Скільки в ньому неба і сонця! - Історія - dt.ua

"Скільки в ньому неба і сонця!"

22 серпня, 2013, 17:15 Роздрукувати Випуск №30, 22 серпня-30 серпня

У своїй упертості відстояти прапор УРСР ортодоксальні комуністи нагадували язичників, які бігли дніпровським берегом  за скинутим зі свого капища ідолом із криками: "Перуне, видибай!".

Кожен народ, що бореться за незалежність, має свій національний прапор. Після її завоювання найчастіше саме він стає Державним Прапором країни. Разом із Гербом та Гімном вони є державною символікою, котра втілює її суверенітет. Шлях до їх визнання інколи буває тернистим. Це ще раз довела історія встановлення синьо-жовтого прапора перед будівлею Київради. 

Сказати, що Київрада стала піонером підняття національного прапора, не можна. Такі прапори вже кілька місяців майоріли перед меріями Львова, Івано-Франківська, Тернополя та багатьох інших міст Західної України. Але, доки перед столичною Радою висів прапор УРСР, центральна влада розглядала такі дії провінційних депутатів як прикру самодіяльність. Справді — звідки в українців, кілька поколінь яких виросло в обстановці активного виховання радянського патріотизму, могли сформуватися — ні, не любов, а бодай інтерес до синьо-жовтого прапора? Тим більше що вони його і в очі ніколи не бачили. Ну хіба в чорно-білому фільмі "Щорс", коли "богунці" жбурляють на землю вирваний у петлюрівців прапор.

До розв'язання національної проблематики Радянська держава підходила з позиції подвійної бухгалтерії. Підтримуючи в усьому світі "національно-визвольну боротьбу народів", у себе вдома Союз жорстко придушував будь-які спроби свідомої самоідентифікації. Ну справді: "радянський патріотизм" — звучить красиво й логічно, а ось "український патріотизм" має зовсім іншу назву — "буржуазний націоналізм".

— Чого ви їх боїтеся? — допитувався перший секретар Київського міськкому Компартії України Анатолій Корнієнко, маючи на увазі представників Руху. — У вас гостре перо, то чому ви їх не викриваєте?

— Та не боюся я. Просто в їхній програмі є багато логічних висновків із нашої історії, — відповів я.

— Логічних? — дивувався Анатолій Іванович. — А хіба логічно пропонувати "жовто-блакитний" прапор як державний для країни, в якій 70 років керувала Радянська влада? Додайте червону смугу — і такий прапор схвалять усі.

Не хотілося пояснювати партійному керівнику, що коли ми почнемо пришивати до національного прапора по смужці від кожного, хто намагався правити цією землею — від Батия до Миколи Другого, — вийде не прапор, а спектр якийсь, причому далеко не сонячний. Тому просто промовчав.

У часи Ющенка ми дізналися про двох героїв, які підняли синьо-жовтий прапор на будівлю КІНГ (тепер Національний економічний університет). Я ж хочу розповісти вам про тих безіменних, чиї дії так і залишилися невідомими.

Операція "Верхолаз"

Сталося це, якщо не помиляюся, на початку 70-х. Нечисленні кияни, котрі опинилися зимового ранку на Хрещатику, здивовано розглядали синьо-жовте полотнище, що тріпотіло над одним із будинків поруч із пасажем. Провисіло воно недовго. "Двірники" в цивільному хутко зняли його й забрали, ретельно сфотографувавши перед тим сліди на засніженому даху. Це був єдиний речовий доказ, що стосувався особи "прапороносця". Експерти — за величиною слідів — дали висновок про тип взуття і можливий зріст порушника громадського порядку. Звісно, були допитані двірники, мешканці прилеглих будинків, нічні сторожі та випадкові перехожі: чи не бачив хто підозрілу особу? Не бачили...

Керівництво КДБ УРСР підійшло до інциденту масштабно. До пошуків "верхолаза" залучили чекістів не тільки Києва, а й столичної та суміжних областей. Безліч оперативників нишпорили перукарнями, кафе, ринками та іншими місцями скупчення людей у пошуках високого чоловіка у черевиках з рифленою підошвою. Трохи згодом надійшло коригування: "верхолаз" міг бути й нижчого зросту, адже сліди через відлигу трохи розпливлися. Та й взуття він міг змінити. Ну як за такими ненадійними прикметами вирахувати людину у двомільйонному місті? Операція закінчилася нічим.

Щось схоже повторилося через кілька років з операцією "Художник", коли таким самим посиленим складом розшукували того, хто олійною фарбою написав на стелі при вході в парк імені Примакова: "Хай живе вільна Україна!". 

Коли ветерани КДБ розповідали про ці операції, мені чомусь згадався куплет із пісні про молодогвардійців:

Не найдут враги покоя, 

Не опомнятся никак:

Над заставой городскою

Кто-то поднял красный флаг.

Різниця, власне, у тому, що ті, хто підняв червоний прапор, вважалися героями, а хто вивісив синьо-жовтий — злочинцями...

Кадебісти середньої ланки бурчали, що, мовляв, і "Верхолаза", і "Художника" вигадало їхнє начальство, аби показати керівництву республіки: спецслужби "пильнують" і не даремно їдять свій кусень хліба (хоча результати операцій свідчили саме про протилежне).

Не відставала від "старших побратимів" і столична міліція. Пригадую, як на київському вокзалі міліціонери ретельно обшукували прибулих уболівальників львівських "Карпат", відбираючи в них синьо-жовті "фани", заховані в сумках. А з якою ненавистю відгукувався про "цю бидлоту", "скотобазу" один із керівників столичних вартових порядку, коли на перші мітинги "Меморіалу" і Руху деякі учасники приходили з національними прапорами. 

Однак сьогоднішня наша розповідь про інше — про підняття синьо-жовтого прапора над столичним Хрещатиком.

Дамоклів меч кворуму

24 липня 1990 р. Події, які розігралися під час засідання президії Київради, гідні пера авторів "Оптимістичної трагедії" і "Загибелі ескадри".

Україна — ще УРСР. Біля керма в Києві — Комуністична партія. У міському органі радянської влади її представляють 130 депутатів. Але це вже не переважна більшість. Їм протистоять 110 членів Демократичного блоку. Ще 30 мандатів має Демократичний центр (здавалося б, небагато, але цілком достатньо для "золотої акції").

20 липня на попередньому засіданні президії було прийнято "за основу" положення про порядок використання української національної символіки в м. Києві. Але на порядку денному засідання, що почалося, його немає. Голова Київради Арнольд Назарчук (член Комблоку і колишній генеральний директор ВО "Електронмаш") оголошує одне за одним питання, внесені на розгляд переважно його однопартійцями. Майже навколо кожного виникає суперечка між членами конфронтуючих блоків. Наближається обідня перерва. І тут представники Демблоку категорично вимагають поставити питання про національну символіку, посилаючись на регламент, згідно з яким невирішені остаточно на попередньому засіданні пункти порядку денного мають право на пріоритетний розгляд. А.Назарчук пообіцяв після перерви поставити це питання на голосування першим.

Виконати обіцянку не вдається через відсутність кворуму: троє членів президії від Комблоку залишили засідання. Помітно нервуючи, А.Назарчук оголошує перерву до 16 години — в надії, що відсутні з'являться. Коли ж і після цього кворум не збирається, лікарі відвозять голову з нервовим зривом додому. 

Далі засідання вів молодий заступник голови Київради Олександр Мосіюк. Перед кожним членом президії лежала папка з добіркою матеріалів про історію виникнення та використання української національної символіки. Однак складалося враження, що не всі в ці папки й зазирали. В них було інше завдання — не допустити підняття "націоналістичного" прапора. З ними сперечалися нардепи з "групи підтримки" — С.Головатий, В.Івасюк, Д.Павличко, І.Юхновський та інші.

Голова Демократичного центру, професор Василь Нестеренко сумнівався:

— Ну ще прапор — хай там як... Але гімн... Як вам така сентенція:

Ще не вмерла Україна

Від Сяну до Дону...

Сян, — продовжив він, — у Польщі, Дон — у Росії. Це ж чистої води реваншизм!

— А чому це вас так хвилює? — заперечив нардеп Ігор Юхновський. — Не вам і не мені давати оцінку цим словам. Її дасть історія.

Хтось вимагав авторитетного висновку Академії наук на бланку з печаткою. Хтось закликав вирішувати питання тільки після проведення референдуму.

— Он вам референдум — за вікном! — вигукнув один із присутніх. Усі на якусь мить вслухалися в шум вируючого Хрещатика.

Але над прийняттям чи неприйняттям рішення зависнув дамоклів меч кворуму. 

* * *

За кілька днів до цього завідуючому господарством міськвиконкому О.Петренку доручили виготовлення прапора. Як згадував пізніше Олег Данилович, директор фабрики-виробника, колишній інструктор ЦК КПУ, прийняти замовлення відмовився, мотивуючи надзвичайною величиною полотнища (3х6 м). Петренко наполіг на виклику начальника цеху і бригадира. І, хоч скільки підморгував та жестикулював за його спиною директор, виробничники запевнили, що замовлення проблеми не становить і виконати його — для них висока честь.

Готовий прапор замкнули в сейфі керуючого справами міськвиконкому. І, як ви вже, напевно, здогадалися, на ранок дня, коли його планували підняти, прапора в сейфі не виявилося. Але зловмисники недооцінили "тертого калача" Петренка: він замовив не одне, а три полотнища! Одне віддав керуючому справами, друге передав на зберігання заступникові голови Київради О.Мосіюку, а третє надійно сховав у себе. Однак доля розпорядилася, щоб у київське небо злинув... четвертий прапор, виготовлений в Івано-Франківську й освячений у Софійському соборі.

* * *

Із вікон, які виходять у внутрішній двір Київради, було видно, як з автобусів та критих вантажівок вивантажуються спецпризначенці зі щитами, кийками-"демократизаторами" та гранатами з "черемхою". А через широкий коридор, за вікнами, які виходять на Хрещатик, вирувало небачене, багатотисячне людське море. Мабуть, це був єдиний випадок, коли можна було спостерігати сміливців, котрі вибралися на дахи тролейбусів, припаркованих до бровки. Це живе море скандувало, співало, вимагало підняти прапор. А між цим морем та скелею ЗМОП відбувалася словесна перепалка людей, від яких залежало, чи повториться у Києві тбіліська бойня...

Саме тоді два депутати з Демблоку буквально втягли до зали високого худорлявого чоловіка у світлому костюмі. 

— Ось ця людина з рацією віддає накази загону спецпризначенців і керує діями снайперів на даху. Допитайте його! — вигукнув абсолютно лисий молодий депутат.

Затриманим із "вокі-токі" (звідки їм було знати, що це таке?) виявився виконуючий обов'язки начальника Київського главку міліції, полковник Володимир Шапошник. Вирвавшись із депутатських обіймів і осмикнувши зім'ятий ними піджак, він звернувся до присутніх:

— Шановні депутати! Я запевняю вас, що без наказу спецпризначенці жодних дій не чинитимуть. Тому прошу: не зіштовхуйте лобами міліцію й народ! Якщо ви приймете рішення, яким забороните піднімати прапор, — ми розганятимемо мітингувальників. Якщо дозволите — охоронятимемо громадський порядок. Прийміть же відповідальне рішення!

* * *

Впродовж усього засідання я уважно спостерігав за Олександром Мосіюком. Він здавався якимсь нерішучим, вів засідання, не натягуючи віжки, вислуховував виступи, які повторювали один одного, не втручаючись в словесну перепалку. Тільки через 23 роки він зізнався мені, що просто свідомо тягнув час. 

Виявляється, за добу до засідання президії він і голова секретаріату Руху Богдан Тернопільський таємно зустрілися з Володимиром Шапошником і обговорили майбутні події. 

— На котру годину ви плануєте зібрати людей? — запитав Шапошник.

— На 18-ту.

— Занадто рано. Люди тільки почнуть іти з роботи, і на Хрещатику їх буде ще мало. Раджу перенести мітинг на 19 годину. На той час збереться стільки, що міліції буде вкрай проблематично розігнати таку силу. 

На тому й домовилися. Про цю зустріч Мосіюк не розповів навіть своїм соратникам — членам президії від Демократичного блоку.

Нікому не розповів про це й полковник Шапошник, — згодом його вбив на полюванні єгер. "Нещасний випадок"...

* * *

Після звернення Шапошника Мосіюк ніби струсив із себе напускну флегму:

— Що ж... Кворуму немає. Яке прийматимемо рішення? 

І тут підвівся Микола Грабар: 

— Пропоную прийняти рішення протокольно, а потім запропонувати підписати його відсутнім членам президії.

— Отже, під мою відповідальність, ставлю на голосування пропозицію Грабара: хто — "за"?

Аплодували дружно, але недовго. Всі кинулися із залу, через коридор — до вікон на Хрещатик. Замість опущеного прапора СРСР Олександр Мосіюк підняв на щоглу перед Київрадою синьо-жовтий стяг. Хор під керуванням Леопольда Ященка грянув "Ще не вмерла", і запруджений Хрещатик, який не знав або забув головну пісню країни, сокровенно всотував кожне її слово...

А ось ще кілька камінців у мозаїку того дня.

Мер Вільнюса, який дуже хотів прилетіти до Києва й виступити на мітингу, так і не зміг цього зробити, — спецслужба скупила всі вільні місця...

Представник Львівської міськради радів:

— Підняття синьо-жовтого прапора над Києвом означає, що на вулицях нашого міста не буде танків!

Жінка похилого віку у вишиванці, з любов'ю вдивляючись у прапор, що плавно розпростерся на легкому вітерці, вигукнула:

— Дивіться, який він гарний! Скільки в ньому неба і сонця!

* * *

Остаточне затвердження президією Київради протокольного рішення відбулося лише 4 вересня. Доти на двох щоглах перед будівлею мерії висіли і синьо-жовтий, і червоно-лазуровий прапори. Ліву щоглу охороняли "праві", а праву — "ліві". У своїй упертості відстояти прапор УРСР ортодоксальні комуністи нагадували язичників, які бігли дніпровським берегом  за скинутим зі свого капища ідолом із криками: "Перуне, видибай!".

Ще у своє "перше пришестя" на посаду мера Києва Олександр Омельченко провів у міськраді постанову про заснування Дня прапора — 24 липня. Цей день відзначався святковими зборами, концертами та прийомами. Не змінив традиції й мер Леонід Черновецький. І ось — "поповська вигадка": нинішнього року навіть на офіційному сайті Київської міської державної адміністрації ні голова КМДА, ні хтось інший киян із Днем прапора не привітав.

Перун видибає?… 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво