Сусідство з Росією

Історія з географією

Російська Федерація, як країна з найбільшою протяжністю зовнішніх кордонів, має рекордну кількість сусідніх держав, нинішній склад яких визначився після розпаду СРСР. Тим часом російська агресія проти України, а перед цим збройне вторгнення на територію Грузії загострили увагу на проблемі сусідства з РФ. Насамперед - колишніх союзних республік, які межують з країною, що втратила довіру, порушивши міжнародні зобов'язання, і не приховує ревізіоністських намірів.

Україна є одним із 14 суходільних сусідів Росії, а Японію і США відділяють від неї морські протоки. На японсько-російському кордоні відстань становить 3,7 км, а на американо-російському - 4,2 км, що менше за мінімальну ширину Керченської протоки (4,5 км).

Серед сусідів РФ - п'ять членів НАТО і п'ять - ЄС, кожен з яких, за винятком Норвегії, приєднався до цих міжнародних об'єднань після того, як у минулому столітті неодноразово ставав об'єктом російської (радянської) агресії, втрачав незалежність або значну частину своїх земель. Тривають територіальні протиріччя між Росією та її балтійськими сусідами (Естонією і Латвією), а також Росією і Японією. Військово-політичний тиск з Півночі призвів до втрати багатьох історичних земель Китаєм і Монголією.

Сусідство з РФ мало наслідком створення Союзної держави з Білоруссю, а присутність російських військових у Придністров'ї дала змогу відірвати його від Молдови і фактично перешкоджає реінтеграції країни.

У Баку не може не викликати занепокоєння підтримка Росією Вірменії, національних меншин (лезгинів і талишів), розміщення на кордоні воєнізованих частин іще напередодні президентських виборів в Азербайджані 2013 року. "Нейтральна" позиція Казахстану щодо анексії Криму стала наочним прикладом залежності Астани від Москви, зокрема внаслідок наявності в країні великої спільноти російського та російськомовного населення.

Невипадково з 16 сусідів Росії лише двоє голосували проти відомої резолюції ООН щодо анексії Криму (Білорусь і КНДР), і ще троє утрималися (КНР, Казахстан, Монголія).

Сусідство з Росією у багатьох випадках - внаслідок цілеспрямованих дій Кремля - спричиняє загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин за участі представників російської та інших національних меншин, штучне роздмухування "мовного питания", інформаційну агресію, нагнітання напруженості в питанні делімітації та демаркації кордонів. Як показує нещодавній досвід, автономний статус територій (Крим, Абхазія, Південна Осетія) сусідніх держав використовується РФ для їх дестабілізації та анексії.

Природне прагнення сусідів Росії розвивати економічне, міжрегіональне і прикордонне співробітництво із цією країною наражається на дії Москви із "розмивання" кордонів, на відкрите й приховане втручання у внутрішні справи суміжних держав, використання із цією метою фінансово-економічних, енергетичних важелів та проросійських "регіональних еліт".

Відхиливши пропозицію Брюсселя щодо участі в Європейській політиці сусідства та Східному партнерстві, Росія згодом порушила суверенітет і територіальну цілісність партнерів ЄС, перетворивши свої кордони з ними та країнами - членами Євросоюзу на нову лінію поділу в Європі. Сусідство з Московією-Росією-СРСР-РФ було і залишається проблемою суверенітету для багатьох держав. Причому деякі з них примусово перетворювалися на провінції або колонії; здобували, втрачали й знову відновлювали незалежність, а деякі і досі залишаються під владою Росії. Наприклад колишні Казанське, Кримське, Астраханське й Калмицьке ханства, а також Тува, які під тиском Москви втратили державність. Історичний досвід показує, що сусіди Росії зникали з політичної карти, якщо опинялися на її шляху "до теплих морів" або там, де їй кортіло "прорубати вікно в Європу".

Південні територіальні амбіції російських правителів сягали навіть теплих океанів. Про це свідчать нереалізовані наміри Павла І разом із Наполеоном Бонапартом завоювати Британську Індію, численні російсько-турецькі, російсько-іранські війни, а також вторгнення СРСР до Афганістану.

Не забуваймо, що напередодні Першої світової війни "апетити" імперської Росії сягали Чорноморських проток та Балкан і розпалювалися "трендовими" для сучасної Москви ідеями панславізму й консервативного православ'я. Нинішні кремлівські ідеологи, які, на відміну від радянських, уже не можуть спиратися на глобальність "пролетарського інтернаціоналізму", наче не помічають, що поза межами Росії, зокрема в країнах - членах Євросоюзу і НАТО, опинилося значно більше слов'ян і православних, ніж у самій РФ. Класичним прикладом цього є колишня "16-та республіка СРСР" - Болгарія. Навіть президент Білорусі Олександр Лукашенко несподівано заявив, що не виключає збройного опору його країни в разі агресії з боку Росії.

"Загублений світ" СРСР настільки тривожить уяву "кремлівських мрійників", що в захопленому ними Криму, сподіваючись на подальшу експансію, вони вже встигли встановити ностальгійний пам'ятник Ялті-45 із фігурою її "архітектора" Сталіна. Після нетривалої в історичній песпективі паузи епохи Горбачова-Єльцина сусідство з Росією знову перетворилося на глобальну проблему. Передусім у безпековому вимірі.

Політика Москви щодо сусідів є спільним для багатьох, у тому числі й впливових країн, викликом і потребує не "санітарного кордону", а взаємодії та співпраці на російському напрямку.

Сусідство з Росією - це не лише спільні проблеми, а й специфічний досвід їх розв'язання, а ядерний та енергетичний потенціал РФ, поряд із постійним нарощуванням нею військових приготувань, зокрема інвестицій у розвиток ВПК, вимагають об'єднання зусиль країн, які відчувають не лише пов'язані із цим загрози національній та міжнародній безпеці, а й потребу спільно будувати відносини з Росією та використовувати потенціал добросусідства із цією країною.

Україна й інші сусіди Росії не виграють від її самоізоляції, яку вона фактично здійснює концепцією своєї особливої євразійської ідентичності, а також діями щодо сусідніх держав.

Дороговказ для України: шляхом "фінляндізації"?

В експертному середовищі набула поширення ідея "фінляндізації" України, яку підтримують деякі її друзі та послідовні прихильники її європейського вибору.

Певною мірою їхню позицію можна пояснити прагненням надихнути Україну прикладом фінського успіху у перетворенні навіть бідної на ресурси царської окраїни на високорозвинену країну ЄС, яка межує з Росією, не викликаючи у неї відвертих експансіоністських намірів. Проте, говорячи про такий підхід, не забуваймо про радянсько-фінську війну і ціну, яку заплатила ця країна за збереження суверенітету.

Водночас, аналізуючи ставлення Росії до незалежності Фінляндії та спроби Москви поновити контроль над цією та іншими втраченими після Першої світової війни територіями, слід пам'ятати, з якою особливою підступністю, послідовністю й жорстокістю більшовицьке керівництво у 1917–1921 рр. домагалося знищення державної незалежності саме України, а згодом руйнування соціальної, культурної та етнічної бази її потенційного відродження.

У цьому контексті показовою видається політична й особиста доля двох європейських державотворців - колишніх кавалергардів, однополчан і друзів Карла Маннергейма і гетьмана України Павла Скоропадського. Один з них, обстоюючи незалежність Фінляндії, двічі врятував свою державу від радянської агресії, а другий, після переорієнтації на федерацію з Росією, втратив підтримку і загинув в еміграції.

Між історичними долями Фінляндії та України, попри деякі розбіжності, простежуються паралелі. За підсумками Радянсько-фінської війни 1939–1940 рр., Фінляндія втратила 11% території, а 2014 р. Росія анексувала й фактично окуповує 7,8 % українських земель.

Ні позаблоковість України, ні нейтралітет Фінляндії не зупинили агресії. Напередодні вторгнення в обох випадках Кремль претендував на фактично безстрокову військово-морську присутність за межами спільного кордону, а як важіль тиску було задіяно економічну й енергетичну залежність України й ультиматум Фінляндії щодо обміну територіями. Водночас Москва "по-братньому" не оголошувала про денонсацію Договору про дружбу, співпрацю і партнерство з Україною, як це вона зробила у випадку з договором про ненапад із Фінляндією.

За всієї поваги до значення Фінляндії для Росії, з якою вона має нині 1340 км спільного кордону (з Україною - 1974 км), навряд чи треба пояснювати, чому у фокусі російської експансії перебувала і продовжує перебувати не Фінляндія, а саме Україна. Достатньо нагадати, що у Москві на найвищому рівні постійно заявляють, що росіяни і українці це один народ.

Отже, якщо візьмемося оцінювати індивідуальний рівень російської загрози для кожної з країн-сусідів, побачимо, що у випадку з Україною ідеться не про довжину міждержавного кордону, який розділяє "єдиний слов'янський і православний народ", а про хронічне несприйняття Росією незалежності України, "зайвість" кордону як такого. Водночас проблематичність виправдовування відвертої агресії проти "єдиного народу" перед власними громадянами змушує керівництво Росії навішувати на українців, які чинять опір, ярлики зрадників - від "мазепинців" і "петлюрівців" до "бандерівців" і "фашистів", а також реанімувати радянські кліше про втручання США й заохочувати антиамериканізм.

Пам'ятаймо також, що на відміну від практично меридіонального фінсько-російського кордону, який проходить переважно важкодоступною місцевістю, українсько-російський - пролягає густонаселеними територіями і підковою охоплює землі України. Завершують картину окупований російськими військовими Крим та їхня присутність у Придністров'ї.

Аналіз досвіду Української революції 1917–1921 рр. та ставлення до неї як "червоної", так і "білої" Росії свідчать, з одного боку, про стале прагнення Москви за всяку ціну зберегти Україну під власним контролем, а з іншого - про проблематичність для молодої української демократії без зовнішньої підтримки протистояти натискові російського тоталітаризму.

Причому різноманітні засоби агресії, які в сучасних умовах дістали назву "гібридної війни", здебільшого вже застосовувалися проти України у вигляді більшовицького підпілля, загонів "червоного козацтва", соціальної демагогії та пропаганди. На відміну від України, яка, здобувши незалежність, після завершення Першої світової війни зрештою опинилася сам на сам із більшовицькою та білогвардійською Росією, Фінляндія діяла проти того ж таки противника за підтримки сусідньої Швеції, а також країн Європи і США.

Згодом міжнародна солідарність з Гельсінкі привела до виключення радянського агресора з Ліги Націй та постачання збройним силам Фінляндії літаків, танків, артилерії, інших видів "летального" озброєння та боєприпасів.

Розпочавши воєнну агресію проти України, майже через 100 років після наступу червоних на Київ у січні 1918 р., російське керівництво недооцінило змін, що відбулися як в Україні, так і в Європі та світі.

У надрах повністю підпорядкованої Москві квазі-держави під назвою УРСР в умовах придушення селянства та інтелігенції, голодоморів, репресій і культурного апартеїду тривало формування політичної української нації. До цього додався багаторічний досвід збройної боротьби за незалежність на західно-українських землях, а згодом і ексклюзивно тривалий для вітчизняної історії період державної незалежності. Його вистачило, щоб в Україні відбулася зміна поколінь. Мільйони нинішніх громадян ніколи не були членами КПРС та ВЛКСМ і не служили в Радянській армії чи КДБ, а новостворена "еліта" вийшла переважно з бізнесу і не має радянського управлінського досвіду.

Зрештою підсумки першого і другого Майданів засвідчили, що в жителів України, які не завжди належать до корінного етносу й нерідко спілкуються російською, з'явилося реальне, а не притаманне штампам радянської пропаганди "чуття єдиної родини". Хоча політики й експерти зловмисно, а часом і щиро говорять про розділеність України, очікуваного Москвою розколу нашої держави в умовах агресії Росії не відбулося. Важкі випробовування консолідують українців, а це доводить, що їхня Батьківщина не розділена, а різноманітна, подібно до інших великих європейських держав.

Продовжуючи історичні аналогії, наголосимо, що порівняно з початком 1920-х рр. кардинально змінився геополітичний ландшафт довкола України. Замість спустошеної Першою світовою Європи та виниклих після розпаду Австро-Угорщини країн, що претендували на українські землі, постав Євросоюз, який активно підтримує демократичний вибір України та її територіальну цілісність. З іншого боку, зруйнована розпадом СРСР і "деєвропеїзована" відокремленням від неї України та інших європейських союзних республік, Росія не втратила імперських ілюзій і претендує, щонайменше, на домінування на континенті.

Москва намагається, але з низки причин не здатна, перешкодити перетворенню ЄС на глобального гравця, яке відбувається за активної ролі Берліна та німецько-французького ядра в цілому, а також деяких нових його членів.

За всієї брутальності російської агресії проти України і Грузії, події 2008-го та 2014 рр. засвідчили, що Росія вже не може діяти так, як значно потужніший за неї СРСР 1956 р. в Угорщині й 1968-го - в Чехословаччині. Поряд з іншими чинниками попередник РФ мав підтримку союзників по Варшавському договору та Раді економічної взаємодопомоги.

Проте, не отримавши належного міжнародного "щеплення" від експансіонізму за підсумками військової авантюри в Грузії, пострадянська Росія вдалася до спроби силового упокорення України. В результаті вона "притиснула" її до Заходу і, несподівано для себе, наразилася на масштабний свідомий збройний опір України і водночас - на безпрецедентну підтримку своєї жертви міжнародною спільнотою (резолюція Генеральної асамблеї ООН про територіальну цілісність України від 27.03.2014 р.), США та Євросоюзом. Саме анексія Криму надала цій підтримці глобального виміру та сталого і консолідованого характеру.

Кремлівські стратеги прорахувалися щодо відповіді Вашингтона, а також ЄС зразка 2014 р. на агресію проти його безпосереднього сусіда і партнера. Брюссель вдався до системних санкцій і посилює підтримку України в економічній площині.

Союзники України є незрівнянно потужнішими, ніж РФ, і здатні впливати на неї і без застосування власної військової сили. До того ж глобалізація зробила сучасну Росію більш уразливою (ніж масштабніший та "автаркічніший" СРСР) до зовнішнього середовища.

В умовах тиску з боку Заходу адепти "русского мира" шукають йому альтернативу, намагаючись загравати з Китаєм, але забуваючи, чим 1945 р. завершилися спроби німецьких винахідників концепції "розділеного народу" зіграти на геополітичному суперництві між Заходом і Сходом.

Добросусідство з Росією можливе за умови...

Досвід використання колишнім СРСР свого контролю над Україною показує, що на початку Другої світової війни це дозволило здійснити з її території агресію проти Польщі й Румунії, а після 1945 р. "неофітами" сусідства з СРСР стали Угорщина і Чехословаччина, що згодом відгукнулося для цих країн "пам'ятними" подіями 1956-го й 1968 рр. і розміщенням радянських військ.

Захопивши Україну, Російська імперія використовувала її територію і ресурси для експансії на Південь і Захід, знищення державності Польщі і Криму, конфронтації з Туреччиною, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Хоча Путін і заявив, що СРСР переміг би у Другій світовій війні і без України, історія цієї перемоги, а також попередньої російської експансії в Європі, на Кавказі, в Сибіру, Центральній Азії та на Далекому Сході містить безліч доказів використання Москвою багатих і різноманітних ресурсів, а головне - людського й інтелектуального потенціалу України.

У країнах Південної Європи нечасто згадують, що до розпаду СРСР Кремль розглядав територію України як великий антизахідний плацдарм, де дислокувалося мільйонне військове угруповання, націлене на Південний фланг НАТО у Середземномор'ї. Протягом століть Росія використовувала контроль над Україною для просування практично за всіма напрямками
своєї експансії.

З огляду на ключову роль України у реваншистських задумах керівництва РФ, може скластися враження про безперспективність сподівань побудувати добросусідські відносини між державами. Але в цієї "медалі" є й зворотний бік.

Вивірена історією відповідь на виклики європейській безпеці з боку Кремля полягає в тому, щоб остаточно й безповоротно вивести Україну із зони впливу РФ, назавжди позбавивши Москву уявного "ярлика" на контроль над Україною. А для цього необхідне комплексне фінансово-економічне та військово-політичне оформлення належності України до Західної спільноти: членство і ЄС і НАТО. Україна повинна якнайшвидше отримати перспективу його набуття і в майбутньому стати шостою країною - членом НАТО, а також шостим членом Євросоюзу, який безпосередньо межує з Росією. Бо інакше триватиме надзвичайно небезпечна для миру й стабільності боротьба РФ за Україну і за домінування в Європі.

Для прогнозування ймовірного євроатлантичного сценарію для України звернімося до досвіду Польщі 1999-го та країн Балтії 2004 р., членство яких у НАТО особливо категорично не сприймалося колишньою метрополією. Показово, що в результаті Москва несподівано швидко із цим змирилася. Причому якщо в березні 1999 р. президентом РФ іще був ослаблий від хвороб Борис Єльцин, то 2004-й став завершальним роком першого президентського терміну Володимира Путіна.

У зв'язку із застереженнями щодо заходів, на які здатен Кремль у разі наближення НАТО до кордонів Росії, нагадаємо, що СРСР мав спільний кордон із двома членами альянсу - Норвегією і Туреччиною. За оцінкою екс-президента Туреччини Сулеймана Деміреля, вступ його країни до НАТО 1952 р. став реакцією Анкари на територіальні претензії з боку Москви та вимоги облаштувати радянську військово-морську базу в Чорноморських протоках. У Північноатлантичному альянсі зважено поставилися до ймовірної відповіді Сталіна і не прорахувалися. Туреччину було прийнято до НАТО, а територіальні претензії до неї більше не висувалися.

У випадку з Україною її позаблоковість та нейтралітет не тільки не захищають від агресивного сусіда, а й провокують його. Не отримавши 2008 р. у Бухаресті Плану дій щодо членства в НАТО, Україна зазнала агресії з боку РФ. Зрештою навіть у Фінляндії не тішать себе ілюзіями, що Росія поважатиме її військовий нейтралітет настільки, що не ступить на її територію, про що наприкінці березня 2015 р. заявив міністр оборони цієї країни Карл Хаглунд.

"Драматизація" ймовірних наслідків вступу до альянсу України фактично відповідає стратегії російського керівництва. Подібно до Фінляндії, Україна вже заплатила високу ціну за суверенітет і має широку міжнародну підтримку. Водночас реалії свідчать, що залишатися незалежною і демократичною державою Україна зможе не за фінським, а за польсько-балтійським сценарієм, з використанням гарантій ст. 5 Північноатлантичного договору. У такому випадку Росія отримає однозначну пересторогу від США, Великої Британії і Франції щодо необхідності дотримуватися спільно наданих ними Україні за відмову від ядерної зброї гарантій безпеки.

Багата на ресурси та потенційно економічно потужна, а отже - здатна утримувати, озброювати і навчати сучасну армію, Україна може стати реальною перешкодою російській експансії та надійним союзником у складі ЄС і НАТО. У разі, якщо для реалізації "натовського" сценарію для України у членів альянсу поки що забракне єдності, над чим постійно й наполегливо працюють кремлівські стратеги, спочатку може бути використаний статус України як головного союзника поза НАТО (MNNA). Подібно до статусу, який мають Японія, Ізраїль, Республіка Корея, Австралія та низка інших країн.

Укладання військового союзу між США і Україною дасть змогу не лише надати їй доступ до даних з супутників, високоточну зброю, сучасні засоби зв'язку й інструкторів. ВПК України матиме можливість брати участь у спільно фінансованих дослідженнях, отримуючи кредити для участі в україно-американських розробках, а також у виконанні контрактів зі створення, ремонту та обслуговування американської військової техніки. Хоча статус військового союзника США не передбачає прямого зобов'язання Вашингтона надавати військову підтримку, він істотно підсилить спроможність української армії та ВПК як запобіжника проти агресії РФ.

Передумовою для послаблення економічного тиску Росії на Україну став наш вступ до СОТ, але це не було використано нами повною мірою внаслідок хронічного гальмування економічних реформ. Зменшення залежності від Росії фактично не було серед пріоритетних завдань українського керівництва, що поряд з іншими чинниками призвело до відмови від підписання Угоди про асоціацію між Україною і Євросоюзом восени 2013 р.

Про оцінку Кремлем цієї угоди як "дорожньої карти" виходу України із зони впливу Росії наочно свідчать спершу справжня істерика РФ довкола неї, багатомільярдні кредити в обмін на слухняність, а згодом - пряма агресія після перемоги Євромайдану.

Ні Україна, ні будь-яка інша сусідня з Росією країна, за винятком США і Китаю, не здатні поодинці протистояти тискові з боку РФ, керівництво якої намагається за рахунок суверенітету сусідів знову здобути статус світової держави.

Розв'язання проблеми полягає у "позбавленні Кремля спокуси Україною" з подальшим усвідомлення керівництвом РФ невідновлюваності контролю над колишньою провінцією. Є підстави сподіватися, що "осиротіла" Москва не зможе не рахуватися з реаліями і зрештою навчиться жити окремо від "матери городов русских".

Історична доля України склалася так, що, реалізувавши свій європейський та євроатлантичний вибір, вона може одночасно допомогти російському суспільству позбавити їхню й сусідні країни тягаря імперського синдрому Росії та СРСР. За відомим висловом Гегеля, "кріт історії риє повільно, але риє добре".