Олександр Солженіцин. Трибунал над комунізмом - Історія - dt.ua

Олександр Солженіцин. Трибунал над комунізмом

7 грудня, 16:48 Роздрукувати Випуск №47, 8 грудня-14 грудня

11 грудня Олександру Солженіцину виповнилося б 100 років.

© solgenizin.net.ru

Це, безперечно, подія в суспільному й літературному житті. Нобелівський лауреат 1970 року — постать світового значення.

Головною його роботою, справою життя стало панорамне художньо-історичне дослідження "Архіпелаг ГУЛАГ" про масові репресії в Радянській Росії та СРСР у 1918–1956 роках. Воно значною мірою змінило ставлення до більшовицького режиму в усьому світі. Я прочитав перші частини книги в самвидаві наприкінці 1960-х. І вже тоді про визнання цього людожерського режиму, Леніна і його наступника Сталіна для мене не могло бути й мови. 

Читати книгу надзвичайно важко. Межа людських страждань перевершує межу нашої фантазії. 

Вже перший розділ твору — "Арешт" — одразу вводить читача в атмосферу жахіть, що їх відчуває людина, все життя якої поділилося на "до" і "після". Щойно ти був вільним, шанованим громадянином, мав родину, дітей — і враз усе втрачаєш. І не має він інших слів, щоб відповісти на "ви заарештовані", — "Я?? За що?!?" "Питання мільйони і мільйони разів повторене ще до нас і на яке ніколи не отримано відповіді. Арешт — це миттєве разюче перекидання з одного стану в інший".

Другий розділ — "Історія нашої каналізації" — про людські потоки, які наповнювали табори й тюремні камери. Чомусь вважалося, що репресії відбувалися переважно в 1937—1938 роках. Навіть 1937-й став символічним роком, ні, не беззаконня радянської системи, а просто незначного відхилення від генеральної лінії партії в часи "культу особи Сталіна". Але автор переконливо доводить, що потік цих двох страшних років був не єдиним, і навіть не головним, "тим, що розпирав зловонні труби нашої каналізації". Так, наприкінці грудня 1917 року в статті "Як організувати змагання" Ленін проголосив загальну єдину мету — "очищення землі російської від усяких шкідливих комах". І відтоді жодного дня — аж до смерті Сталіна і навіть трохи пізніше — не переривався цей страдний потік.

"Архіпелаг" написано чудовою мовою і з великим гумором, який підкреслює абсурдність дій катів. Як і скрізь у Солженіцина, гумор тут сягає діккенсівського рівня. Чого вартий лише епіграф до першої частини: "В епоху диктатури й оточені з усіх боків ворогами, ми інколи виявляли непотрібну м'якість, непотрібне м'якосердя" (Криленко, промова на процесі "Промпартії").

Твір охоплює буквально всі грані репресивної системи — її історію, розвиток, основних "героїв"… Автор у нескінченній сазі, яка спирається на свідчення 257 бранців режиму і його особистий досвід, скрупульозно описує всі кола пекла, через які доводилося проходити людям. Перед нашими очима постає каторжна праця табірників у всіх аспектах їхнього життя в неволі. Звичайно, Солженіцин як письменник досліджує й психологію зеків та їхніх катів.

Немає такого питання радянського тюремного життя, якого б не висвітлив Солженіцин. "Неможливо співіснувати з державою-катівнею. Назва твору — метафора всієї країни. Книга вражає щільністювикладу, гнучкістю й точністю мови. Він уміє компактно укласти цей матеріал, але ні на мить не втрачає об'єктивності й захопливості", — вважає письменник Дмитро Биков.

Вплив твору на світову історію важко переоцінити: книга стала своєрідним Нюрнберзьким процесом над комунізмом. "Ефект Солженіцина, тобто остаточне розчарування в радянському комунізмі після публікації "Архіпелагу ГУЛАГ" діє аж ніяк не на всіх. Радянський комунізм не скомпрометований у значній частині суспільства, яке або ностальгує за сильною рукою, або піддається амнезії моральній, або продовжує вважати сталінську систему таборів чи колективні депортації народів обґрунтованими діями", — пише одна з найліпших дослідниць творчості письменника Людмила Сараскіна.

Друга іпостась Солженіцина — видатний письменник. Повість "Один день Івана Денисовича" з'явилася в 11-му числі за 1962 рік журналу "Новый мир". Після виходу у світ невеликої повісті про життя радянської людини в таборі письменник враз став знаменитим. Він писав: "…з усієї Росії немов вибухнули листи до мене, і в листах люди писали, що вони пережили, що в кого було". Чого вартий епілог повісті:

"Минув день, нічим не потьмарений, майже щасливий.

Таких днів за його строк від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п'ятдесят три. Через високосні роки — три дні зайві додавалися".

Олександр Ісайович написав лише два романи: "У колі першому" і "Раковий корпус". Зупинюся трохи на романі "У колі першому". Понад 600 сторінок тексту оповідають про події, які сталися за три доби. Час і простір у романі гранично стиснуті. 

На все життя залишаються в пам'яті герої роману — і дипломат Іннокентій Володін, і зеки: Нєржин, Рубін, Сологдін, і навіть епізодичний персонаж — двірник Спиридон. Ніколи не забуду його яскравого пронизливого монологу, який закарбувався у мене в пам'яті:

"Якщо б мені, Глібе, сказали зараз: ось летить такий літак, на ньому бомба атомна. Хочеш, тебе тут як собаку поховають під драбиною, і сім'ю твою перекриє, і ще мільйон людей, але з вами — Отця Вусатого і весь заклад їхній з корінням, щоб не було більше, щоб не страждав народ по таборах, по колгоспах, по лісгоспах? — Спиридон напружився, підпираючи крутими плечима вже ніби падаючу на нього драбину і разом з нею дах і всю Москву. — Я, Глібе, повіриш, терпець увірвався! Не лишилось терпцю! Я б сказав, — він вивернув голову до літака: — Ну ж бо! Ну ж бо! Кидай! Руйнуй!!"

Перед нашими очима і офіцери "шарашки", де працюють зеки-науковці, і сам міністр внутрішніх справ Абакумов… І, звичайно, Сталін з його вірним псом Поскрьобишевим. 

…Велич Солженіцина як письменника не в останню чергу полягає в його фантастичному почутті гумору. І хоча гумор письменника частіше має сардонічний характер, проте це абсолютно його не принижує. У розділі "Князь Ігор" ідеться про те, як зеки влаштували судовий процес над… князем Ігорем зі "Слова про Ігорів похід". І зеки просто блискуче, ущент розбивають людиноненависницьке сталінське судочинство.

Перш ніж перейти до теми "Солженіцин і Україна", підкреслю, що письменник завжди чесний, завжди відвертий у своїх висловлюваннях. У ньому немає і краплі лукавства. Він може помилятися (і помилявся неодноразово!), проте ніколи не кривив душею. Тому все сказане ним про себе можна приймати за чисту монету.

Совість української нації Євген Сверстюк з великим пієтетом ставився до свого колеги — письменника-зека, хоча далеко не в усьому з ним погоджувався. Згадаймо лише статтю Солженіцина (2008) в газеті "Известия", в якій він категорично заперечував геноцидний характер Голодомору в Україні в 1932–1933 роках: "Такий провокаторський вигук про "геноцид" став зароджуватися десятиліттями опісля — спершу таємно, в затхлих думках шовіністів, ворожо налаштованих проти "москалів", — а ось тепер досяг і державних кіл нинішньої України…" І все ж таки непримиренну полеміку з Олександром Ісайовичем з приводу його останніх статей і роботи "Як нам облаштувати Росію" український філософ завершував так: "Чи після всього сказаного Солженіцин наш друг? Так. Але істина дорожча". 

Солженіцин писав: "Я сказав, дорогі брати, тут кілька сенсів: як усі християни ми — брати, і ще особливо як православні. Але, крім того, в мене велика частка української крові, моя мати була майже повна українка. Мій дід по матері — єдиний чоловік у родині після смерті мого батька — був українець, загинув у ГПУ. Його жива мова і життєві настанови українською мовою досі живі у моїх вухах. 

Тому про українську долю я не мислю як про сторонню, але як про свою власну, — я ніколи не забував ніяких страждань українського народу, особливо страшний великий голод його, який забрав 6 мільйонів життів".

І ще: "Мені боляче писати про це. Українське і російське поєднане в мені і в крові, і в серці, і в помислах. Але великий досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Не уникнути нашому поколінню заплатити за помилки старших". 

Не все, що писав Солженіцин про Україну, прийнятне для українців. Тому ще раз надамо слово Євгенові Сверстюку: "Я думаю, що він хотів у собі подолати оцю подвійність походження, і він не знайшов іншого способу подолати її, як через заперечення українськості…" Але Євген Олександрович виступив і проти огульної непристойної атаки на Олександра Ісайовича, яка прокотилася в ЗМІ Росії й України в 2000-х роках: "Однак навіть якби Олександр Ісайович по слабості своїй озлився на український народ, усе одно захистити його ім'я від лжесвідчень — наш обов'язок честі".

Не викликає сумніву, що Солженіцин — блискучий публіцист. Головним його твором за впливом є "Жить не по лжи". У ньому він закликає протистояти владі брехні. Як пише Людмила Сараскіна: "Чим насправді став заклик Солженіцина "Жить не по лжи" для мільйонів співвітчизників? І головне, чи усвідомлювався він ними як мінімум суспільного спротиву? Гадаю, що ні. Гадаю, що з точки зору пересічної людини — то був самий максимум, який важко виконати якраз тому, що він позбавляв тих привілеїв, які дає шлях уявною, показною лояльністю режиму. Мирно, але непримиренно протистояти системі помилкових цінностей, і навіть перебування поза системою цих цінностей теж виявилося чималим іспитом, який витримали далеко не всі, хто тоді прислухався до Солженіцина".

У цій роботі письменник відкрив формулу: насильству немає чим прикритися, окрім брехні. А вона може триматися тільки насильством. А отже, продовжує Солженіцин, найпростіший, найдоступніший ключ до нашого визволення — особиста неучасть у поширенні, легітимації брехні. 

Зазначимо, що проти Солженіцина КДБ провадило наклепницьку кампанію, причому її очолював і спрямовував керівник цієї організації Юрій Андропов. Але й "ліва громадськість" підігрувала гебні. Письменника читали дуже неуважно й недобросовісно. Наприклад, його обзивали (і досі, вже після смерті, обзивають!) реакціонером, шовіністом, імперіалістом. Письменник дивувався: "У чому ж я — імперіаліст? Пропоную Совєтам припинити всіляку агресію,прибратизвідусіль окупаційні війська, кому ж це погано? Пишу ж: "мета імперії та моральне здоров'я народу несумісні", — ні, імперіаліст!" 

Ось дуже важлива й актуальна, як на сьогодні, думка письменника: "Я з тривогою бачу, що російська національна самосвідомість багато в чому ніяк не може звільнитися від розлогого державного мислення, від імперського дурману… Переповідаючи християнський заповіт, Володимир Соловйов писав: "Люби усі інші народи, як свій власний".

P.S. На жаль, у сучасній Росії саме ці настанови Олександра Солженіцина відкинуті й опинилися на маргінесі суспільного життя. Чи не тому за останні 20 років на території Російської Федерації встановлено 101 (!) пам'ятник Сталіну. І ця держава невпинно скочується в тоталітарний дурман, намагаючись знову збудувати імперію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 5
  • Бурундук Бурундук 13 грудня, 13:55 Байдуже якого кольору російський імперіаліст (білого чи червоного). Для безпеки України найкраще місце для кожного з них на цвинтарі. Вся російська "демократія" завершується на місії "собирания земель", тобто поневолення інших народів. Таким самим "демократом" був й Солженіцин, що не пробачив Єльцину розвал СРСР (не за те що Єльцин його розвалив, а тому що він не пролив ріки крові, щоб не дати йому розвалитися). Від українців ця потвора не заслуговує жодного доброго слова. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво