Переяславська Рада-1654: політична поразка України чи День возз'єднання - Історія - dt.ua

Переяславська Рада-1654: політична поразка України чи День возз'єднання

24 січня, 2014, 18:25 Роздрукувати

Того широкого "волевиявлення російського і українського народу про возз'єднання", про яке йшлося в багатьох працях істориків, у фільмах, творах образотворчого мистецтва, не було і в помині.

360 років тому, 8 січня (за старим стилем — 18 січня) 1654 р. в соборній церкві міста Переяслава відбулася подія, яка докорінно змінила історію Східної Європи. На Старшинській раді, а згодом і на Генеральній військовій раді (найвищому на той час законодавчому органі Козацької України, або ж Гетьманату) Богдан Хмельницький та частина представників козацтва закріпили присягою союз із Московською державою. Своєю чергою, царський посол боярин Василій Бутурлін на вимогу української сторони відмовився зробити те саме від імені царя, бо неможливо, щоб за "великого государя хто-небудь міг віру вчинити, ніколи не було і тепер не буде".

Далі розгортався справжній трилер, про перебіг якого російські імперські історики, а за ними — й радянські, воліли не згадувати. Багатогодинні перемовини, що їх проводили представники старшини, які залишили боярина Бутурліна в церкві, нарешті завершилися, і гетьман України Богдан Хмельницький таки погодився взяти на віру бояринову заяву, виголошену двічі, що "царське слово перемінним не буває", витлумачивши її як рівнозначну присязі царя Олексія Михайловича.

Отже, присягу в Переяславі склали лише 284 особи. Того широкого "волевиявлення російського і українського народу про возз'єднання", про яке йшлося в багатьох працях істориків, у фільмах, творах образотворчого мистецтва, не було і в помині. Незважаючи на те, що представники посольства Московського царства згодом побували у 117 містах та містечках Гетьманату, де, за їхніми даними, присягу "білому цареві" склали 127328 осіб, опозиція Переяславській угоді з першого дня її підписання була досить впливовою і численною. Так, відзначимо, що відмовилися присягати Москві Брацлавський, Полтавській, Уманський і Кропив'янський козацькі полки, полковник Іван Богун, частина міщан Києва, Переяслава, Чорнобиля. І серед церковних ієрархів не було одностайності. Митрополит Сильвестр Косів та архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна також відмовилися присягати московському цареві, чудово усвідомлюючи, що попереду — наступний крок: повне підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. До речі, так і сталося вже за гетьманату Івана Самойловича 1685 р. Тобто за якихось 30 років після підписання Переяславської угоди.

Багато українських істориків вважають, що саме свобода Московського царства від присяги і стала головним чинником у майбутній руйнації перших паростків державності в Козацькій Україні. Чи була альтернатива Переяславській угоді?.. Курс на зближення з Москвою, який призвів до поглинання згодом більшої частини українських земель, на той час обумовлювався важкою військово-політичною ситуацією, в якій опинилася Гетьманська Україна. Компроміс із державною потугою Речі Посполитої став неможливим через прихід до влади у Варшаві справжніх "яструбів", які хотіли покарати "схизматиків". Після Жванецької кампанії 1653 р. стало ясно, що жодних сподівань не можна покладати й на непевного союзника — Кримське ханство. Його суверен (Османська імперія) все ще продовжував тривалу війну з Венеціанською республікою у Східному Середземномор'ї. На зближення з Варшавою пішли й васали Порти — князівства Трансільванія, Молдавія та Валахія. Отже, реальна допомога могла надійти лише від Москви, тим більше що в українців та московитів був і об'єднавчий стрижень: одна віра — православна… 

Слід відзначити, що оцінювати виключно Переяславську угоду 1654 р. як головну передумову майбутніх поразок України, мабуть, не варто. Так, це був перший, але ще не остаточний, не незворотний крок у цьому напрямку. "Інкорпорація" України до складу Російської імперії розтягнулася в часі.

Шанси збудувати справді незалежну державу ще залишалися. Уже 27 березня 1654р., після непростих перемовин із повноважними послами Війська Запорозького Самійлом Богдановичем-Зарудним і Павлом Тетерею, угоду з Гетьманатом від 8 (18) січня ухвалив цар Олексій Михайлович. Проте Кремлю вдалося трохи угоду скоригувати (її текст в Україні так і не був оприлюднений, як і досі невідоме місцезнаходження тексту самої Переяславської угоди), ввівши нові положення про обмеження політичного та економічного суверенітету; заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з Річчю Посполитою і Османською імперією; всі витрати на утримання козацького війська (реєстр складався з 60 тис. осіб) лягали на гетьманську скарбницю, контрольовану московськими дяками. Але Гетьманська Україна все ж таки зберігала адміністративно-територіальний устрій, органи управління, продовжувала користуватися власним правом. "Березневі статті" стали другим кроком у "возз'єднанні", однак, знову ж таки, Богдан Хмельницький практично ігнорував накинуті його послам істотні обмеження суверенітету… 

Як пише доктор історичних наук Віктор Горобець, "наприкінці 1656 — першій половині 1657 року Переяславська угода вичерпала свій потенціал. Як одна, так і друга сторони плекали надії скоригувати її положення. Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року і боротьба за гетьманську булаву зробили позицію Москви більш виграшною". Наступник Великого Богдана, Іван Виговський, намагався зміцнити міжнародний авторитет Гетьманської України, проводив активну зовнішню політику, але кремлівські агенти підбурювали селян та запорожців на повстання; відбулися кілька заколотів. 6 (16) вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський укладає Гадяцький договір, за умовами якого Україна (під назвою Велике князівство Руське) входила на рівних правах із Польським королівство та Великим князівством Литовським до складу триєдиної федерації — Речі Посполитої.

Кремль навесні 1659 р. перейшов до відкритої агресії, відправивши на українські землі 100-тисячну армію. Проте навіть блискуча перемога союзних військ (козаки, кримські татари, поляки) над московським військом під Конотопом 28—29 червня 1659 р. виявилася насправді пірровою. Нові протигетьманські виступи та новий наступ новосформованих московських військ примусили Івана Виговського зректися булави. Але чи не головною причиною загальної поразки державотворчих сил стало те, що сейм Речі Посполитої запропонував докорінно змінений проект нової федерації, в якій Гетьманській Україні надавалася вельми ефемерна автономія. Саме з 1659 р. можна вести відлік часу, коли Україна опинилася у сфері впливу Москви. Річ Посполита поступово втрачала позиції, відкочувалася на захід, щоб наприкінці XVIII ст. взагалі втратити незалежність. І одним із трьох "фундаторів" цих процесів, насправді — головним, була Російська імперія, яка на той час контролювала майже всі українські землі (крім Галичини, Буковини та Карпатської Русі)…

Невдовзі після зречення Івана Виговського українські землі охопила Руїна; не вщухали чвари у середовищі козацької старшини, невдачею завершувалися спроби деяких гетьманів вийти на шлях незалежності. Цар Олексій Михайлович лише розпочав цей процес поглинання України, а вже Петро I і Катерина II довершили його, знищивши рештки автономії Гетьманату і, нарешті, зруйнувавши останній справжній демократичний бастіон нашого народу — Запорізьку Січ. Проте вкрай важко оцінювати події середини XVII ст. безвідносно до реалій, які впали на Україну в наступні часи, забувати (а цим грішать насамперед російські історики та свої історики-лакеї) про Батуринську різню 1708 р., про багато десятків тисяч козаків і селян, які загинули під час побудови Санкт-Петербурга, Ладозького каналу; про повне закріпачення українського селянства, якого воно не знало за часів панування Речі Посполитої. Нарешті, згадаємо про Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р. "царя-визволителя" Олександра II, які призвели до фактичної заборони української мови.

Вся історія України XX ст. — це суцільний жах. Українці гинули у вирі Російсько-японської війни. Згодом — і під час Першої світової "за царя та отєчєство", а галичани, буковинці й закарпатські українці, відповідно, — за цісаря Австро-Угорщини. Під час Громадянської війни на теренах колишньої імперії Романових українці відчули на собі караючу руку, підкреслюємо — московського більшовизму. Три Голодомори, масові репресії 1930-х років, нарешті — Друга світова війна забрали життя багатьох мільйонів наших співвітчизників…

Нинішнього року через події на Євромайдані ЗМІ практично не згадували про річницю Переяслава-1654. Але знову "відзначився" директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін, відомий своєю печерною українофобією. У Переяслав-Хмельницькому, на Соборі, присвяченому 360-річчю Переяславської Ради, він заявив, що 18 січня потрібно зробити Днем єднання трьох братніх народів: "В декабре Россия протянула руку помощи Украине точно так же, как сделала это 360 лет назад, когда на помощь Украине пришли стрелецкие полки. Но суть от этого не меняется: мы самые близкие на земле народы — украинцы, русские и белорусы. Вместе мы всегда сильнее". Патріарх Московський і всія Русі Кирило також звернувся з привітанням до учасників Собору. 

На жаль, як писав ще 1921 р. Дмитро Донцов у "Підставах нашої політики", багатьом українцям і сьогодні властиві "глибока містична віра в велике покликання, світову місію російського народу…". Від цієї містичної віри треба якось звільнятися. Бо завдяки нинішній українській владі, яка вважає, що Кремль нам знову "протянул руку помощи", надворі вже вимальовується Переяслав-2014. 

Завершимо свою розповідь словами Михайла Драгоманова: "Плакати про старовину, бажати вернути її — завжди даремне діло, а особливо для нас, слуг "простого" українського народу. Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо, — не було ще ніколи на світі, а тільки буде колись, як люде стануть далеко розумнішими, ніж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям добре оглянутися назад і пригадати останні дві сотні і два десятки років, після того, як козаки українські під проводом Богдана Хмельницького піддались під руку "царя Восточного, Московського" у 1654 році". Ці слова одного із перших українських політологів актуальні й сьогодні. Але чи стали ми розумнішими?

Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Вам також буде цікаво