Людський вимір - Історія - dt.ua

Людський вимір

27 березня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-3 квітня

Життєпис Романа Шухевича, у викладі львів'янки Олесі Ісаюк, має підстави опинитися в центрі уваги тих, хто цікавиться цією постаттю. Книжка називається просто — "Роман Шухевич". Це перша спроба викласти історію "головного упівця" в науково-популярному жанрі (його академічного життєпису немає досі). 

 

РОМАН ШУХЕВИЧ, ЯКОГО МАЛО ХТО ЗНАЄ

Деякі теми самі по собі здатні зацікавити читача. Одна з них — історія українського визвольного руху і його знакових постатей. Роман Шухевич, головний командир УПА, до таких, безперечно, належить. Його життєпис, у викладі львів'янки Олесі Ісаюк, має підстави опинитися в центрі уваги тих, хто цікавиться цією постаттю. Книжка називається просто — "Роман Шухевич" (спільний видавничий проект Центру досліджень визвольного руху у Львові і харківського видавництва "Клуб сімейного дозвілля", 2015 р.).

Це перша спроба викласти історію "головного упівця" в науково-популярному жанрі (його академічного життєпису немає досі). Книжка вийшла в Харкові — місті, де ще зовсім недавно існувала серйозна сепаратистська загроза і де її провокують і досі. 

На сьогодні опубліковано щонайменше три біографії Шухевича: "Генерал Тарас Чупринка" Петра Дужого (Львів, 1997), "Шухевич — командир армії безсмертних" Петра Мірчука (Нью-Йорк—Торонто—Лондон, 1970), "Роман Шухевич — головний командир УПА" Василя Кука (Київ, 1997). Усі вони написані сподвижниками головного героя. Попри цінний фактаж, "їхній" Шухевич, на жаль, не позбавлений численних відмітин пропагандистського жанру. Це й не дивно: автори були членами "бандерівської" ОУН, а Петро Дужий очолював у ній відділ пропаганди.

Олеся Ісаюк — фаховий історик, випускниця історичного факультету Львівського університету. Маючи за плечима досвід журналіста (вона, до речі, й автор DT.UA) і блогера, вона спробувала вийти на ширшу публіку і показати свого героя у більш "людському" вимірі, без брехні й панегіриків.

Людський вимір представлено епізодами з дитинства Романа Шухевича, описом його комунікативного середовища й приватного життя. Зазвичай наші "ідейно спрямовані" автори такі епізоди або описують у "героїчно-виховному" контексті, або оминають як малозначущі. А тим часом саме там треба шукати витоки формування особистості. Бешкетник, який дражнив сестру непристойними віршиками, — і книгоїд. Відмінник — і організатор акцій непокори в гімназії. Терорист, конспіратор — і талановитий піаніст (навіть композитор), спортсмен — і успішний рекламіст. Галантний кавалер, який мав шалений успіх у жінок, не цурався флірту, але за свою єдину Наталку був ладен викликати на дуель. Як командир — товариський і простий у спілкуванні, та за непокору наказу міг навіть віддати підлеглого під розстріл…

За рівнем міфологізованості постать Шухевича можна ставити в один ряд із Мазепою. Олеся Ісаюк узялася спростувати найпоширеніші пропагандистські кліше як на підставі документів, так і з погляду елементарного здорового глузду.

Відомо, що більшість міфів стосується співробітництва Шухевича з гітлерівським режимом (уявного і реального) і його антисемітизму. Почнемо з останнього. В часи Другої світової війни в Європі навряд чи знайшовся би народ, що тією чи іншою мірою не був заражений антисемітизмом. Українці, на жаль, не були винятком. Настрої в УПА щодо євреїв були, скажімо так, різні. Але агенти гестапо в Галичині доносили про непоодинокі випадки, коли українські партизани переховували євреїв, допомагали їм з виготовленням фальшивих документів. Проте це йшло врозріз із деякими антисемітськими заявами самих ідеологів ОУН (докладніше про це у праці відомого сучасного дослідника українського інтегрального націоналізму Олександра Зайцева). Що ж до самого Шухевича, то, судячи з фактів, що їх наводить Олеся Ісаюк, можна дійти висновку: антисемітизм був йому чужий.

Загальновідомо, що в родині Шухевичів з вересня 1942-го по лютий 1943 р. переховувалася єврейська дівчинка Ірина Райхенберг. Менше відомо інше: Роман Шухевич чудово знав юдейську священну історію і догматику. У книжці наведено такий курйозний випадок. Після поразки Карпатської України у боях з угорськими регулярними частинами Шухевичу довелося залишити Закарпаття. Коли його схопили угорські жандарми, він почав удавати із себе єврея, і ті повели його до місцевого рабина. Священик улаштував затриманому імпровізований іспит. Шухевич його блискуче витримав, і рабин повірив, що перед ним його одноплемінник. Надалі Шухевич неодноразово вдавався до допомоги євреїв.

Що ж до "колаборантського міфу", то Олеся Ісаюк аналізує, як, ким і навіщо він був створений. У Москви виникла необхідність усунути з посади міністра внутрішніх справ ФРН Теодора Оберлендера. Той давно муляв КДБ очі як переконаний антикомуніст і жорсткий придушувач лівацьких вуличних заворушень, використовуваних (а нерідко й провокованих) радянськими спецслужбами. Аби скомпрометувати незручного міністра, "совєти" використали той факт, що під час війни Оберлендер був зв'язковим між вермахтом і батальйоном "Нахтігаль", яким командував Шухевич. Далі наводяться деякі подробиці цієї операції. Додамо, що 1960 року було проведено розслідування, і Оберлендера виправдали. Шухевичу поталанило менше — КДБ вдалося настільки його ославити як "нацистського посіпаку", що цей стереотип пережив його авторів на десятки років.

У книжці розкривається сутність цього "посіпацтва" (досить детально описано процес вишколу батальйону "Нахтігаль" у містечку Нойгаммері) і водночас його філософія. Ґрунтувалася вона, зазначає авторка, на універсальному й банальному принципі: "ворог мого ворога — мій друг". Головним же ворогом на початку 1941 року ОУН вважала "країну Рад". Це було цілком природно після того, як унаслідок поділу Польщі, відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа, Східна Галичина відійшла до СРСР і скуштувала всі принади "перших совєтів" — репресії, катування, розстріли. Звісно, слово "друг" стосовно нацистів можна вживати лише умовно: ще засновник ОУН Євген Коновалець застерігав від зближення з Гітлером (попри те що ідеологія ОУН кінця 30-х — початку 40-х рр. ХХ ст. мала ознаки тоталітаризму). Але, наголошує Олеся Ісаюк, "націоналісти не мали ілюзій щодо союзників", котрі до того здали польській поліції одного з керівників організації Миколу Лебедя, фактично здали Угорщині Закарпаття і погодилися на радянську окупацію Західної України. Нічого особистого — суто політика. Як відомо, нацисти в черговий раз "кинули" українських союзників, заарештувавши верхівку "бандерівської" ОУН за проголошення Акту відновлення української державності без дозволу Берліна. Осередки ОУН у Галичині було винищено, а натомість утворено підконтрольний Берліну "дистрикт Галичина". Антинімецькій діяльності УПА у книжці присвячено цілий розділ.

Спростовує дослідниця й версії про участь "Нахтігалю" в розправах над польським і єврейським населенням Львова. У книжці наводиться чіткий наказ Шухевича: ігнорувати німецькі накази й не брати участі в розправах над поляками і євреями ("Не беріть нічиєї крові на свої руки"). Крім того, "батальйон "Нахтігаль" був фронтовою частиною, підготовленою і призначеною лише для бойових дій. У нацистській Німеччині, як і в СРСР, існував чіткий розподіл функцій між фронтовими та каральними військами". Самі ж солдати Шухевича, зазначає Олеся Ісаюк, "були свідками розбоїв і насильства (чинених з різних причин і деякими львівськими українцями. — Ю.Р.) і часом навіть намагалися перешкодити їм, але без особливого успіху".

Торкається авторка й міфу про участь підлеглих Шухевича у розстрілі польських професорів Львівського університету. При цьому вона ще раз нагадує, що "Нахтігаль", згідно з угодою, не брав участі в каральних операціях (і, всупереч ще одному міфу, не дав залучити себе до цього в Білорусі), а ще подає судові свідчення польської дослідниці мистецтва Кароліни Лянцкоронської. Винуватцями вона назвала СС і айнзатцгрупи. До речі, справу "львівських професорів" кілька десятків років досліджував племінник одного зі страчених — польський історик і правник Владислав Желенський. Він документально довів непричетність "Нахтігалю" до цього злочину.

Не обійдено увагою і тему українсько-польського конфлікту — щоправда, розглядається вона побіжно. І це можна зрозуміти: детально й усебічно аналізувати причини й перебіг цього шокуючого братовбивства у популярній книжці було б недоречно. Можна сперечатися щодо будь-якої версії тих подій, зокрема й щодо традиційного запитання "хто почав перший?", — і так дійти до часів перших Рюриковичів і П'ястів. Позицію авторки можна звести до кількох положень. Перше: обидві сторони конфлікту керувалися принципом "Польщі мають належати землі, де живуть поляки, Україні — де живуть українці" (цей принцип, який часто називають "етнічним егоїзмом", абсолютно не надавався до реалізації, бо етнічні кордони часто проходили "через подружнє ліжко"). Друге: взаємне винищення, хай і спровоковане немудрою політикою влади міжвоєнної Польщі щодо своїх громадян українського походження, не принесло користі ані українцям, ані полякам; з того скористався лише СРСР. Третє: хоча Шухевич розглядав цей конфлікт як українсько-польську війну, йому вона була геть непотрібна. У книжці повідомляється, що головний командир УПА "спеціальною інструкцією… застерігав своїх підлеглих від убивств жінок, дітей та старих і винищення змішаних українсько-польських родин", а "на тих, хто все-таки піддався бажанню помсти, чекало суворе покарання" (на жаль, як відомо, реальні події часто йшли врозріз з інструкціями Шухевича; невідомо також, чи покарав він когось за скоєні злочини). Нарешті четверте: в ті події були втягнуті не лише українці й поляки, а й червоні партизани і німці. То була війна всіх проти всіх…

Порівнюючи Романа Шухевича з іншими тогочасними політичними діячами, Олеся Ісаюк проводить парадоксальну паралель між ним і… Юзефом Пілсудським. На перший погляд — нерядоположне порівняння, здатне шокувати і українців, і поляків. Але цих діячів, зазначає авторка, об'єднує "універсальність і вміння давати раду проблемам різного роду й походження", а також та обставина, що вони "здобували авторитет передусім завдяки військовим здібностям".

Книжка Олесі Ісаюк лягла на благодатний ґрунт. Інтерес до антирадянського спротиву в Україні в 1940–1950-х рр. актуалізувала нинішня війна з Росією, яка оголосила себе правонаступницею СРСР. Цікава деталь: у Києві книжка надійшла у продаж 5 березня. Саме в день загибелі головного командира УПА. І в день смерті Сталіна…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво