Османські пам'ятки Кам'янця-Подільського: вісті з минулого - Історія - dt.ua

Османські пам'ятки Кам'янця-Подільського: вісті з минулого

4 вересня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 4 вересня-11 вересня

Від нетривалого османського панування з 1672-го по 1699 р. на Поділлі практично не залишилося й сліду. Лише поодинокі пам'ятки, які зосереджені здебільшого у Кам'янці-Подільському, що за Бучацьким договором у ті роки став центром Кам'янецького еялету (провінції Османської імперії під владою губернатора — бейлербея), все ще нагадують про його завоювання османами на чолі з султаном Мехметом ІV. Свідками тих подій стали культові споруди міста, яке турки називають одним словом "Камяніче". Як виявилося, вони й досі приховують чимало таємниць та цікавої інформації.

Від нетривалого османського панування з 1672-го по 1699 р. на Поділлі практично не залишилося й сліду. Лише поодинокі пам'ятки, які зосереджені здебільшого у Кам'янці-Подільському, що за Бучацьким договором у ті роки став центром Кам'янецького еялету (провінції Османської імперії під владою губернатора — бейлербея), все ще нагадують про його завоювання османами на чолі з султаном Мехметом ІV. Свідками тих подій стали культові споруди міста, яке турки називають одним словом "Камяніче". Як виявилося, вони й досі приховують чимало таємниць та цікавої інформації. 

Мечеті замість костелів

Захопивши 27 серпня 1672 р. за допомогою українських козаків гетьмана Петра Дорошенка та війська кримського хана Селіма I Герая кам'янецьку фортецю, султан Мехмет ІV увійшов у місто і наказав перетворити Кафедральний собор св. Петра і Павла на мечеть, яку назвав на свою честь. А 2 вересня вже побував у ній на п'ятничному намазі (молитві). Про ті часи і досі нагадує прибудований до собору мінарет. Його, вже після того як османи залишили місто, християни увінчали позолоченою статуєю Богородиці, що височіє нині над храмом. Плани побудувати другий мінарет, як того вимагають традиції зведення імперських мечетей, за свідченнями турецьких істориків архітектури Музаффера Озгюлеша і Феліза Озера, виявилися нереалізованими. 

Своїй матері українського походження Хатідже Турхан-султан, яка прибула до Кам'янця-Подільського разом із військом, султан Мехмет ІV присвятив костел Св. Станіслава у Старому замку, також прибудувавши до нього мінарето. Згадка про те, що вона була русинкою, тобто походила з українських земель, які на той час перебували під владою польського короля, міститься у донесеннях 1651—1654 рр. посольства Б.Рєпніна, Б.Хитрово й А.Іванова про перебіг перемовин у Варшаві. У двотомній праці "Дзеркало Османської імперії" (1677) французький граф Клод де ла Магделен, котрий потрапив у полон османів і тривалий час перебував при дворі султана Мехмета ІV, називав Хатідже Турхан "руською селянкою, поневоленою татарами", що хоч і "згубила душу", відвернувшись від Христа та прийнявши іслам, однаково була доброю, щиросердою жінкою. Такої ж думки й турецький історик минулого століття Решат Екрем Кочу, який у своєму романі "Кьосем Султан" теж згадав, що мати Мехмета ІV родом з українського села. 

В архівах палацу Топкапи збереглися й документи, оприлюднені професором Анатолійського університету Халіме Дору, які вказують на те, що Хатідже Турхан, супроводжуючи османську армію в поході на Хотин 1673 року, на чолі якої був її син, виїжджала за межі османського табору, аби, подихавши повітрям рідних земель, освіжити в пам'яті спогади дитинства. Тож не виключено, що вона родом з села з-під Хотина. Тим паче що в тій місцевості є чимало населених пунктів із типово турецькими назвами, як-от Анадоли, що нагадує турецьку назву Анталії — Анадолу, у перекладі "наповнений предками". Адже саме звідти вийшли праотці османів. Тож не виключено, що й українське село, в якому народилася Хатідже Турхан і мешкали її батьки, саме тому названо Анадоли. 

Дійшло нас і справжнє ім'я цієї султани — Надія, яким її нарекли при народженні й хрещенні. Згадка про це міститься у книжці письменника другої половини ХХ ст. Алі Кемаля Мерама "Матері падишахів". Тому не дивно, що султан Мехмет ІV підтримував українських гетьманів у боротьбі проти польської шляхти, бо, за свідченнями українського історика Олександра Галенка, був навіть зовні схожий на козака. 

Храм хасекі 

На жаль, костел, перетворений на мечеть валіде (матері султана) Хатідже Турхан, не зберігся, на відміну від кафедрального собору св. Петра і Павла, який під час османської окупації став імперською мечеттю. Вцілів також домініканський собор Св. Миколая, який Мехмет ІV перетворив на мечеть хасекі, тобто улюбленої наложниці і матері його первістка Мустафи — 20-річної Гюльнуш-султан. Вона також супроводжувала чоловіка з армією до Кам'янця-Подільського у 
1672 р., і її шлях виявився не з легких. Під час великої зливи на півдорозі до українських земель срібна карета (ридван) Гюльнуш-султан, декорована золотом, загрузла у багнюці і мало не перекинулася. Тоді великий візир Кюпрюлю Фазил Ахмед-паша особисто осідлав запряжених у карету коней і, змусивши їх рвонути з місця, витяг з багнюки. 

Османские
Портрет Гюльнуш-султан невідомого автора. Музей Топкапи (Стамбул)

Можливо, саме цей епізод став приводом для народження в народі легенди про золоту карету зі скарбом, яку османи, залишаючи 1699 року Кам'янець-Подільський, втратили, бо через несправність колеса вона злетіла з мосту в річку. Про те, що це вигадка, свідчить той факт, що османи не надто поспішали залишити Поділля. Їхній від'їзд з Кам'янця-Подільського, за свідченнями польського дослідника Діаріуша Колодзейчика, тривав аж чотири місяці. Та й не могли вони вивозити своє добро золотою каретою. Такими коштовними екіпажами зазвичай пересувалися лише члени султанської родини, яких тоді вже не було на Поділлі. 

Пригода, що трапилася дорогою до українських земель з Гюльнуш-султан, на думку професора Чиказького університету Марка Давида Баера, сильно вразила її чоловіка султана Мехмета ІV. Тому в нагороду за самовладання й сміливість своєї хасекі він одразу ж після переможної битви за Кам'янець-Подільський 27 серпня 1672 р. подарував їй мечеть, на яку перетворив один з найстаріших у Східній Європі храмів у готичному стилі — св. Миколая, що височів у самісінькому центрі захопленого міста. 

Через це за Гюльнуш-султан закріпилася почесна назва завойовниці, насаджувачки віри "Газі" — віри перших султанів Османської імперії. Адже це єдиний випадок в історії османів, коли завоювання султаном земель відбувалося за присутності його хасекі, ім'ям якої було названо культову споруду на підкореній турками-османами території. 

"Трояндовий" мінбар

Гюльнуш-султан протягом двадцяти шести з половиною років османської окупації опікувалися кам'янецькою мечеттю, про що свідчать записи у фінансових звітах сановників султана. Вона нібито продовжувала функціонувати і після того, як окупанти залишили Кам'янець-Подільський, аж доти, поки знову стала костелом Св. Миколая. 

Цікаво, що османи практично нічого не змінили в інтер'єрі храму. Лише в стіні з південного боку вівтарної частини зробили міхраб (нішу), який археологи виявили під час реставрації храму, і поряд — збудований з місцевого каменю й залишків плит зруйнованих ними християнських могил мусульманський амвон (мінбар). Останній османи, коли полишали Кам'янець-Подільський, не забрали, бо він був надто великий (без балдахіна, що не зберігся до наших часів, його висота сягає 3 м 90 см, а довжина 3 м 78 см), щоб його можна було вивезти з міста кінним екіпажем або волами. 

За радянських часів мінбар перенесли до музею атеїзму, а зі здобуттям Україною незалежності повернули до костелу св. Миколая. Там його реставрували, відновивши частину перил із зіркоподібним візерунком (через що, на жаль, було порушено симетрію) і 14 сходинок, одну з яких (першу), уже геть розбиту, довелося прибрати. На арці над входом до мінбару, на зовнішньому (коронному) її боці зберігся вибитий на камені напис арабською мовою — так званий Калимаі-Туахід: "Ля іляха іллАллах Мухамадуррасуляллах", тобто: "Немає бога, крім Аллаха, Мухаммед його пророк". 

Османские
Коронна частина мінбару

Таке твердження про єдинобожжя в ісламі дуже вже контрастує з атмосферою домініканського костелу, засновники якого монахи-домініканці запекло боролися проти магометанства і приписів Священної книги мусульман Корану. Щоправда, настоятель храму з ордену отців Паулінів, котрі нині опікуються костелом св. Миколая, у приватній бесіді розвіяв наші підозри, зазначивши, що це — вже історія, яку слід шанувати. Тому мінбар і досі тут. І, хоча його використовують тепер як християнський амвон, ніхто не збирається в ньому нічого змінювати, навіть напис. 

На тій-таки арці над арабськими літерами можна побачити вирізьблену з каменю квітку, на перший погляд дуже схожу лілію. Але, за свідченнями турецьких істориків архітектури Музаффера Озгюлеша і Феліза Озера, це тюльпан — своєрідний символ османів. Найбільше його шанували в Османській імперії за часів правління молодшого сина Гюльнуш-султан і Мехмета ІV Ахмеда ІІІ, котрого ще називають "тюльпанним султаном". 

Примітно, що квітка з кам'янецького мінбару нагадує напіврозквітлий пуп'янок троянди, бо, на відміну від традиційного зображення дволистого тюльпана, має набагато більше пелюсток. Не виключено, що вона є символом хасекі Гюльнуш-султан. Адже її ім'я перекладається як "та, що п'є трояндову воду". Скоріш за все, вона його отримала в гаремі султана за яскраву зовнішність — темне густе довге хвилясте волосся, смагляве личко з різьбленим підборіддям та акуратним носиком, пухкі вуста і чорні, мов ніч, очі, що їх увиразнювали густі довгі вії. Гюльнуш іще називали Мехпаре, тобто "прекрасна, як місяць" (рос. "луноликая"), Рабія, що означає "четвертий осінній місяць арабського календаря", і Еметуллах — "раба Божа" (так називали всіх новоприбулих до султанського гарему християнок та юдейок). Але всі ці імена обов'язково вживалися з титульним трояндовим — Гюльнуш. 

Стамбульський варіант

Дехто вважає, що ця дівчина була венеційкою зі знатного роду Верцині (Верцици) на ім'я Євгенія (Евменія). Нібито її дитиною викрали 1646 року османи під час завоювання міста Ретимнон і передали до гарему батька Мехмета ІV — султана Ібрагіма І Божевільного. Однак турецький історик Неджрет Сакаоглу ставить під сумнів цю версію, стверджуючи, що тоді бранками були кілька юних дівчат, яких подарували султанові. Коли Гюльнуш і була серед них, то мала бути років на 10 старшою за Мехмета ІV. Що не відповідає дійсності, оскільки була молодшою за нього і померла 1715 року в 60-річному віці. Це підтверджено свідченнями літописців. Отже, походження і справжнє ім'я цієї султани залишається загадкою, на відміну від імен служителів її мечеті у Кам'янці-Подільському, що дійшли до нас завдяки фінансовим звітам османів за 1680 р. 

Серед 12 осіб, яким видавали щоденну платню у 155 акче, найбільше отримував імам мечеті Гюльнуш-султан Алі-ефенді — 75 акче, 20 акче — проповідник Мехмет-ефенді, що використовував для своїх проповідей мінбар, 12 акче — перший муедзин Мустафа-халіф, який закликав мусульман до молитви з дзвіниці храму, що заміняла османам мінарет, і тлумач законів шаріату Ебубекір-халіф. Другому муедзину Хасану-халіфу і другому тлумачеві законів шаріату Мустафі-халіфу перепадало по 10 акче. Трохи менше — 7 акче — отримував муедзин, що закликав на п'ятничну й святкову молитви. І найменше (по 3—4 акче) платили читцям Корану, слова якого безперервно лунали в мечеті Гюльнуш-султан, та простим служникам, що підтримували чистоту в храмі. 

Як нагадування про перебування в костелі св. Миколая цих вірників ісламу залишився лише кам'яний мінбар, що вважається мініатюрною копією розкішного мінбару, спорудженого за валіде Хатідже Турхан 1663 року в Новій мечеті Стамбула. Турецькі дослідники припускають, що саме таким барвистим був і кам'янецький амвон мусульман, про що свідчать залишки червоної та синьої фарби на його стінах. А зруйнований балдахін міг бути подібний до того, що був над мінбаром у стамбульській Новій мечеті, — у вигляді невеликої вежі, увінчаної великим металевим, пофарбованим у червоний колір, шпилем, з колонами й чотирма арками. Схожий за конструкцією і мінбар мечеті Гюльнуш-султан, що має назву "Нова валіде", яка була побудована у Стамбулі 1711 року. 

Отже, можна стверджувати, що османський амвон у Кам'янці-Подільському є витвором мистецтва стамбульських митців, які, скоріше за все, брали участь у зведенні мечетей султан-валіде Хатідже Турхан і Гюльнуш. Нині ця архітектурна пам'ятка нагадує українцям про історичні події 350-річної давнини.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво