Конрад Аденауер: ФРН іде в Європу

Поділитися
Німецька імперія, що утворилася 1871 р., дуже швидко заявила про свої претензії заволодіти Європою як плацдармом для досягнення світового панування, кинувши виклик насамперед Великій Британії, Франції і Росії. Та у першому своєму ривку до цілі Німеччина зазнала приголомшливої поразки, а відтак і значних територіальних втрат. Це було 1918 р.

Німецька імперія, що утворилася 1871 р., дуже швидко заявила про свої претензії заволодіти Європою як плацдармом для досягнення світового панування, кинувши виклик насамперед Великій Британії, Франції і Росії. Та у першому своєму ривку до цілі Німеччина зазнала приголомшливої поразки, а відтак і значних територіальних втрат. Це було 1918 р.

Спроби Заходу залучити її після Версальського договору в коло демократичних країн Європи виявилися невдалими: Веймарська Німеччина не прийняла західної демократії і розпочала підготовку до реваншу. Так постав нацизм - класичний фашизм, уже апробований в Італії, але круто замішаний на расових теоріях, якими давно вже вкоренилися в німецькій колективній свідомості. Однак уже й тоді були люди, які бачили інші шляхи виходу з ситуації. Приміром, відомий історик Фрідріх Майнеке висунув у 1920-ті рр. гасло "Геть з німецької, вперед у європейську історію". Ідеї західної орієнтації як ніколи виявилися актуальними вже після 1945 р.

Створена 1949 р. Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) взяла курс на прозахідну демократичну орієнтацію. Її перший федеральний канцлер - ліберал, демократ і католик - Конрад Аденауер (1876–1967) розумів, що, лише досягнувши примирення з Заходом, Німеччина вийде зі становища, в якому опинилася після поразок у двох світових війнах. Обраний шлях нагадував лінію Густава Штреземана. З однією важливою поправкою: Аденауер не просто шукав примирення з Францією, а вірив, що Францію і Німеччину об'єднує спільність долі - як своєрідний міст через прірву суперництва.

Для ФРН настав момент, коли демократичні принципи і прагнення оволоділи і владою, і загалом суспільством. Створилася ідеальна ситуація для входження ФРН у західний цивілізаційний простір - національна єдність. Хоча зробити це було непросто. Треба було подолати відчуження країн, що постраждали від нацизму, переконати їх, що німці покаялися за заподіяне зло і змінилися. Чесно донести свої нові наміри до всіх - від простих громадян до можновладців не тільки Європи, а й світу. Це стало головною метою дипломатії Аденауера. Його діяльність на посаді канцлера і міністра закордонних справ (1951–1955) свідчить про важливість зовнішньої політики для тодішньої ФРН. Держава поступово позбувалася окупаційних пут і здобувала незалежність.

12 травня 1951 р. ФРН стала засновницею Європейського об'єднання вугілля і сталі - прообразу майбутнього Євросоюзу. Готова була спільно з Францією створити європейську армію, ідею якої 1950 р. висунув французький прем'єр Рене Плевен. Для цього потрібно було урівняти ФРН у правах із суверенними державами. Підписаним 26 травня 1952 р. Загальним договором між ФРН і західними державами було скасовано окупаційний статут. Уже в статусі рівноправного партнера Аденауер здійснив перші офіційні візити до Парижа, Рима, Лондона, а за два роки й до Вашингтона, який у процесі становлення демократичної ФРН відігравав дуже важливу роль (план Маршалла, подарунок у вигляді
0,5 млрд дол. тощо). Заходу імпонувало бачення Аденауером майбутньої демократичної Європи "у поєднанні різних типів економік, у постійному обміні духовними і культурними цінностями", ліквідації кордонів задля створення господарських регіонів, які стали б "основою європейської єдності народів". Кремль, ревниво спостерігаючи за успіхами ФРН, вирішив втрутитися, аби спрямувати розвиток німецької "проблеми" у бажаному руслі.

10 березня 1952 р. радянське керівництво надіслало урядам США, Англії і Франції ноту, в якій пропонувало, відповідно до рішень Потсдамської конференції, розробити і підписати договір за участі вільно обраного загальнонімецького уряду і об'єднати Німеччину, яка визнає кордони по Одеру-Нейсе, в єдину незалежну демократичну країну. Це була ініціатива Йосипа Сталіна. Однак розбіжності не забарилися датися взнаки. У відповіді Заходу визнавався принцип вільних виборів і висловлювалася вимога визнати право на свободу зібрань і свободу слова, що могло підірвати радянський контроль над східнонімецьким режимом іще задовго до виборів. Разом із тим однозначно було відкинуто режим суворого нейтралітету, який забороняв ФРН брати участь у коаліціях і союзах, що в розпал холодної війни нічого доброго Заходу не обіцяло. Чи не вперше Європа і німці були одностайні. У ноті Москви Аденауер запідозрив план не допустити входження ФРН у Європу і відкинув його. На його думку, цей план ґрунтувався на принципі divide et impera (розділяй і володарюй).

Невдовзі міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Іден висунув зустрічний план вирішення німецького питання. Його відмінність від плану Сталіна була в тому, що умови виборів у Німеччині мала визначати ООН. Такий сценарій для Москви був неприйнятним, бо означав об'єднання і капіталізацію Німеччини, а отже, кінець існуванню Німецької Демократичної Республіки (НДР). Це суперечило європейським планам СРСР.

Провал проекту Сталіна не означав відмови Кремля від політики, націленої на замороження ситуації, подібної до тієї, що мала місце в період двох світових війн, коли Німеччина опинилася між Сходом і Заходом, і наслідки для неї були фатальними. Радянському керівництву так кортіло мати роз'єднану і конфліктну Європу, в якій Німеччина була б "рівновіддалена" від Сходу і Заходу, що Аденауер цілком слушно вважав потуги Москви пасткою і "прямим шляхом до підкорення всієї країни". Для нього головним на той момент була інтеграція із Заходом, а не єдність Німеччини, бо об'єднання відбулося б само собою з розпадом радянської імперії. Він вірив, що рано чи пізно неприродна, екстенсивна, затратна система впаде під вагою породжених нею проблем. Відчуття "внутрішньої впевненості" у нього поєднувалося "з виключною інтуїцією щодо тенденцій свого часу".

Суперечливі події навколо входження Бонна в західний світ, підштовхували Аденауера до розширення зони прихильності ФРН поза межами Європи. Насамперед канцлер шукав підтримки у впливових єврейських колах світу. Так, 10 вересня 1952 р. в Люксембурзі він підписав угоду про репараційні платежі, у якій передбачалася допомога: державі Ізраїль - у розмірі 1 млрд дол., євреям у світі - 0,5 і світовим єврейським організаціям -1,5 млрд. Аденауер вважав, що це невелика ціна за "хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини".

Упевненості Аденауеру додавало й те, що інтереси ФРН і Заходу, військова слабкість якого була відчутною в боротьбі з можливою агресією з боку СРСР, зійшлися. Як зазначає у своїх мемуарах Іден, Радянський Союз "стояв у Європі майже в повній силі", і "в цих умовах відсутність німецької армії… означала критичну слабкість". Захід прагнув залучити ФРН у свої лави, СРСР - нейтралізувати, не допустити посилення Заходу. У єдності із Заходом канцлер бачив передумови вирішення питання про возз'єднання країни, а об'єднану Німеччину - тільки в союзі із західним світом як суверенної його складової частини.

Подальші події у боротьбі між Заходом і Сходом навколо Німеччини і самої ФРН розгорталися з перемінним успіхом. 30 серпня 1954 р. створення європейської армії було заблоковане французьким парламентом: іще надто свіжі були спогади про франко-німецьку історію. Протягом життя одного покоління Німеччина тричі вторгалася у Францію. "Боші ідуть" - найдражливіша для французів фраза у 1870, 1914 і 1940 рр. Проте вихід було знайдено. 22 жовтня 1954 р. Рада НАТО дала добро, а
5 травня 1955-го ФРН стала членом альянсу.

Входження ФРН у Європу не було безхмарним. Аденауеру доводилося витримувати зовнішній і внутрішній тиск. Він не приставав на "вічні" пропозиції СРСР скорочувати озброєння і погодитися на нейтральний статус, приструнював власних лівих, які виступали проти ремілітаризації ФРН відповідно до Паризьких угод 1954 р., заявляючи: "Я, канцлер ФРН, як і раніше проти демілітаризації країни… Ми подбаємо про те, щоб ні соціал-демократи, ні комуністи ніколи більше не прийшли до влади". Він рішуче запевняв Захід, що уряд Бонна за будь-яких обставин виконуватиме військові зобов'язання за Паризькими угодами.

Завершивши до весни 1955 р. організаційний етап входження в Європу, вже 9 вересня Аденауер відбув з офіційним візитом до Москви. При зустрічі було дотримано всіх правил протоколу: почесна варта, виконання гімну республіки, підняття державного прапора ФРН тощо, як це й годиться при зустрічі лідера незалежної держави і рівноправного партнера високого рангу. Радянському Союзу з його постійними економічними проблемами й соціальними негараздами це було потрібно. ФРН упевнено набирала темпу на шляху повернення статусу промислового гіганта світового рівня і дивувала світ своїми економічними досягненнями.

Обід у Кремлі, 9 вересня 1955 р.
Фото: Bundesarchiv. Bild 146-1989-101-01A
Обід у Кремлі, 9 вересня 1955 р. Фото: Bundesarchiv. Bild 146-1989-101-01A

Маючи намір поліпшити стосунки з Москвою, Аденауер водночас виступав проти будь-якого компромісу з комуністичною ідеологією і планово-розподільчою системою господарювання, не мав ілюзій щодо СРСР як східної сторони жорсткого протистояння з демократичним Заходом. У його епіцентрі виявилася розколота Німеччина. Радянський Союз, хоч і не досяг повністю бажаних цілей у Другій світовій війні, однак скористався плодами перемоги, щоб використати центральноєвропейський плацдарм для реалізації подальших планів комуністичного тиску на демократичний Захід.

Визнаючи роль Радянського Союзу у світі, його вплив на вирішення німецького питання, Аденауер пішов на встановлення дипломатичних, а потім і торговельно-економічних відносин з СРСР. На переговорах у Москві він шанобливо ставився до радянських керівників, але з гідністю рівноправного партнера. Обираючи європейський шлях, Аденауер як досвідчений і далекоглядний політик не міг ігнорувати СРСР. Німецький човен у неспокійному світовому океані мав плисти на двох веслах. Попереду було об'єднання. Уже тоді Аденауер розпочинав справу німецько-німецького зближення, яку згодом завершив Віллі Брандт за допомогою інструментів нової східної політики - як-от Ostverträge: 1970 р. - з СРСР і Польщею і 1973-го - з Чехословаччиною.

У Москві 1955 р. 79-річний бундесканцлер ФРН, коректний, розважливий і спокійний, дотримуючись звичок кремлівських небожителів, грав нібито за їхніми правилами. Коли подали йому горілку, а їм - воду, він чемно попросив замінити воду у склянках М.Хрущова і М.Булганіна горілкою і відразу став "своїм хлопцем", бо не відмовлявся нарівні з ними пити чарку за чаркою. Після всього візаві Аденауера підписували документи вже ледь не під столом. А "формулу тверезості" для Аденауера на такий випадок спеціально розробили німецькі фахівці…

Отже, поїздка до Москви була успішною. Аденауер не тільки встановив дипломатичні відносини з СРСР, який визнав ФРН незалежною державою, а й домігся звільнення 10 тис. останніх німецьких військовополонених, засуджених за злочини в роки війни на території СРСР.

Однак наступним і найбільшим успіхом Аденауера, який остаточно закріплював європейськість ФРН, стало підписання 22 січня 1963 р. Єлисейського франко-західнонімецького договору - "Вічного миру" - після вікової ворожнечі за "європейську корону". Аденауер і де Голль підписали угоду про дружбу, яка мала запанувати після стількох років міжнаціональної ворожнечі. "Не забувайте, - сказав тоді Аденауер, - що я - єдиний німецький канцлер, який понад усе ставить єдність Європи, а вже потім - своєї власної держави. Я готовий пожертвувати німецьким возз'єднанням, якщо ми створимо і ввійдемо в сильний західний табір. Порозуміння між Німеччиною і Францією є запорукою європейського майбутнього". Сказано точно і зрозуміло. В основу європейського дому було закладено міцний фундамент у вигляді тандема Німеччина-Франція, який і нині є "несучою конструкцією" усіх європейських демократичних структур.

Після входження ФРН у європейський дім питання об'єднання Німеччини стало загальноєвропейським завданням у боротьбі з європейським комунізмом. Коли в 1990 р. президент СРСР Михайло Горбачов спробував зробити те, що в 1952-му не вдалося Сталіну: виокремити об'єднану Німеччину з європейського світу шляхом припинення її членства в НАТО, йому просто і зрозуміло пояснили, що будь-яка держава цього альянсу завжди діє в рамках інтересів усіх членів, а не своїх власних. Горбачов, очевидно, погодився. Не забуваймо, що тоді СРСР перебував практично на межі колапсу…

Йти в Європу нині означає відмову від божевілля війн, безглуздя анексій і загарбань, тоталітарної гарячки й авторитаризму. Це шлях очищення від помилок минулого. Це більше, ніж географічно бути європейською країною - навіть у самому центрі Європи. Можна бути в Європі, але жити поза її принципами, правилами і нормами. Тому історію входження Німеччини в Європу в 50–80-х рр. минулого століття мають знати всі європейські-неєвропейські країни, зокрема й Україна, яка застрягла у своїй "рівновіддаленості" й багатовекторності…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі