3 разу!). 43,3% їх (за переписом 1989 р.) народилося за межами України. Якщо 1926 року росіян проживало в республіці 2 млн 667 тис. (9,2% усього населення), 1939-го —
4 млн 200 тис. (13,5%), 1959-го — 7 млн 91 тис. (16,9%), 1979-го — 10 млн 472 тис. (21,1%), то 1989 року їх кількість в Україні сягнула 11 млн 356 тис. осіб (22,1%). За даними перепису 2001 року, росіяни в Україні стали найчисленнішою національною меншиною, яка становила
8 млн 334,1 тис. осіб (17,3%).

Зростання російської меншини негативно позначилося на культурно-освітньому стані всього багатонаціонального населення України. Особливо гостро постало мовне питання. Упродовж усього існування СРСР провадилася цілеспрямована політика розширення функціонування російської мови за рахунок української. Зростало використання її в українських навчальних закладах. Успішність у навчанні, можливість зробити кар'єру ставили в залежність від доброго володіння російською мовою. Закривалися українські школи, газети й журнали, зменшувалися наклади українських видань, а обстоювання української мови ототожнювалося з "українським буржуазним націоналізмом". В Україні російська мова стала панівною у спілкуванні, діловодстві партійних і державних органів, засобах масової інформації.

Нині можна впевнено сказати, що витоки російського загарбання Криму та збройний конфлікт у Донецькій і Луганській областях значною мірою треба шукати в однобокій, упередженій міграційній політиці царської, а після 1917-го — радянської імперії.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Бурундук Бурундук 15 липня, 16:20 Так, все правда. Росіяни послідовно знищували українство з 1654 року, можна додати що і в пострадянській Україні до 2014 р. панувала агресивна російська інформполітика, і те що в таких несприятливих умовах українці зуміли захистити свою державу в умовах агресії Російсько-радянської потворної імперії, це справжнє диво. Є багато країн, на які незалежність звалилася сама собою, і які не вистраждали її так, як Україна. Парадокс в тому, що є й немало країн, які пройшли тим самим шляхом, що й Україна, але в них зараз стосунки з Московською ордою значно ближчі ніж з Україною, вони живуть голим практицизмом, тому партнерські відносини з чудовиськом, якщо це може їм принести користь, для них мають важливіше значення ніж його осуд. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №27, 14 липня-20 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво