Перші представники роду Острозьких: захисники православно-русинської ідеї - Історія - dt.ua

Перші представники роду Острозьких: захисники православно-русинської ідеї

13 липня, 16:31 Роздрукувати

Захисниками Русі Острозькі проголосили себе самі, задекларувавши зачинателем роду легендарного першопредка всіх русинів — Руса.

Благословення Феодосія Святого (князя Федора Острозького). Артур Орленов, 2013 рік.

Зі зникненням із політичної карти Галицько-Волинського князівства естафету захисника православного населення Південно-Західної Русі підхопило Велике князівство Литовське. 

Як зазначав ще український історик Володимир Антонович, ця держава, стрімко розвинувшись у середині XIV столітті, складалася з двох елементів, що разюче різнилися в етнографічному, релігійному, побутовому та культурному планах. Корінна народність, литвини (литовці), які започаткували державу і висунули зі свого середовища княжу династію, займали менше   1/10 всієї території Великого князівства і не мали  ні писемності,  ні усталених форм громадського побуту,  ні історичної державної традиції. На противагу їм, русинські землі принесли з собою багатющу суспільну культуру, вироблену тривалим історичним досвідом і посилену християнством, на той час єдиним провідником передових знань.

За такої разючої переваги підлеглих земель над чільною народністю остання стала поступово підкорятися культурному русинському впливу. Литовські князі почали брати  хрещення за православним обрядом, вступати в родинні зв'язки з князями колишньої Київської Русі, переймати мову, побут, поняття, традиції та писемність русинського населення. Дуже скоро русинська (історики називають її старобілоруською або ж староукраїнською)  стала не лише розмовною, а й офіційною мовою, нею писали грамоти і чинили  суд, причому не тільки в русинських, а й у корінних литовських землях. Так само поступово, мирним шляхом, у Великому князівстві Литовському поширювалося православ'я, засновувалися й наділялися маєтками нові православні церкви та монастирі.

Острожские
Зростання Великого князівства Литовського

Однак у цієї ідилічної картини мирного розвитку виявився  надзвичайно  лютий ворог — католицька Польща. Спочатку польські претензії обмежувалися Поділлям та Волинню. А 1385 р. в результаті блискуче проведеної дипломатичної операції Польща отримала можливість впливати на всю територію Великого князівства Литовського. Тоді було підписано Кревську унію — династичний союз, згідно з яким литовський Великий князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, був проголошений польським королем Владиславом II Ягайлом. При цьому Ягайло зобов'язався перейти в католицизм і навернути в нього всіх своїх підданих, а також приєднати до Польського королівства підвладні литовські та русинські землі. Звісно, виконати в повному обсязі ці обіцянки на той час було неможливо (повне злиття двох держав у федеративну державу Річ Посполиту відбулося лише 1569 р., після Люблінської унії, проте ВКЛ зберегло широку автономію), але Ягайло спробував зробити все, від нього залежне. Першим кроком стало насильницьке хрещення литовських язичників за католицьким обрядом. Потім було оголошено про наділення литовської католицької  шляхти тими самими правами й свободами, які мала польська шляхта. Зрештою, русинські землі поділили на католицькі єпархії та призначили в них католицьких єпископів, сподіваючись, що жителі, приваблені пільгами та становим інтересом, скоро стануть вірними римо-католицької церкви.

Таким чином, для литовської Русі постала  загроза з боку власного уряду, який потрапив під вплив чужих польських ідей і вирішив проводити свої погляди, не зважаючи  на національні інтереси більшості населення держави. Русинські області, усвідомлюючи наступ небезпеки, як могли  обстоювали свої релігійні, культурні та побутові традиції. Очолили цю опозицію польсько-католицькій експансії обрусілі литовські князі в союзі з давньоруськими родами, які зберегли свій вплив у ВКЛ.

Одним із таких родів, що перебували в перших лавах православно-русинського руху, був рід Острозьких. Більшість українців знають двох найвідоміших представників цієї династії: Великого гетьмана Литовського Костянтина Івановича та його сина, некоронованого господаря Русі-України, претендента на польський і московський престоли Костянтина-Василя Костянтиновича Острозьких. Але ці уславлені герої діяли в більш пізній період нашої історії, ми ж поговоримо про засновників роду, які закріпили за ним звання захисників православ'я і русинства.

До речі, захисниками Русі Острозькі проголосили себе самі, задекларувавши зачинателем роду легендарного першопредка всіх русинів — Руса. Цей персонаж був відомий здавна; польські хроніки згадують трьох міфічних героїв: Чеха, Леха і Руса, які шукали й знайшли обіцяну Богом землю, поділили її та "побудували" три "королівства". Неважко здогадатися, що "королівствами" називалися Чехія, Польща і Русь. Така  генеалогічна легенда, по-перше, слугувала наочним доказом русинської ідентичності, що мала рівні права з польською, а по-друге — обґрунтовувала політичну легітимність Острозьких як лідерів православно-русинського руху. Мовляв, стародавнім народом, котрий споконвіку живе на своїй землі, яку знайшов і побудував прабатько Рус, хрестив і просвітив його спадкоємець, Володимир Великий, і до сьогодні опікуються кровні нащадки  Руса та Володимира — князі Острозькі.

 

Острожские_1
Ілюстрація до казки Катарини Малковської "Лех, Чех, Рус". Станіслав Дзісіол, 2010 рік.

Та легенди легендами, а рід і справді був старовинний. Більшість істориків схиляються до версії, що Острозькі дійсно   нащадки князя Володимира Великого — хрестителя Русі! Розходяться дослідники в іншому: до якої гілки Рюриковичів належали князі. Самі Острозькі виводили  свій рід від правителів Галицько-Волинського князівства. Але, швидше за все, це був лише піар-хід, спрямований на підвищення значущості родового імені, такий самий, як і в історії з Русом.

Набагато перспективнішою видається  версія першого ректора Університету св. Володимира Михайла Максимовича. Згідно з давніми  пом'яниками (списками з іменами покійних для поминання під час богослужби або в окремій молитві)  в київських церквах, першим із роду, хто став іменуватися князем Острозьким, був Дмитро Юрійович, син останнього Пінського князя з роду Рюриковичів. Вигнаний зі своєї вотчини, Дмитро Юрійович знайшов притулок у Волинських князів, які передали йому в правління невеликий уділ із центром у місті Острог (нині місто в Рівненській області). Інших відомостей про цю людину практично немає. Відомо ще, що після його смерті дружина взяла  чернечий постриг, відписавши монастирю частину своїх володінь.

Трохи більше даних є про другого князя Острозького — Данила Дмитровича. 1340 р. Галичина зазнала польсько-угорської окупації. Однак плани загарбників були зірвані завдяки діям перемиського воєводи Дмитра Дедька і князя Данила Острозького. Уклавши союз із татарами, воєначальники змогли не тільки визволити Перемишль і Львів, а й перенести військові дії на територію ворога — у Краківську, Сандомирську та Люблінську землі. Це дозволило хоч ненадовго призупинити експансію Польщі на українські землі.

Найвідомішим серед перших Острозьких став третій князь, Федір Данилович. Цей чоловік прожив довге, сповнене пригод життя. І, як годиться, в його історії багато білих плям та суперечностей. Уперше ім'я Федора Острозького згадується 1386 р., коли його було  призначено Луцьким старостою. Того ж року особливою грамотою польський король Владислав II Ягайло і майбутній Великий князь Литовський Вітовт Кейстутович не тільки підтвердили Острозьке володіння, а й примножили його містами Заславлем і Корцем (нині міста, відповідно, Хмельницької та Рівненської областей).

Острожские_2
Герб Острозьких. Первісна і пізніша версії.

У конфлікті Ягайла і Вітовта (фактично, це було протистояння двох католицьких партій — пропольської та "сепаратистської" литовської; обидва угруповання негативно ставилися до православно-русинської ідеї) Федір Данилович виступив на боці короля: 1390 р. він допоміг полякам захистити Вільно, за що отримав нові привілеї і розширив свої володіння.

Примітним видався для третього князя Острозького 1410 рік. Участь на чолі власного загону в переможній Грюнвальдській битві принесла йому не тільки нове багатство, а й знайомство, скріплене узами спільно пролитої крові: під Грюнвальдом Федір Данилович воював пліч-о-пліч із легендарним полководцем Яном Жижкою, одним із майбутніх лідерів гуситського руху в Чехії та Моравії.

1422 р. повсталі гусити (послідовники ідеолога чеської Реформації Яна Гуса) запросили литовських князів посісти трон Богемії — західної половини сучасної Чехії. Одним із ватажків посланого в Прагу п'ятитисячного литовського корпусу був Федір Острозький. І тут історики кардинально розходяться в думках щодо участі князя в Гуситських війнах (1419—1434).

У чеському фольклорі є сказання про богатиря Федора, русина з Острога, який героїчно бився за свободу країни. Реальні ж документи свідчать про протилежне: Фрідріх (Федько), русин із Острога, був безпринципним кондотьєром, який  по черзі  воював то на боці гуситів, то в імперських військах. І одразу ж постає запитання: йдеться про Федора Даниловича Острозького  — чи  про якусь іншу, невстановлену особу? Головним аргументом прибічників розділення цих двох персонажів є той факт, що Фрідріх згадується впродовж  усієї гуситської саги, в тому числі й  після 1430 р., коли князь Острозький уже повернувся на Русь. Найцікавішою видається версія, що Федько з Острога — це син Федора Даниловича.

Та хай там як, на Батьківщину князь Острозький повернувся  збагачений новими знаннями у військовій справі. З Чехії він переніс на Русь новий бойовий і похідний стрій, винайдений таборитами (радикальними представниками руху гуситів) і названий на їхню честь — "табором". Суть новації  полягала в тому, що військо під час походу рухалося ніби  в рухомій фортеці, складеній з кількох рядів возів. Перенесений Федором Острозьким у південну Русь "табір" згодом неодноразово застосовували  запорозькі  козаки, що допомагало  їм здобувати перемоги над турками, татарами і поляками.

Повернення князя Федора в рідні пенати збіглося з кульмінацією боротьби, яку вела православно-русинська партія проти польсько-католицької експансії. Це протистояння, що ні на мить не припинялися після Кревської унії, значно загострилося 1430 р, коли після смерті Вітовта, який не мав синів, влада у Великому князівстві Литовському перейшла до його двоюрідного брата Свидригайла Ольгердовича — неформального лідера русинської партії. У відповідь на це польські війська розпочали окупацію Поділля та Волині.

Звісно, православний русин Федір Острозький не міг залишитися осторонь. Якщо раніше, під час суперечок між католиками Ягайлом і Вітовтом, русинські князі підтримували ту воюючу сторону, котра  обіцяла більше вигод, то тепер ідея виходила  на перший план! На долю Острозького випав захист Подільської землі. Попри перевагу польських сил, Федір Данилович зумів не тільки відстояти східне Поділля до Бугу та Мурафи (майбутню Брацлавщину), а й заволодів таким важливим стратегічним пунктом, як Кам'янець. Подальшим його успіхам завадила підозрілість Свидригайла Ольгердовича, який відкликав князя з Поділля.

Треба сказати, що, маючи беззастережну підтримку русинської партії, маючи сильне військо і здібних воєначальників, Свидригайло виявився бездарним лідером: він не зміг втриматися на тій висоті, на яку був піднесений долею. Коли Польща, втративши надію  підпорядкувати  Велике князівство Литовське  з допомогою військової сили, взялася за складання змов і спровокувала 1432 р. громадянські заворушення, — у Свидригайла так і не знайшлося єдиного плану дій; його політика була непослідовною, імпульсивною і часто авантюрною, що, звісно, відштовхувало багатьох прибічників.

До того ж Великий князь Русинський, яким проголосили Свидригайла православні князі, будучи  людиною  емоційною  й нестриманою, запросто міг повірити неправдивому  доносу. Що й сталося стосовно Федора Даниловича. Острозького заарештували і чотири місяці протримали в ув'язненні. Звільнений він був завдяки народній любові: побоюючись повстання в тилу, Свидригайло відпустив свого в'язня.

Острожские_3
Пам’ятник, присвячений битві під Вількомиром.

Попри пережите приниження, князь Федір залишився вірним православно-русинській ідеї. Йому пощастило: 1435 р., у трагічній битві під Вількомиром, коли через бездарність Свидригайла загинув цвіт русинського лицарства, смерть оминула князя, який щойно вийшов із ув'язнення.

Федір Данилович, переживаючи поразку русинської ідеї, відчув, що енергія його розбита  разом із тією справою, якій він служив усе життя  і якій, як здавалося, завдано остаточного удару. Він вирішив відійти  від світу й шукати заспокоєння в тиші монастиря. Під ім'ям Феодосія старий князь узяв постриг і поселився в Дальній печері Києво-Печерської лаври. Кажуть, у тій самій келії, яку облаштував ще сам Феодосій Печерський, тому і взяв Федір собі це ім'я. Але в церковну історію він увійшов під своїм мирським ім'ям, та ще й із князівським титулом — ПРЕПОДОБНИЙ ФЕДІР, КНЯЗЬ ОСТРОЗЬКИЙ, ЗАХИСНИК ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ.

 

Острожские_5
Саркофаг Федора Острозького у Дальній печері Києво-Печерської Лаври.

Наприкінці XVI — початку XVII ст.   він був канонізований. 1638-го Афанасій Кальнофойський свідчив, що "преподобний Феодор відкрито  почиває в Феодосієвій печері в цілому тілі"...

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 14 липня-20 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво