Катинь: злочини… без покарання - Історія - dt.ua

Катинь: злочини… без покарання

3 квітня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 3 квітня-10 квітня

Ніхто й ніколи не назвав це злочином, не примусив відповісти винних. Про нечесні методи слідства і фальсифікацію висновків комісії Бурденка писали багато, але про профанацію людських останків — ні. Не тому, що цей злочин хотіли приховати, а тому, що на той момент, коли про Катинь заговорили взагалі, поняття sacrum у суспільній свідомості піддалося такій корозії, що й про профанацію, тобто осквернення sacrum, говорити стало якось безглуздо. Хіба можна осквернити те, що не є святе?

 

75 років тому, 3 квітня 1940 року, з Козельського табору в Катинський ліс було відправлено на розстріл перших 74 чоловік…

Після того, як 13 квітня 1990 р. Горбачов дістав шило з мішка й офіційно визнав відповідальність НКВС за катинський злочин, було сказано чимало правильних слів про необхідність вчитися на трагедіях минулого й багатократно обіцяно з високих трибун, що подібне ніколи не повториться. На чому базується такий оптимізм — сказати важко. Поки що залишається фактом: тепер, як і
75 років тому, для світу неочевидно, що соціалізм (або інший "новий порядок", який суперечить загальнолюдським нормам), перемігши в окремо взятій країні, не втримається в кордонах цієї окремо взятої країни. Рано чи пізно він обов'язково спробує ступити на нові території.

1 вересня 1939 р., через тиждень після підписання пакту Молотова—Ріббентропа, Німеччина напала на Польщу. Нові друзі поспішають вчинити за її прикладом. Але потрібен привід.

"Радянський уряд має намір мотивувати свої дії таким чином: польська держава розпалася і більше не існує, — писав 16 вересня 1939 р. німецький посол у Москві Фрідріх-Вернер фон дер Шуленбург. — Треті держави можуть спробувати скористатися виниклим хаосом; Радянський Союз вважає своїм обов'язком втрутитися для захисту своїх українських та білоруських братів і дати можливість цьому нещасному населенню трудитися спокійно".

Німців це не могло не шокувати. Виходило, що в очах міжнародної спільноти тільки Німеччина — агресор, а СРСР — білий і пухнатий? Але, як писав далі у своєму посланні посол нацистської Німеччини, В'ячеслав Молотов просив "не дозволяти таким дрібницям ставати на нашому шляху. Радянський уряд, на жаль, не бачив якогось іншого приводу, оскільки досі Радянський Союз не турбувався про свої меншини в Польщі і мав, так чи інакше, виправдати за кордоном своє теперішнє втручання".

17 вересня 1939 р. між 3-ю і 6-ю годинами ранку радянські війська вторглися на територію Польщі по всій лінії її східного кордону.

Захист братів і сестер по крові, по духу, вірі та за іншими ознаками був нав'язливою ідеєю збройних сил Російської імперії у всіх її інкарнаціях. Неможливо полічити всіх принижених і ображених, на захист яких рвалися російські багнети до і після 1917 р.

"Ми йдемо визволяти райїв (турецька назва християн, що жили в Османській імперії. — С.Ф.), щоб домогтися для них рівності прав. Чи можна при цьому не пирснути зо сміху?" — писав свого часу Петро Чаадаєв.

Не думаю, що і райям було весело. Більшості захищених дуже скоро стало зовсім не до сміху. Ось як згадував перші дні братнього захисту житель Тернополя Стефан Тупек:

"Листівки, надруковані польською, українською і єврейською мовами, закликали вбивати і мстити за кривди "без жалості, хто чим може — сокирою, косою, ножем". Під відозвами стояв підпис Тимошенка — головнокомандувача радянської армії-переможниці, яка йшла "визволяти трудящих від панів та поміщиків", як було сказано в тих-таки листівках. Безладна стрілянина тривала кілька діб, днями й ночами. Ніхто з ними не воював, але їм потрібна була "битва". Вони умертвляли своїх, я бачив трупи їхніх коней і пошкоджені гарматними пострілами будинки, у яких не було людей, що воювали з ними. Стріляли з гармат по наших храмах. У парафіяльного костьолу дах став як решето, а костел отців-домініканців, пам'ятку старовини, спалили. Людей, які хотіли врятувати цей храм, не підпускали до нього. Тими ж днями почали грабувати магазини (…) У гімназії імені Міцкевича замкнули наших офіцерів. Скоро їх убили, стверджуючи, що вони чинили опір під час роззброєння (…)"

Гримнуло переможне "Львів наш!", і почалося нове життя за правилами радянського світу.

3 жовтня 1939 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення, згідно з яким Військовим радам Українського і Білоруського фронтів давалося право "утверджувати вироки трибуналів до вищої міри покарання за контрреволюційні злочини цивільних осіб Західної України і Західної Білорусії та військовослужбовців колишньої польської армії". Що треба було зробити, щоб тебе зарахували до контрреволюціонерів, не уточнювалося.

На той час у радянському полоні перебувало близько 300 тис. польських громадян. Чи всі вони були панами-кровопивцями, від яких довелося захищати український та білоруський робітничий люд? Прибічники цієї версії зазвичай посилаються на наказ Берії від 3 жовтня 1939 р. "Військовополонених солдатів українців, білорусів та інших національностей, жителів Станіславівського, Львівського, Тарнопольського і Луцького воєводств Західної України і Новогрудського, Віленського, Білостоцького та Поліського воєводств Західної Білорусії розпустити по домівках".

При цьому забувають, що вже через 10 днів з'явився інший наказ: "Із числа військовополонених із Західної України та Білорусії, що відпускаються, відібрати добре одягнених, фізично здорових 1700 людей і підготувати до відправки на роботи в Кривий Ріг ешелоном 16 жовтня. Конвой посилити…" (докладніше читайте в матеріалі В.Думанського "Криворізька сторінка Катинської трагедії", DT.UA №10,
2015 р.)

І цим, певна річ, не обмежилося.

8 листопада 1939 р. у секретаріат ЦК ВКП(б) надійшло таке послання:

"До Диктатора ССР и освободителя Западной Белоруси отца нашего трудящагося народа, товарища Сталина.

Прошение

Од военнопленных Западной Белоруси (…), находящихся в лагере гор. Кривой Рог Днепропетровской области, 1-го участка.

Мы, военнопленные упомянутого лагеря, просим Вас, дорогой освободитель и отец трудящагося народа, товарищ Сталин, о освобождении нас с лагеря военно-пленных и отпущения домой до наших семей и детей (…) за что мы, яко белорусы Заподной Белоруси будем тебе, великий, всемогущий, товарищ Сталин, а также и всему народу ССР отданы всецело, яко народ освобожденный ад паньскаго и помещичьего ига, тво могущаю рукой, на которое то освобождение мы, угнетенные, ожидали долгие лета (…) В имени всеобщаго лагеря военнопленных подписались товарищи Леонид Г. Миклашевич, Левкевич Антон Максимович".

На жаль, товариш Сталін, може б, і почув бранців, та країна була покрита риштування великих будов, і визволені українці й білоруси мали стати у стрій не менш великої армії труда. Часто — буквально, тобто потрапляючи в одне з найцинічніших формувань сталінської репресивної системи — трудармію. Однак визволених братів із нетерпінням чекали і звичайні табори, заздалегідь для них приготовлені. Уже 19 вересня Лаврентій Берія підписав наказ про створення Управління з військовополонених при НКВС СРСР, у розпорядженні якого було вісім таборів.

 

Не пригадую, щоб когось цікавило етнічне походження в'язнів Козельського, Осташківського, Старобільського таборів, майже повністю знищених навесні 1940 р., за рішенням політбюро від 5 березня того ж року. Таке питання було б, що називається, притягнуте за вуха, оскільки потрапляли в ці табори вочевидь не за національною ознакою. Там був зібраний цвіт польського суспільства, еліта, і не тільки військова. Були там учені зі світовим ім'ям, відомі артисти й письменники, юристи, капелани та громадські діячі. Чому, навіщо, за що їх убили?

У Стародавній Греції близькі друзі й родичі, розлучаючись, розламували якийсь предмет — глиняну статуетку, навощену дощечку з написом. Навіть через багато років вони або їхні нащадки могли встановити спорідненість, з'єднавши дві частини в єдине ціле — символ (у дослівному перекладі "з'єдную, складаю"). Два предмети, незрозумілі, позбавлені сенсу, якщо розглядати їх окремо, — могли повідомити дуже важливу інформацію, з'єднані разом.

Так і з Катинським злочином. Його мотиви стають зрозумілі тільки в тому разі, коли з'єднати три його інтегральні частини — розстріли полонених у Катині під Смоленськом, у Харкові й Калініні (Твері), масовий арешт професорів Ягеллонського університету 6 листопада 1939 р. і депортацію понад мільйона поляків у Казахстан та північні необжиті райони СРСР.

катынь
Рішення Політбюро, яке дало старт розстрілам польських громадян

У ніч із 12 на 13 квітня
1940 р. (щоб уникнути втеч, операцію було запропоновано провести одночасно по всій території Західної України і Білорусії) до будинків та квартир родичів тих, кого мали незабаром розстріляти, увірвалися озброєні люди. За годину треба було повантажити на селянський віз найнеобхідніше (по 40 кг на людину), потім під конвоєм на станцію, де вже чекали довгі поїзди з товарними вагонами, — і в путь. У довгу, болісну путь до немислимого для європейців Казахстану, де багато їх лишилося назавжди.

Брали всіх, включно з хворими старими й новонародженими дітьми. Безглуздо запитувати, чим вони завинили перед радянською владою. Не в провинах і заслугах була річ. Безпомилкове класове чуття казало, що поневолити народ — неважливо, свій чи чужий — можна, тільки знищивши його еліту. І її знищували. Геть-чисто. Без можливості відновлення. Так, щоб не залишилося й найменшої порослі тих, чиї тіла заповнювали глибокі рови під Смоленськом, Твер'ю та Харковом.

Того ж фатального для поляків місяця поїзди з трьох офіцерських спецтаборів відходили один за одним, майже щодня.

Із щоденника майора Адама Сольського:

"7.04

Після обшуку о 16.55 (о 14.55 за нашим, польським часом) ми залишили стіни і колючий дріт табору Козельськ. Нас посадили в тюремні машини ("воронки". — С.Ф.). Я таких ніколи в житті не бачив. Кажуть, що в СРСР 50 відсотків легкових автомобілів — це автомобілі тюремні (…)

8.04

Час 3.30. Виїжджаємо зі станції Козельськ на захід".

Із щоденника Вацлава Крука.

"09.04

…Вечір. Минули Смоленськ. Під'їжджаємо до станції Гнєздово. Схоже, тут будемо виходити, оскільки на пероні крутиться дуже багато військових".

Щоденників польських полонених під час першої, німецької, ексгумації в 1943 р. Знаходили безліч (у Харкові й Мідному в 1994–1996 рр. щоденники та особисті записи офіцерів також знаходили, але, пролежавши в землі понад 50 років, вони, за поодинокими винятками, були нечитабельні). Вони дозволяють досить докладно реконструювати останні години життя козельських в'язнів.

Отже, полонених залізницею везли з Козельська в Гнєздово. Звідти відвозили в ліс, де й розстрілювали прямо над викопаними ровами.

У Харкові та Калініні (Твері) технологія була інша. У 1991 р. ще залишалися живі учасники цих акцій. Трьох із них допитали в Головній військовій прокуратурі як свідків.

Із книжки Станіслава Мікке "Спи, хоробрий в Катині, Харкові, Мідному":

"...Сліпий старий — 83-літній Митрофан Сиромятников, колишній працівник НКВС у Харкові, казав, що польських офіцерів привозили поїздом зі Старобільська по кілька десятків чоловік. Потім їх розміщували в камерах харківського НКВС. Сиромятников ночами виводив майбутніх жертв зі зв'язаними руками з камери і вів їх у підвал, у приміщення, де комендант місцевого НКВС Купрій мав їх розстріляти. Потім Сиромятников разом із іншими вивозив тіла, які закопували у П'ятихатках, на території, призначеній для відпочинку енкавеесників. Їх скидали прямо з вантажівок, як попало, приблизно по 30 тіл у кожен рів".

Колишній начальник Калінінського УНКВС, нині 90-річний старий і сліпий Токарєв, даючи свідчення (...), був майже велеречивий, принаймні говорив так легко й невимушено, що в кожного, хто бачив відеозапис його допиту, по спині пробігав холодок. Розстрілювали в підвалі. З Москви приїхали три фахівці, які мали зайнятися організацією ліквідації поляків. Спочатку вони обшили стіни однієї з камер повстиною, щоб не чути було пострілів. Розстрілювали поляків приблизно 15 чоловік; хтось тому, що отримав таке завдання, але були й добровольці, які самі зголосилися. Комендант Калінінського УНКВС Рубанов особисто брав участь у розстрілах. "У п'ятдесятих роках він збожеволів, — повідомив Токарєв. — І, кажуть, постійно кричав: "Скільки крові на моїх руках! Скільки крові самихтільки поляків!". Один із приїжджих москвичів, найстарший — Блохін — розстрілював тому, що просто любив цю справу...

У першій партії з Осташково було 300 чоловік, Токарєв сказав, що ніч виявиласязакороткою, довелося звернутися у вищі інстанції, щоб надсилали менше. За ніч устигалирозстріляти 250 чоловік. Тіла кидали у вантажівку, кузов якої був вистелений брезентом; голови найчастіше обгортали мундиром, щоб крові на брезент витікало менше. Вдосвіта вирушали в Мідне...

* * *

"І буде труп Ієзавелі на ділянці Ізреєльській, як гній на полі, так що ніхто не скаже: це Ієзавель" (4 Цар. 9; 37).

Померти — це, виявляється, ще півбіди. Найстрашніше — бути позбавленим достойного поховання. Ви не знайдете в Біблії пояснень, чому це так важливо — бути похованим та оплаканим; щоб і через сто, і через триста років, проходячи повз могилу, нащадки могли знати ім'я того, хто тут почиває. Може, тому, що це, як і все, пов'язане зі смертю, – незбагненна для людини таємниця. А може, тому, що стародавнім це здавалося надто очевидним, таким, що не потребує пояснень.

Утім, чому ж тільки стародавнім? Женевські конвенції суворо зобов'язують зробити все, щоб за першої ж нагоди тіла учасників збройного конфлікту та мирних жителів могли бути віддані родичам, — останки мають бути ідентифіковані, поховані, місце знаходження могил має бути відоме й доступне.

Слід визнати, що в 1943 р. німці практично так і зробили. Не тому, що нацисти поважали людську гідність. Німецька влада знала про масовий розстріл польських офіцерів із 2 серпня 1941 р. з показань військовополоненого Меркулова. Через кілька місяців це підтвердили полонені поляки, які були в розпорядженні будівельного батальйону №2005 і випадково виявили братські могили своїх співвітчизників. Але особливого враження на німецьке командування це тоді не справило. Тільки 13 квітня 1943 р., коли потрібна була "пропагандистська бомба", здатна, як записав Геббельс у своєму щоденнику, "відкрити народам Європи очі на більшовизм", прозвучала офіційна заява берлінського радіо.

Широко розплющеними очима Європа мала побачити різницю між більшовизмом і нацизмом на користь останнього. Тому все було зроблено за європейськими стандартами. 14 квітня розпочалася ексгумація, в якій із 15 квітня брала участь Технічна комісія Польського Червоного Хреста.

Тіла піднімали з могил і вкладали рівними рядами. Витягувався весь вміст кишень, розпорювалися навіть білизна та взуття; якщо нічого не вдавалося знайти, зрізалисямонограми з одягу та білизни. Все знайдене складалося в окремий конверт, що забезпечувався порядковим номером, таким самим, як вибитий на металевій пластинці, що прикріплювалася до останків. Потім вміст пакетів ретельно досліджувався. Якщо вдавалося встановити ім'я та прізвище жертви, вони вносилися в список під таким самим номером. Якщо ні, проти номера стояв запис "особа не встановлена".

Трапився під час ексгумації епізод, який дає дуже яскраве уявлення про ставлення живих до останків покійних. Один із величезних розстрільних ровів був заповнений підґрунтовими водами. Вимагати від робітників проведення ексгумації в таких умовах неможливо, — це визнали навіть офіцери Вермахту, які не відзначалися, як відомо, особливою гуманністю. Вони розпорядилися засипати рів. І тоді п'ятеро членів Технічної комісії Польського Червоного Хреста попросили почекати хоча б до вечора. Вони спустилися в наповнену моторошною смердючою рідиною братську могилу і після 17 годин воістину нелюдської праці витягли звідти 46 тіл польських офіцерів. Більше не змогли. Але ці 46 земляків були врятовані від страшної долі — стати як безіменний гній на полі радянському. І це вартувало подвигу Антігони...

катынь 2
Останки польського офіцера в Катинському лісі, квітень 1943 р.

З квітня по червень 1943 р. були ексгумовані 4143 тіл, 2730 з них – ідентифіковані. Потім польських офіцерів перепоховали в шістьох братських могилах.

"Над кожною братською могилою встановлено дерев'яний струганий хрест заввишки два з половиною метри, а під хрестом посаджено трохи польових квітів. На поверхні братської могили викладено великий хрест із дерну (...) У день від'їзду з Катині останніх членів Технічної комісії ПЧХ (9 липня 1943 року) ними був повішений на найбільшому хресті... біля могили великий металевий вінок із жерсті та дроту (...) Він пофарбований у чорнікольори, у центрі міститься терновий вінець із колючого дроту, а в центрі вінця до дерев'яного хрестця прибитий великий металевий польський орел із офіцерського кашкета" (зі звіту Технічної комісії ПЧХ, складеного Казимежем Скаржинським).

Ми ніколи не побачимо цього вінка з орлом від офіцерського кашкета, цих дерев'яних хрестів із польовими квітами під ними; і розстріляним польським офіцерам почивати в могилах, облаштованих дбайливими руками земляків, судилося недовго. 25 вересня 1943 р. Смоленськ був зайнятий радянськими військами, а вслід за ними в Катинь виїхала велика група оперативників та слідчих центрального апарату НКВС і НКДБ. 12 січня 1944 р. розпочала роботу "Спеціальна комісія з встановлення та розслідування обставин розстрілу німецько-фашистськими загарбниками в Катинському лісі (поблизу Смоленська) військовополонених польських офіцерів" під керівництвом головного хірурга Червоної армії, академіка Миколи Бурденка.

Коли через півстоліття польські експерти розкрили одну з могил, перед ними постала моторошна безформна купа людських кісток. Наче якийсь величезний звір жорстоко мордував, сам не знаючи навіщо, людські останки. Не тільки їх ідентифікація, а й відновлення анатомічного порядку тепер уже назавжди неможливе.

Ніхто й ніколи не назвав це злочином, не примусив відповісти винних. Про нечесні методи слідства і фальсифікацію висновків комісії Бурденка писали багато, але про профанацію людських останків — ні. Не тому, що цей злочин хотіли приховати, а тому, що на той момент, коли про Катинь заговорили взагалі, поняття sacrum у суспільній свідомості піддалося такій корозії, що й про профанацію, тобто осквернення sacrum, говорити стало якось безглуздо. Хіба можна осквернити те, що не є святе?

У середині 1990-х я спробувала донести до свідомості сучасників, що відтоді, як стало відомо про масові поховання під Харковом і Твер'ю, вина за другу частину Катинського злочину — відсутність достойного поховання жертв — повністю лежить на нас. Відповіддю було гнівне нагадування про те, скільки радянських громадян залишилися лежати непохованими на полях боїв Другої світової та на сталінських розстрільних полігонах. Досі не розумію, яким чином це може служити виправданням...

Так, про те, що і в Катині, і в Мідному поруч із розстріляними польськими офіцерами лежать радянські громадяни — жертви сталінських репресій, було відомо давно. Уже у звіті Технічної комісії Польського Червоного Хреста читаємо: "...зондування території виявило ряд масових поховань росіян у різній мірі розкладання трупів, аж до скелетів". І про масові поховання радянських громадян у Мідному знали задовго до того, як КДБ змушений був сказати про них уголос. Члени товариства "Меморіал" називали навіть точну кількість похованих — 10 тис., що виявилося правдою. А вже про непохованих досі солдатів Другої світової не знають хіба що немовлята. Коштів, витрачених на два-три помпезних паради у День Перемоги та кілька бездарних пам'ятників, цілком вистачило б, щоб зняти цей гріх. Але, мабуть, суспільство давно вже перестало відчувати в цьому потребу.

Виявилося, що людина може бути людиною тільки в перспективі вічності. Поза нею вона стає маленькою, нікому не потрібною піщинкою.

При будь-якому ступені секуляризму цвинтар, як остання межа, залишався місцем сакральним. На цій межі між тлінним і вічним люди через живий емоційний зв'язок із покійними предками відчували себе включеними в безперервний ланцюг подій, який називається історією. І, доки це було так, існували певні межі для довільного її переписування. Не те щоб непорушними, але й не такими рухливими залишалися і уявлення про те, що таке добре і що – зле. Принаймні не держава визначала їх, а нескінченний шлях людського буття, що вів у невідоме. На цвинтарі кожен, незалежно від світогляду,залишався наодинці з великою таємницею буття, сама незбагненність якої говорила, що людина давніша за будь-яку державу і не вміщається в жоден політичний режим...

Чи можна придумати щось більш несумісне з комуністичною доктриною?..

Я не стверджую, що радянські ідеологи усвідомлювали це, розпочавши наступ на обряд поховання. Я навіть не можу сказати з упевненістю, що тут є причиною, а що — наслідком. Чи стала людина пилом після того, як мертвих перестали ховати достойно, чи обряд поховання був спотворений і осквернений тому, що людина втратила гідність. Але одне очевидно: відродження культу Сталіна можливе тільки на землі непохованих останків і незасуджених злочинів. Можна сказати й інакше: зло, не назване на ім'я, хоч би звідки воно прийшло, не тільки входить у повсякденне життя, а й починає керувати ним. Мавзолеї вождів і пам'ятники на безіменних кістках можливі тільки в рамках культури, яка людину має за ніщо, нелюдської культури.

Але що робити, якщо все це відбувається в іншій державі, в Росії? Як мінімум — пам'ятати. І не тішити себе надією, що державний кордон може зупинити зло, сп'яніле від безкарності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво