Львівський листопад - Історія - dt.ua

Львівський листопад

9 листопада, 17:02 Роздрукувати Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада

100 років тому українці взяли владу у столиці Східної Галичини, проте не змогли її втримати.

Українські військові в приміщенні сейму (тепер університет імені І.Франка), листопад 1918 р.

У ХХ столітті українцям неодноразово довелося проголошувати державність, і щоразу то була подія міжнародного значення. 

Втім, серед низки спроб одна була особливою — "Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини", що відбулося
19 жовтня 1918 р. у Львові. Та цієї події "не помітили" не лише на зовнішній арені, а й у самій Австро-Угорщині вона всіляко замовчувалася. 

Їй передувало звернення імператора Карла Габсбурга, який наприкінці війни, 16 жовтня, оголосив про намір трансформувати Австро-Угорщину в федерацію національних держав. Це була чергова спроба Габсбургів втримати імперію від розпаду, бо більшість її народностей ставала на шлях незалежності. Що ж до галицьких українців, або, як їх офіційно називали, "русинів", то вони своєю позицією відрізнялися, бо мали високу довіру до Габсбургів. За вірність престолу їх називали "тірольцями Сходу". 

Так було й цього разу. Якщо полякам, чехам чи південним слов'янам ішлося про свою державність, то українці вагалися й виступили з програмою мінімум — поділити Галичину на Західну і Східну, тобто роз'єднати польські й українські землі. Такий сценарій містився в Берестейському договорі, точніше — в його таємному додатку. Габсбурги зобов'язалися створити українську автономію з Галичини та населених українцями Буковини й Закарпаття. Доля договору виявилася сумною — не лише тому, що було знищено єдиний примірник таємного додатка, а й тому, що Відень так і не ратифікував договору…

Непослідовність Габсбургів розв'язувала українцям руки: 18 жовтня у Львові збираються українські депутати парламенту і сейму, а також єпископи й представники політичних партій і створюють владу-конституанту — Українську Національну Раду. Результатом 11-годинної наради — з п'ятої вечора й до четвертої ранку — стала одноголосна резолюція: "Ціла етноґрафічна українська область в Австро-Угорщині — а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять одноцільну українську територію. Ся українська національна територія уконститовується отсим як українська держава". 

листопадовий чин_1
Додаток до газети «Діло» за 20 жовтня з текстом «Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини»

19 жовтня до Львова прибули делегації з усього краю, які схвалили рішення Національної Ради, а окрема група політиків виступила з вимогою приєднати нову державу до Наддніпрянської України. Та це була лише одна з декларацій, бо вже тоді було відомо про намір гетьмана Петра Скоропадського поміняти німецькі штики на федерацію з "білою" Росією, тому орієнтацію на Київ сприйняли обережно. 

Українці, прагнучи перебрати владу в регіоні, зробили одразу кілька спроб достукатися до уряду та його намісника у Львові генерала Карла фон Гуйна, та щоразу їх спіткали делікатні відмови та відтермінування рішення. Однак доля Галичини залежала не лише від Відня. Національне відродження прямо зачепило й поляків, які перед війною були поділені між трьома імперіями, кожна з яких тепер хиталася й розпадалася. Першою впала Російська імперія, а на її частині, у Варшаві, 8 жовтня було проголошено польську державу. Для інших польських територій це був сигнал до дії й відновлення Речі Посполитої. Вже 28 жовтня в Кракові, у так званій Західній Галичині, створюють "Ліквідаційну комісію", яка мала оформити польську незалежність від Габсбургів.

Українці з неприхованим острахом спостерігали за тими подіями і дедалі активніше штурмували урядові кабінети. "Поки цісар не накаже мені, доти я зв'язаний присягою і честю та нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую", — скаже українцям намісник Гуйн. А на заувагу, що поляки можуть забрати владу силою, відреагує: "Як буду могти, буду боротися, а як треба загинути, то загину. Я і так над гробом. А вірности ще ні один Гуйн не зломив".

Утім, окрім Української Національної Ради була ще одна сила, яка прагнула стати активним учасником державотворчого процесу, — офіцери, об'єднані в Центральний військовий комітет. Його створили п'ятеро австрійських старшин, які перебували у Львові й усвідомлювали, що для утвердження державності знадобиться військова підмога. На керівника комітету запросили одного з лідерів Українських січових стрільців (УСС) Дмитра Вітовського. На той час УСС були єдиною формацією, що її можна було назвати українською. Але й вони перебували поза межами краю — на Буковині. У самому Львові, за даними Військового комітету, в різних австрійських частинах було близько двох із половиною тисяч українських вояків. 

За якихось десять днів після проголошення Української Держави ситуація майже не змінилася. Розв'язка настала 31 жовтня, коли з ранкових газет стало відомо, що вже завтра представники краківської "Ліквідаційної комісії" прибудуть до Львова перебрати владу в місті. А в обід українська делегація, вкотре вирушивши до генерала Гуйна, у приймальні зустріне представника "Ліквідаційної комісії" Вінцентія Вітоса. Сумнівів не лишалося — 1 листопада Львів стане польським.

листопадовий чин_3
Барикади на вулиці Коперника у Львові, листопад 1918 р.

"До виконання військового перевороту все підготовлене, і вже неможливо його відкласти. На випадок відложення я, як представник української збройної сили, не можу взяти на себе відповідальність за дальший хід подій, бо завтра українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Справа може вдатися тільки зараз. Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки", — заявить Дмитро Вітовський на нараді з представниками Української Національної Ради. Він уже знав, що кількість українських військових становить лише 1400 осіб, з яких близько 60 мали офіцерські звання.

Цього було замало, щоб захопити й утримувати 200-тисяче місто, в якому, окрім поляків, дислокувалися також угорський і німецький ударні батальйони. Та Військовий комітет, аби мобілізувати військові сили, розіслав у різні міста депеші з інструкціями. Зокрема УСС було наказано відразу вирушити на Львів, а військовій заставі в Перемишлі — підірвати мости через Сян (щоб не допустити з'єднання з польськими землями й відрізати можливу допомогу).

Український виступ запланували на четверту ранку — коли мали роззброїти казарми й узяти під контроль головні військові та цивільні об'єкти. Поляки цього дня теж мобілізувалися, але українською підготовкою знехтували. "Директор поліції, поляк, спокійно грав у міському казино в карти і запевняв ширшу громадськість, що гарантує всюди спокій…", — писав у спогадах Чеслав Мончинський, згодом комендант польського спротиву.

Захоплення влади відбулося майже безкровно. Поляка Баталію застрелять при спробі пробратися до казарми з легіонерами. Це трапилося за кілька годин до офіційного повстання. Один поліцейський дістав вогнепальне поранення, коли вночі звернув увагу на незвичний рух біля "Народної Гостинниці", де був штаб Військового комітету.

В умовлений час відбувається роззброєння військових частин, а окрема група йде до генерала Гуйна і ставить його перед фактом — це переворот. "Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди", — скаже намісник.

Приміщення ратуші бере під контроль 41-й піхотний курінь. "На подвірю ратуші сотні установилися в один ряд, і після короткої промови й роздачі жовто-синіх відзнак могуче "Ще не вмерла Україна" й трикратне "слава" відбилися сильним відгомоном об старі мури міської ратуші, а на її вежі радісно повівав наш рідний прапор", — пригадував курінний Теодор Мартинець.

Гуйн відмовився визнати українську владу і передав свої повноваження заступнику — українцеві Володимиру Децикевичу. Останній, на підставі цісарського указу від 16 жовтня, офіційною грамотою визнає Українську Державу. Проте бажаний документ українці отримають тоді, коли він уже нічого не означатиме.

листопадовий чин_5
Український вояк біля львівської ратуші, листопад 1918 р.

Попри ейфорію, цього самого дня українці зазнають і перших втрат. Комендант польських боївок Чеслав Мончинський згадував, як, побачивши українського вояка, накаже непомітно його "спрятати". "Це був перший український труп, — писав у спогадах Мончинський, — озброєний солдат, помста за кількох наших невинних, помста за пролиту невинну польську кров. Блискавично полетіло це гасло по місту, і всюди його спритно виконували. Для цього було створено дві летючі бригади, які чудово "робили справу"… Скільки (українців) в той спосіб пішло — невідомо. Знаю лиш, що вже в перший день ми здобули з цієї акції кілька карабінів. Такий спосіб боротьби тривав цілих три тижні".

Успіх "листопадового зриву" затьмарили події наступних днів. Перші повідомлення про бойові сутички з польським населенням були проігноровані.

"Ми взяли владу в Львові не для того, щоб з населенням війну починати. Ми війни не хочемо. Нашим завданням є завести і держати лад", — відреагував Дмитро Вітовський на заувагу, що поляки інтенсивно озброюються.

Вже 2 й 3 листопада розпочнуться бої на залізничному вокзалі, де були великі склади зброї. План, що його розробив Військовий комітет, дасть збій: до Львова тільки аж на третю добу доберуться УСС, які мали стати головною військовою силою. Непідготовлені українські вояки, що розпочали повстання, тепер були втомлені й деморалізовані. Це саме стосувалося й проводу — Вітовський подав у відставку.

Якщо напередодні, 1 листопада, польські боївки мали 64 карабіни, то вже 2 листопада, здобувши склади, вони поповняться 12 тисячами гвинтівок і двома мільйонами набоїв. Наступного дня польські газети вийдуть із заголовком: "Від трьох днів кипить боротьба за польський Львів. Вся польська молодь стала до зброї!".

листопадовий чин_4
Польський штаб опору, посередині — комендант Чеслав Мончинський

Поляки відвоювали південно-західну частину міста, і вже станом на 6 листопада утворилася лінія фронту, яка з невеликими відхиленнями існуватиме до кінця боїв за Львів. Час від часу сторони домовлятимуться про перемир'я і гарячково шукатимуть підтримки в земляків. 

Зокрема, галицька делегація звернеться по допомогу до гетьмана Скоропадського. Той запропонував скористатися київськими Січовими стрільцями, але наддніпрянська політика була багата на свої події. Тому, коли галичани зустріли Винниченка і поділилися з ним рішенням гетьмана, то, за свідченням Осипа Назарука, той "схопився за голову й почав кричати, що ми завалили українську справу". Під нею він розумів антигетьманський переворот, що відбудеться менш ніж за два тижні. І Січові стрільці, які відмовилися йти в Галичину, відіграють у ньому головну роль. 

У бій за Львів вступили артилерія і авіація, а українці продовжували розбудовувати державні органи, затвердивши уряд — Державний Секретаріат — та ухваливши тимчасову конституцію. "Титул "міністрів" здавався нам занадто претензійним як на початкуючу малу державу. Так ми стали "державними секретарями", — згадував держсекретар внутрішніх справ Лонгин Цегельський. 10 листопада у приміщенні колишнього намісництва уряд складатиме присягу. На цю подію запросять не лише політичних провідників, а й представників "міського елементу" — друкарів і сторожів кам'яниць: під час бойових дій влада бажала згуртувати всі українські верстви Львова. 

"Я побачив тоді на великій залі недавнього намісництва, як, опершись об стіну, плакав старший чоловік в австрійській уніформі возьного (нижчий службовець, кур'єр.— С.Л.) намісництва. Я відрухово підійшов до нього і спитав, чого він плаче. "Зі щастя, пане, що дочекався своїх панів. Ціле життя служив чужим...", — пригадував присутній на церемонії адвокат Лев Ганкевич.

листопадовий чин_6
Український комендант Львова Гнат Степанів

"Тимчасовим основним законом" затвердять і нову назву держави — Західно-Українська Народна Республіка. Якоюсь мірою це буде натяк на майбутнє возз'єднання українських земель.

"Якби по українському боці було тоді більше орґанізованости і дбайливости про столицю краю, якби у розпорядженні української команди у Львові було більше боєздатної сили, вкінці, якби у тої боєздатної сили було більше витривалости і твердої волі до осягнення своєї цілі, цілий Львів напевно був би перейшов назад в українські руки", — писав сотник Олекса Кузьма. Та Львів отримував дуже слабку допомогу від краю.

Натомість поляки очікували допомоги, яка 20 листопада й надійшла з Перемишля. До того ж українці так і не підірвали мостів через Сян, і понад 1300 новоприбулих солдатів та офіцерів переважили шальку терезів на користь поляків. Тепер проти 4 700 українських вояків стало 6 700 польських. 

21 листопада військовий провід ухвалить рішення про евакуацію. Та українці ще впродовж півроку вестимуть бої з польським військом…

Після програних визвольних змагань легенда "Листопада" буде однією з найсильніших для галичан. На згадку про бої з українцями польська влада на латинській катедрі Львова почепить ядро з написом: Ex obsidione ruthenorum ("З руської облоги"), а до герба міста додасть напис Semper Fidelis ("Завжди вірний").

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво