Не в усьому можна вірити розвідці... - Історія - dt.ua

"Не в усьому можна вірити розвідці..."

20 червня, 2014, 18:10 Роздрукувати Випуск №22, 20 червня-27 червня

1941-й: один із найбільших провалів в історії військової розвідки

Боротися з міфами, як відомо, — справа нелегка. Хоча не завжди така невдячна, як зазвичай зображають. Але, мабуть, найцікавіше, що самому процесу "міфоборства" теж властиві свої міфи. Один із них гласить: "найважче протистояти міфу, який глибоко вкоренився в національній пам'яті, став частиною історичної традиції". Тим часом спростовувати такий міф — річ аж ніяк не безнадійна. Якщо він не відповідає історичній правді, то, доклавши більших або менших зусиль, його можна скинути з незаслуженого п'єдесталу. Звісно, такий міф нікуди не зникне, проте займе в народній пам'яті належне місце, тобто місце міфу. Пам'ятають же люди міфи Стародавньої Греції, хоча ніхто, крім маленьких дітей, не вірить, що в цих міфах міститься справжня історія давньогрецьких полісів.

Та інколи претензії міфу на історичну реальність стають майже "непробивними". І винні в цьому історики. Зазвичай таке буває тоді, коли якась історична подія, навіть через багато десятиліть, а то й століть, викликає запеклі суперечки, діаметрально протилежні оцінки, але є в цих оцінках загальний елемент, із яким згодні всі сторони-сперечальники. І ось коли вже цей елемент виявляється брехнею — позбутися його майже неможливо. Він відтворюється знову й знову на всіх рівнях — від художніх творів до наукових монографій. А як же може бути інакше? Якщо є чи не єдиний пункт, щодо якого панує згода абсолютно непримиренних в іншому груп A, B і C, то, міркує будь-який неупереджений аматор історії, принаймні цьому пункту у викладах істориків можна вірити. На щастя чи на жаль, дійсність іще складніша...

Не виняток із цього правила й історія Другої світової війни (зокрема, напад Німеччини на Радянський Союз). Тут теж є пункт "АВС-консенсусу", а саме — підозрілий товариш Сталін так усім не довіряв, що, зрештою, заплутався у власних підозрах і не повірив донесенням розвідки про підготовку нападу Німеччини на Радянський Союз. Далі думки знову розходяться. Від позиції, що коли б ми навіть вчасно відреагували, нам не вдалося б уникнути тяжких поразок на початковому етапі війни, — до погляду, що правильна оцінка наявних розвідданих дозволила б радянському керівництву завдати попереджувального удару по німецькій армії, що розгорталася для нападу, й тим самим взагалі переписати світову історію. Але ні історики-"ультраортодокси", ні історики-"ультраревізіоністи" не торкаються головного питання — насправді військово-політичне керівництво СРСР у першій половині 1941-го могло прийняти правильне рішення тільки під впливом чудесного осяяння. Бо перебувало в щільному коконі неправдивої інформації, головним джерелом якої стала… так-так, ви правильно здогадалися — хвалена радянська розвідка.

Навіщо товаришу Сталіну 32 тисячі танків?

Особисто мене це питання вперше зацікавило, коли я читав мемуари Георгія Костянтиновича Жукова, в яких описувалася запекла боротьба Генерального штабу й Наркомату оборони (НКО) зі Сталіним та Комітетом оборони при Раді Народних комісарів Союзу РСР із приводу термінового формування 20 механізованих корпусів на додачу до запланованих дев'яти. Насправді товариш Жуков у своїх мемуарах трошки забув: він просив у Сталіна не 20 додаткових корпусів, а 21. І ще 25 окремих таких бригад на додачу. Але головне не це, а принцип: навіщо військові з маніакальною впертістю вимагали зосередити на Західному і Південно-Західному стратегічних напрямках не менше 32 тис. танків? Хоча чудово усвідомлювали — промисловість не може їх дати.

Зрозуміло, найімовірніше пояснення — звичайна перестраховка. Керівництво НКО й Генштабу страхувалося на випадок несприятливого перебігу початкового періоду майбутньої війни. Мовляв, "ми просили, вимагали, пояснювали наслідки, але нам не дали — і ось що вийшло. Не маючи вдосталь сил, що ми могли зробити?" Хтось заперечить: у сталінські часи такі пояснення не допомагали. Це не зовсім правда. Правда в тому, що вони допомагали не завжди, і якщо провал був дуже великим, то давали шанс не зовсім уникнути неприємностей (як могло бути, скажімо, за Брежнєва), а лише пом'якшити їх масштаб ("могли розстріляти, а так — тільки посадили" тощо).

Але навіщо саме стільки? Хороше запитання! У всій військово-історичній літературі радянських часів (і майже всій — часів пострадянських) не сказано жодного слова про те, чим керувалося вище військове командування РСЧА, коли визначало, скільки сил та коштів запросити для гарантованого розгрому Німеччини, відповідно до офіційної доктрини "малою кров'ю і на чужій території". Причому "жодного" слід розуміти в буквальному сенсі (що виставляє керівництво НКО й Генштабу мало не недоумкуватими. Справді, що ще можна подумати про Георгія Жукова й Семена Тимошенка, котрі невідомо на якій підставі пропонували Сталіну сформувати додатково 42 танкових і 21 мотострілкову дивізію, плюс 25 окремих танкових бригад).

Насправді ж усе було трохи інакше. Першим таємницю
"32 тисяч" повідав відомий військовий письменник і біограф Жукова Володимир Карпов 1991 р. Правда, зробив це в непрямій формі й до того ж хоч і в суто історичній статті, але опублікованій у літературній "Роман-Газете". Тому мотивація Генштабу РСЧА й НКО СРСР "зразка весни 1941-го" залишилася практично непоміченою як професійними істориками, так і аматорами. Цитата варта того, аби навести її повністю: "Очікувалося, що на наших західних кордонах Німеччина спільно зі своїми союзниками розгорне 233 дивізії, 10550 танків, 13900 літаків і до 18000 польових гармат".

Виходячи з доктрини, що бій наземних військ вирішується дією танків та артилерії, а авіація відіграє хоч і важливу, проте в стратегічному плані забезпечувальну роль, а також із досвіду Першої світової війни, згідно з яким, для гарантованого розгрому противника потрібна троєкратна перевага в основних засобах ураження при не менш ніж приблизній рівності в засобах ураження допоміжних та кількості з'єднань, це означало: на Західному й Південно-Західному напрямках, з урахуванням мобілізованих у воєнний час резервів, мало бути розгорнуто не менше 230 дивізій сухопутних військ, близько
32 000 танків і приблизно
54 000 артилерійських гармат (без урахування мінометів та зенітної артилерії). Відповідно й діяло керівництво РСЧА. Більше того, сама політична поведінка Радянського Союзу в період від капітуляції Франції й по 22 червня 1941 р. багато в чому визначалася саме цією оцінкою військової потуги Німеччини та її союзників. Оцінкою, за яку відповідала організація під назвою Розвідувальне управління Генерального штабу РСЧА...

У результаті виникла парадоксальна картина. Ні військове, ні політичне керівництво СРСР поняття не мало, наскільки реально велика кількісна перевага Червоної Армії над Вермахтом! На 22 червня 1941-го надзвичайними зусиллями, як у сенсі організації військ, так і в сенсі мобілізації промисловості, вдалося зосередити в бойових військах західних прикордонних військових округів 10540 справних танків. І все це: проти 5 000 машин противника — трохи більше 4600 німецьких (причому з боку противника рахуються й танки, що перебували в поточному ремонті!), 210 румунських, 145 угорських та 67 фінських. Отже, більш ніж подвійна перевага радянської сторони при переважній якісній. Але в самому СРСР про це, повторюся, ніхто й гадки не мав. Тут вважали, що сили кількісно рівні, а матеріальна частина радянських танкових військ тільки-но почала досягати паритету з німецькими.

Наприклад, радянська розвідка доповідала, що для посилення танкових дивізій у Німеччині формуються окремі батальйони важких танків, причому, за мірками 1941 р., важкі танки фірми "Рейнметал" Nb.Fz. нібито були броньовані "по саме не можу" — 75 мм лобової і баштової броні. Насправді ж замість 22 важких танкових батальйонів у німецькій армії був тільки один — 40-й спеціальний. До свого розформування на межі 1940—1941 рр. (тобто задовго до 22 червня) він складався із трьох (!!!) "важких" танків вагою 23 т (легші, ніж навіть перші модифікації Т-34) , захищених протикульною 15-мм бронею (не дуже добре броньований БТ-7 і то був захищений набагато краще). Але найголовніше: на весну 1941-го Nb.Fz., разом з іншими побудованими в Німеччині дослідними зразками "важких" танків (частина їх — взагалі з неброньової сталі), успішно пішли в брухт. А радянська розвідка попалася на дуже простий фокус — витікання з німецьких джерел фотографій дослідного цеху, в якому розбирали ці-таки, з дозволу сказати, танки. Зрозуміло, процедуру демонтажу у витіканні було представлено трохи інакше: як складальну лінію з виробництва важких танків на серійному заводі...

Крім відповідного психологічного ефекту, міцна впевненість керівництва Червоної Армії в широкому оснащенні бронетанкових військ Вермахту важкими танками з протиснарядним бронюванням призвела до зовсім реальних неприємностей, які коштували великої крові. Напередодні війни припинили виробництво 45-мм протитанкових та 76-мм дивізійних гармат (на користь 57-мм протитанкової й 107-мм польової гармати, відповідно). Мало того, що влітку 1941-го постачання матеріальної частини артилерії опинилося в найгіршому стані: виробництво старих гармат уже згорнули, а нових — ще не налагодили, окрім того — "не було б нещастя, якби щастя не помогло".

Коли батареї "звіробійних" 57-мм гармат надійшли у війська, виявилося, що чудові гармати безсилі проти допотопного "броньованого лайна" на кшталт німецького Pz.I, які в самому ж Вермахті вважали тягарем для військ. Потужний бронебійний снаряд 57-мм протитанкової гармати часто прошивав наскрізь "тонкошкірий" Pz.I, не встигаючи спрацювати й залишаючи мінімальні пошкодження у вигляді акуратної 6-сантиметрової дірки на вході й такої ж дірки на виході. Але якщо потужність радянських протитанкових гармат виявилася "надмірною до безпорадності", то здатність німецьких танкових кулеметів викошувати піхоту й артилерійську обслугу, на жаль, цілком відповідала завданням...

На завершення ж "танкового детективу" можна додати одне — поспішне формування 63 додаткових танкових і мотострілкових дивізій, викликане бажанням домогтися гарантованої переваги над неіснуючими силами противника, повністю дезорганізувало бронетанкові війська. Іронія долі: якби
1941-го радянська розвідка не отримала ні букви нових відомостей про німецькі танкові війська, на західному кордоні противника зустріли б 24 повністю укомплектовані, навчені й згуртовані танкові та мотострілкові дивізії, посилені
14 окремими танковими бригадами. Усього 38 з'єднань, у кожному з яких було більше танків, ніж у кожній (крім 7-й танкової) із 19 німецьких танкових дивізій, реально кинутих проти СРСР. Оскільки ж "розвідка доповіла точно", а Генеральний штаб і НКО спочатку повірили цьому самі, а потім переконали вище керівництво країни в правильності своїх страхів — у фатальну неділю 22 червня все формувалося, але нічого не було повністю готове до бою...

"Генерал, який попереджав",
або Фантазії товариша Голікова

Утім, справа обмежувалася не тільки танками. Радянська розвідка, як уже згадувалося, примудрилася нарахувати в угрупованні Люфтваффе та союзних із ним країн, націленому проти СРСР, майже 14 000 бойових літаків. Це тільки трохи поступалося тому, що налічувалося у всіх ВПС РСЧА, від Камчатки до Білостоцького виступу, на 1 червня 1941 р. (15990 справних бойових машин). Знову на радянській стороні була багатократна перевага, і знову військово-політичному керівництву СРСР вона здавалася лише приблизним паритетом. Але й це ще не все. Німецька розвідка підсунула розвідці радянській... фальшивий тип винищувача ("Хейнкель-113"), котрий мав казкові характеристики (у березні 1939-го на рекордному зразку цієї машини було досягнуто неймовірної на ті часи швидкості 747 км/год.).

Звісно, в те, що німецький винищувач так швидко літає, ніхто в СРСР не повірив. Тим більше що самі німці охоче проговорилися: стройові зразки машини дають приблизно на сотню кілометрів менше. Але хитрість була в тому, що, хоч "750-кілометровий" варіант "Хейнкеля-113" (він же "Хейнкель-112U", він же "Хейнкель-100") заявлявся як рекордна модифікація серійного винищувача, насправді ніякого серійного винищувача не було і близько. Це був суто рекордний літак, призначений для обдурювання потенційних противників (та й союзників теж).

Взагалі, німці виявляли дуже велику винахідливість, коли йшлося про спроби перевірити їх на вошивість. Коли радянська закупівельна делегація засумнівалася в тому, що "Хейнкель-113" існує в природі в "нерекордній якості", то про всяк випадок замовили в Німеччині партію цих літаків. Однак імперське міністерство повітряного флоту не зупинилося перед тим, щоб організувати випуск цієї партії заради одного радянського замовлення. У результаті, для боротьби з "надвинищувачем" навіть виробили спеціальну тактику. А командування радянських ВПС, з одного боку, було паралізоване впевненістю в наявності в Німеччини величезної кількості сучасних бойових літаків, а з іншого — продовжувало замовляти в промисловості літаки з кулеметним озброєнням із розрахунку на високу уразливість літальних апаратів "соколів Герінга".

Втім, якщо операцію "Хейнкель-113" справді слід визнати досить вишуканою (ні до, ні після цієї історії такий прийом, як спеціальне виробництво неіснуючого зразка бойової техніки для поставки потенційному противникові, більше не застосовувався), то з іншими аспектами діяльності розвідувального управління Генштабу РСЧА, розвідуправління Головного штабу Робітничо-Селянського Військово-Морського Флоту (РС ВМФ), а також розвідки НКДБ набагато менше ясності. Так, сучасних істориків інколи буквально мучить питання: чому керівництво СРСР не скористалося військовим безсиллям Німеччини навесні 1941-го?

Адже фактично несприятлива для радянської сторони ситуація на радянсько-німецькому кордоні почала складатися тільки на червень. І якби до того часу Червона Армія завдала попереджувального удару, навіть в угрупованні, яке мала, і навіть мобілізуючись у процесі прикордонного бою, наслідки для Німеччини виявилися б катастрофічними. Її війська, призначені для Східного фронту, були розкидані на величезному просторі від центральних областей Третього Рейху до радянсько-німецького кордону. Чому ж військово-політичне керівництво СРСР не скористалося цією можливістю?

Висновок, який напрошується, — тому, що не знало про неї (анекдоти про те, що ми не напали на Німеччину першими через вроджене слабоумство/миролюбність, розглядати всерйоз, мабуть, не варто). Це правда, що про напад на СРСР радянську сторону не попереджав тільки ледачий. Річ, однак, не у відсутності інформації, а в можливості продуктивно працювати з нею. Оскільки відомості супроводжувалися взаємовиключними подробицями, і політична, і військова розвідка заплуталися в морі інформації. Взагалі, тут слід зазначити, що німці, схоже, не плекали ілюзій з приводу власної здатності приховати заходи такого масштабу, як напад на Радянський Союз. Тому (можливо, вперше в історії розвідок, принаймні на стратегічному рівні) й було застосовано прийом закидання розвідувальних служб противника масивом суперечливих даних.

Класичним прикладом такої роботи стала операція з військово-морським аташе в Берліні капітаном 1-го рангу Воронцовим. На нього вийшов офіцер ставки фюрера й повідомив, що на 14 травня готується вторгнення в Радянський Союз через Фінляндію, Прибалтику та Румунію з одночасними потужними ударами бомбардувальної авіації по Москві й Ленінграду і висадкою великих повітряних десантів у прикордонних центрах. Природно, що в такому повідомленні розвідуправління Головного штабу ВМФ мала насторожити низка дивних моментів і невідповідностей. По-перше, чому німці планують завдати основних ударів де завгодно, тільки не там, де це найзручніше, — з території Польщі на Москву й Київ? По-друге, яким фантастичним чином з аеродромів у Східній Пруссії, Польщі, Румунії та Фінляндії можна в перший же день завдати масованого бомбового удару по Москві, якщо цього не дозволяв радіус дії тодішніх німецьких бомбардувальників? По-третє, звідки морському офіцерові (хай навіть і зі ставки) знати подробиці плану сухопутної й повітряної війни проти СРСР, але жодного слова не сказати про операції флоту? Відповідно, висновок розвідуправління флоту гласив (і цілком правильно!): навмисна дезінформація.

Однак, крім донесень загального характеру, мали бути і об'єктивні дані. І вони були. Ба більше, надходили регулярно. Тільки… теж не відповідали реаліям. Радянська військова розвідка мала у своєму розпорядженні абсолютно брехливу інформацію не тільки про загальні сили, які Німеччина та її союзники здатні виставити проти СРСР, а й про конкретне німецьке угруповання на радянських кордонах.

Дивно, але радянській стороні не допомогло навіть те, що так полегшило перший місяць війни німцям, — ведення повітряної розвідки над територією противника ще в мирний час. Ні, я не обмовився: висотні фоторозвідники радянських ВПС почали розвідувальні польоти за межі радянських кордонів задовго до 22 червня. Більше того, в німецьких льотчиків був категоричний наказ не збивати радянських літаків, які "випадково" залетіли в повітряний простір Рейху (цікаві мемуари про повітряну розвідку над Німеччиною до 22 червня 1941 р. залишив, наприклад, командир екіпажу 37-го окремого розвідувального авіаполку ВПС Київського особливого військового округу Юхим Степанюк). Причому, судячи з його спогадів, повітряна розвідка над Рейхом особливо активізувалася саме після знаменитого Повідомлення ТАРС від 13 червня 1941 р. 

Проте розвідуправлінню Генерального штабу та інших органів військової розвідки не тільки не вдалося розкрити повну картину зосередження німецьких військ проти СРСР, а й "пощастило" опинитися в полоні надзвичайно сильного спотворення дійсності. Чому військово-політичне керівництво СРСР не зважилося на попереджувальний удар по Німеччині, поки Східний фронт Рейху був ще слабкий і не організований? Та дуже просто — впродовж усієї весни 1941-го розвідка Генштабу і не здогадувалася про цю слабкість! Вище вже говорилося про танки й літаки. Тепер перейдімо до власне військ. Наприклад, на 15 травня 1941 р., на думку радянської військової розвідки, у прикордонній зоні з СРСР було зосереджено 82–87 піхотних, 6 гірських, 13 танкових, 12 моторизованих та 1 кавалерійська дивізія. Це звучить дуже вражаюче, проте... насправді навіть на 22 травня на Сході перебувало тільки 70 піхотних (включно з гірськоєгерськими), 3 танкові й кавалерійські дивізії.

Дезінформувавшись саме, розвідуправління Генштабу дезінформувало також вище військове й військово-політичне керівництво СРСР. Якщо вірити доповідям начальника відповідного управління Пилипа Голикова, у німців на початок травня "все було готове, і їм не терпілося". Природно, керівництву Генштабу, НКО й "найбільшому вождеві всіх часів та народів" довелося шукати відповідь на запитання: з німецької військової науки відомо — "мобілізація є війна", з мобілізацією (а тим більше зі стратегічним зосередженням!) не можна гратися. А німці, зосередивши проти СРСР величезну кількість військ, нічого не роблять. Звідси напрошувалися три варіанти висновків — усі однаково помилкові, і незалежно від того, котрим із них керувався Сталін, однаково з тяжкими наслідками: 1) Гітлер не бреше і справді не має наміру нападати на СРСР, перш ніж упорається з Великобританією. Тоді розгортання відбувається з двоякою метою — захиститися від СРСР і дезінформувати військово-політичне керівництво Великобританії; 2) Гітлер вирішив напасти на СРСР, але, оскільки зв'язаний договором про ненапад, перед війною слід очікувати короткої політичної кризи з провокаціями в дусі "Гляйвіцького інциденту" серпня 1939 р.; 3) Гітлер і верховне командування Вермахту вагаються, не знаючи, який напрямок удару обрати.

Що всі ці умоглядні конструкції виникли тільки через неподобне завищення військовою розвідкою кількості військ, націлених проти СРСР у період березня — кінця травня
1941-го, елементарно нікому не спадало на думку. Це й виключило появу єдиної версії, яка відповідала реальності: німці не нападають на СРСР просто тому, що вони поки що не зосередили достатніх сил. Коли ж зберуть — негайно нападуть. І жодні зусилля з запобігання можливим провокаціям тут не допоможуть...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво