Лицар Чорного лісу - Історія - dt.ua

Лицар Чорного лісу

12 жовтня, 16:19 Роздрукувати Випуск №38, 13 жовтня-19 жовтня

Вони йшли вулицями й площами столиці з піснями й музикою під оплески й вигуки "Слава!"

Пам’ятник партизанам-ковпаківцям у Яремчі (Івано-Франківська область)

"У дні боротьби вони не мали права на власні імена... Пізніше не мали права назватися тим іменем, яке заслужили — іменем борців за свободу народу і за свободу людини. Їх зневажали, оббріхували, паплюжили. Їх навіть обкрадали, приписуючи собі їхні подвиги, а їм — свої злочини. Ще й досі стоїть у Яремчі пам'ятник ковпаківцям, споруджений, так би мовити, за проектом невідомого митця з редакції повстанського журналу "Чорний ліс"...

покрова_3
Журнал «Чорний ліс» (1947-1950). Обкладинка, дереворит. Автор невідомий

Цей текст із фільму супроводжує кадри фантастично-неймовірної події — параду Української Повстанської армії в Києві 9 серпня 1992 року. Так, вони йшли вулицями й площами столиці з піснями й музикою під оплески й вигуки "Слава!" натовпів на тротуарах. Чи могли вони бодай мріяти про таке колись — у волинських пралісах, у карпатських горах, у поліських болотах, у сибірських нетрях: парад у Києві?! А він таки був у день Всеукраїнського віче з нагоди 50-ї річниці створення УПА.

Зворушливі кадри того параду, сфільмовані соратником Ігоря Калинця Ярославом Лемиком — вічна йому пам'ять! — становлять майже третину півторагодинної документальної відеострічки "Українська повстанська", прем'єра якої відбулася на Львівському телебаченні акурат 14 жовтня того ж 1992 року. Отже, на свято Покрови пресвятої Богородиці! З 2014 р. 14 жовтня — День захисника України. Крім згаданого Я.Лемика, творцями того фільму були оператор Юрій Руденко — син письменника-дисидента Миколи Руденка, режисер Мирослав Мединський, звукорежисер (а там було над чим потрудитись!) Тетяна Дірша і сценарист, а частково й оператор — я.

На жаль, у статті Вікіпедії про УПА в розділі "документальні фільми" наш фільм не згадано, хоч він є у фондах Держархіву імені Г.Пшеничного, отже доступний дослідникам. Не згадано і фільм івано-франківських телевізійників зі студії "Галичина" (назви не пригадую), який запам'ятався, крім усього іншого, двома епізодами, що вражають. Перший — то кадри з юнаками — дітьми повстанського подружжя, яким зачитують прощальний лист їхніх батьків, написаний колись для них, ще маленьких, перед походом, з якого вони, батьки, вже не вернулись...

А другий епізод — демонстрація унікальної фотографії: в центрі група "бандерівських головорізів", а по боках суб'єкти в сталінських мундирах — високопоставлені чини тоді Станіславського обласного МГБ! Які ж ми недбалі! Та ж ту фотографію треба було поширити мільйонними тиражами — наскільки б це полегшило сприйняття колишніми радянськими трудящими правди про українських повстанців, яких московські окупанти намагалися зганьбити злочинами своїх криваво-жорстоких псевдобоївок.

покрова_11
Фото однієї псевдобоївки УПА з куратором з МГБ, 1950-ті рр.

Повернімося до перемог повстанців, викрадених їхніми ворогами. То були численні диверсії загонів УПА. Особливо на Волині в роки війни проти гітлерівців ці акції потрапляли до зведень радянських партизанів як їх власні "подвиги". 

Окремою темою є дещо інша повстанська перемога — творча, мистецька. Відомо, що повстанський рух, крім величезного корпусу фольклорних матеріалів і авторської поезій, супроводився феноменальним розквітом графічного мистецтва, покликаного до життя активною видавничою діяльністю Проводу ОУН-УПА. Подумати тільки — 130 найменувань друкованих видань за якихось десять років та ще й в умовах підпільної боротьби! Скільки винахідливості треба було виявити, щоб, скажімо, перехитрити німців, які дуже пильно стежили за продажем паперу, фарб та інших друкарських засобів. Однак вони множилися — повстанські газети й журнали, починаючи від дитячого "Орленяти", молодіжного "Юного друга", сатирично-дошкульних "Хрону" й "Українського перцю" і закінчуючи пропагандистськими органами ОУН "Ідея і Чин", "Шлях Перемоги" (виходить і досі!), "До зброї" та багатьох інших. Справжнім феноменом у царині мистецтва повстанської графіки стала діяльність видатного художника Ніла Хасевича — уродженця Волині, випускника варшавської академії, чиї твори, особливо екслібриси, ще до війни здобули надзвичайну популярність не тільки в краю, але й на виставках за кордоном (у Празі, Берліні, Чикаго та Лос-Анджелесі).

покрова_2
Ніл Хасевич, автопортрет

У лавах УПА Хасевич не тільки сам напружено працював, створюючи дереворитні кліше заголовків газет, журналів, плакатних гравюр, що доносили до народу правду про боротьбу за самостійність України. Хасевич, можна сказати, створив справжню повстанську академію гравюри, навчаючи більш-менш підготовлених або просто за природнім нахилом придатних до того учнів. Йшлося насамперед про найбільш злободенну тоді ксилографію — гравюру на дереві, так звані дереворити. Зберігся зворушливий лист Хасевича до одного з воїнів — його учня. Лист, який і теперішнім студентам може бути не без користі. Отже, Учитель пише: "Старайтесь якнайбільше і постійно рисувати з натури і вправляйтесь в компонуванні власних оригінальних рисункових композицій. Не відривайтесь на довший час від графічної і рисункової роботи, бо вийдете із вправи, занедбаєтесь, Тільки постійні вправи в рисуванні з натури і компонуванні дадуть Вам можливість виробитись з часом на творчого графіка в повному значенні цього слова. Здібності в цьому напрямі Ви маєте (це не комплімент), а деякі загальні знання Ви одержали і є вже на добрій дорозі". І ще (важко втриматись від цитування такого унікату!): "При компонуванні власних композицій дбайте не тільки про поправний рисунок і техніку, але передусім про глибину провідної думки, лаконічність вислову, продуманість до найменших деталів, про цікаве представлення події, вишукане закомпонування і гармонійне розпреділення темних і ясних плям — світлотіні". Ось чого навчали в криївках УПА — світлотіні!

...1952 року в далекій Філадельфії вийшла книга "Графіка в бункрах УПА: Альбом дереворитів, виконаних в Україні в роках 1947—1950, мистця українського підпілля Ніла Хасевича — "Бей-Зота" та його учнів". Для беріївських спецслужб книга стала бомбою, тим більше, що стала відомою в кулуарах ООН. Сталінські пси завили! Було негайно розпочато операцію з ліквідації того "Бей-Зота". На жаль, це їм вдалось. 15 березня 1952 року Українська Головна Визвольна Рада повідомила, що "4 березня 1952 р. згинув у своїй підпільній криївці в с.Сухівці Клеванського району Рівненської області член УГВР славної пам'яти друг ЗОТ-БЕЙ — керівник графічної ланки при керівництві визвольного підпілля... видатний мистець-графік, нагороджений Золотим хрестом заслуги і медаллю "За працю в особливо важких умовинах"... Збереглось енкаведистське фото з тілами трьох полеглих повстанців — під №1 — Ніл Хасевич. І ще одне фото вбитих повстанців з грудня 1951 р. — серед них учень Хасевича І.Малимон ("Артем").

Звернімося тепер упритул до героя нашої оповіді з обкладинки одного з найкращих повстанських видань журналу "Чорний ліс". Це воістину унікальне творіння бандерівської криївкової графіки. Унікальне вже хоч би тому, що воно кольорове, чого навіть майстерня Хацевича не вживала. Кольоровість друку тут досягалася просто — підмальовуванням акварелями або й звичайними кольоровими олівцями. І так кожен примірник журналу! Ще одна прикмета унікальності — так би мовити жанрово-пейзажна конкретність композиції. Обкладинки інших повстанських видань часто виходили із зображенням воїнів-борців зі зброєю і стягами в руках. То були переважно узагальнено-плакатні закличні композиції, як, наприклад, одна з обкладинок журналу "Ідея і Чин", присвячена даті 30 червня 1941 р. — дню проголошення у Львові Відродження Української державності. В таких композиціях фігурні зображення поєднувалися з лозунгами "Слава Україні! — Героям слава!" та іншими, що стосувалися, кажучи по-теперішньому, того чи іншого інформаційного приводу. В цьому разі це заклик "Пам'ятай про великі дні наших змагань!", тобто пошану до історії, що актуально і для нас.

покрова
Обкладинка журналу «Ідея і чин» з малюнком Ніла Хасевича

З обкладинкою "Чорного лісу" інша річ — жодного лозунгу. Вона наповнена простором, повітрям, своєрідним пленером. Тут і синь неба (делікатні доторки акварельки!), і зелень смерічок (уже густіша!), і монотонна коричневість мостових "биків", і жовто-червона жарінь вибухового полум'я. І на передньому плані на тлі цього "пейзажу" на весь зріст повстанець з гранатою й "папашкою" в руках — повен руху, динаміки, чия постать яскраво закцентована завдяки контрасту світлої жовто-зеленої уніформи з темними пасмами мурів. І вся ця "багатослівність" зібрана в одне ціле віртуозним контуром з хвилястих дуг, що надає цілості надзвичайного лаконізму і віддалено за обрисами нагадує хмарину, що знову ж таки природно серед гір.

Власне, оця деталь, оця "хмаринність" спонукає нас, забігаючи вперед, зробити припущення, чи не був часом творцем тої композиції художник Маркіян Шепарович, який для збірки поезій "Іскри" Михайла Дяченка (Станиславів, 1936) "обгортку зладив"? Спокуса зробити такий здогад з'явилась у нас при погляді на оті клуби хмарин на "Іскрі" спереду та розльоти іскор углибині... Якось це перегукується з деякими прикметами обкладинки "Чорного лісу"?

покрова_1
Михайло Дяченко (Марко Боєслав в УПА). Фото після 1944 р.

А тепер нарешті додаймо, що редактором "Чорного лісу" і був той самий Михайло Дяченко — автор тої і ще низки інших поетичних збірок. Тож, чи не міг він, задумуючи графічне "лице" свого журналу, вдатися до творчої співпраці з Маркіяном Шепаровичем, який, до речі, на обкладинці "Іскри" ще й розписався власною монограмою, складеною з його ініціалів, що в нас викликало ще одну спокусу шукати з лінзою ту монограму внизу в "хащах" під ногами повстанця...

Хай там як, на обкладинці "Чорного лісу" таки позначилася натхненна романтична поетичність його редактора — уродженця Прикарпаття (1910 р., село Боднарів поблизу Калуша) — одного з провідних співців повстанської епопеї, відомого в лавах УПА як Марко Боєслав. Друкарня, де виходив "Чорний Ліс" — своєрідний епілог повстанської періодики, — був розташований у криївці в лісі біля села Височанка, недалеко від рідного Маркового Боднарова, де тепер є його музей.

Переді мною постала ще одна спокуса — познайомити шановного читача з музою Боєслава. Але зробіть це вже самі — слава Богу, відповідні видання є. А ось від однієї цитати таки не втримаюся. Це пісня на слова Боєслава...

Рости, рости черемшино,

Широко ся розростай...

Ти, молода дічинонько,

Про кохання забувай.

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай,

Бо я сиджу в криміналі

За Вкраїну рідний край.

Ой сидів я один рочок,

Ой сидів я другий рік —

Прийшли браття-українці

Визволять мене на світ.

Одну браму розвалили,

Другу браму розтягли,

Взяли мене за рученьку,

На світ Божий вивели!

Україно, Україно,

Україно, краю мій!

Я за тебе, Україно,

Муки тяжкії терпів.

Ця пісня стала народною. Її заспівала вся Галичина відразу в дні боротьби за Незалежність. Але цитую її тут ще й тому, що вона перекликається з ідейно-тематичними завданнями, які ставив перед журналом його редактор Марко Боєслав — зберегти для народу правду про трагічно-геройську війну його покоління з окупантами за волю Батьківщини. "Чорний Ліс", перевиданий в третьому й четвертому томах "Літопису УПА", сповнений захопливих розповідей про звитяжні повстанські бої, зокрема й наскоки на райцентри з розгромом їх гарнізонів і структур, а головне — визволенням в'язнів, своїх побратимів. Як приклад, можна назвати своєрідний репортаж-спомин "Наскок на райцентр Отинію" в 5–6 числі журналу за 1948 рік. Отож рядки про визволителів братів-українців — то не просто нездійсненна мрія невільника! До речі, хто читав "Один день..." Олександра Солженіцина, пригадає образ завзятого бандерівця Петра, "дерзко налетавшего на районные города".

покрова_4
Дереворит Ніла Хасевича «Воля народам! Воля людині!»

Повернімося знов до того факту, що про нього йшлося в дикторському тексті фільму Львівського телебачення "Українська Повстанська" — про творчу "спадкоємність" образу повстанця з "Чорного Лісу" і образу Ковпаківця з меморіалу в Яремчі. Не треба бути спеціалістом, аби не побачити явної подібності. Один наш співрозмовник зовсім не мистецтвонавець або художник, глянувши на поставлені поруч репродукції обидвох "об'єктів", висловився в тому сенсі, що скульптор свій твір "просто здер" з бандерівського журналу. Я ж, як автор того дикторського тексту, мав підтвердження переносу образу від упівця до ковпаківця не від кого іншого, а від самого Еммануїла Миська, видатного майстра скульптури, який дружив з Василем Бородаєм — автором "Ковпаківця". Бородай зізнався колезі. що серед масиву іконографії, наданої йому органами КГБ, для творчих пошуків, був і журнал "Чорний Ліс". Все просто! Натхнений таким високомистецьким творінням, Бородай і створив монумент, що навіть був відзначений союзною радянською премією. Я прийшов до висновку, що КГБ свідомо надало скульптору повстанську роботу... А чом би й ні? Отож, чи не настала пора нам у незалежній Україні поставити замість плагіату монумент за проектом повстанця-митця — справжньому лицареві Чорного лісу.

покрова_5
Обкладинка журналу «Ідея і чин» з малюнком Ніла Хасевича

...23 лютого 1952 року в Карпатах у лісі біля села Дзвиняч облава спецпідрозділу МГБ натрапила на вхід до криївки. Серед семи повстанців, які загинули, не здавшись ворогові, був і Марко Боєслав. Сталося, як у тій пісні, котру, може, він і написав:

Ой там у лузі при долині

Червоні маки розцвіли,

Ой там три браття з Прикарпаття

Життя за волю віддали.

...Кати криївку окружили,

Кричать: "бандери, руки вверх!!!"

Хтось крикнув "Слава Україні!

Ми не здамося! Краще смерть!"

...Епілогом нашого фільму стала пісня біля повстанської ватри в селі Грабівка, що в дні боротьби була столицею Чорного лісу. Там був розташований штаб однойменної повстанської округи, там повстанці витримали кілька звитяжних боїв з окупантами, що рвалися до їхньої столиці. Там біля ватри серед інших пісень від людей, які ще на власні очі бачили тих героїв, ми почули ще одну пісню-реквієм, складену невідомими...

Усюди кров, гаряча кров

Зросила рідний край,

Учора жив і був здоров,

А нині помирай.

Учора мрії золоті

Снувались в голові,

А нині, нині мрії ті

Лежать в сирій землі!

Прощай, прощай же, друже мій.

ти згинув як герой

За Україну, за рідний край...

Прощай... прощай… прощай…

А чи не була то часом ще одна пісня Марка Боєслава — співця і лицаря Чорного лісу?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво