Густав Штреземан — провісник об'єднаної Європи

У знаменитій "Дипломатії" Г.Кіссінджера 11-й розділ озаглавлено "Штреземан і повернення переможених на міжнародну арену". Знакова назва засвідчує визнання провідної ролі в європейській політиці 20-х років ХХ ст. міністра закордонних справ Німеччини Густава Штреземана.

Він народився 10 травня 1878 р. у сім'ї берлінського торговця пивом Ернста Штреземана. У 1897 р. після закінчення реальної гімназії вступив до Берлінського університету, де студіював історію та літературу і мріяв стати політиком. Упевнившись, що без знань економіки, важко зробити політичну кар'єру, невдовзі перевівся до Лейпцизького університету. 1901 р. обійняв посаду управляючого і юрисконсульта в "Союзі німецьких шоколадних фабрикантів" у Дрездені.

Сходження
до політичної кар'єри

Його політична біографія розпочалася на зламі двох століть, коли відносно мирний хід життя Європи змінився наростанням нових явищ у капіталізмі, що призвели до війн і революцій, розколу світу на протилежні системи.

До 1914 р. політичні погляди Густава формувалися складно й суперечливо. Ще в Лейпцигу він відвідував семінари професора К.Бюхера, на яких аналізувалися нові явища в суспільстві. Там Штреземан, захопившись ідеями Ф.Наумана, пропагандиста Mitteleuropa (Серединної Європи) - митного союзу країн Центральної Європи під проводом Німеччини, замислювався над питаннями взаємовпливу економіки й політики. Нестримний потяг до політичної кар'єри привів його 1903 р. до Національно-ліберальної партії, яка представляла інтереси міцніючої буржуазії. Тоді ж обійняв посаду заступника голови правління Союзу німецької промисловості. Штреземан-менеджер і Штреземан-політик стали єдиним цілим. Після страйку текстильників у 1903 р. він закликав промисловців переборювати власний егоїзм і створювати умови для "соціальної справедливості за існуючих відносин власності". У класових компромісах бачив шлях до соціальної гармонії, яка сприятиме збільшенню й здешевленню виробництва продукції в інтересах усіх. Улітку 1904 р. на зборах "Союзу саксонських промисловців" закликав підприємців і робітників до примирення й вироблення взаємних зобов'язань. Він упевнений, що шлях розв'язання соціальних проблем, пролягає через реформи.

Величезна працездатність, широка ерудиція, тісні зв'язки з діловим світом відкривають дорогу до політики високого рангу. 1907 р. Штреземан стає депутатом рейхстагу. Його виступи відповідали духу часу, Weltpolitik (великодержавна політика) таких націоналістичних організацій, як Пангерманський союз, Колоніальгезельшафт, Флоттенферейн тощо. Монархіст і анексіоніст, він упевнений, що досягти мети можна виключно з допомогою сили.

Війна 1914 р. стала для нього "великим моментом світової історії" і початком реалізації цілей Weltpolitik. Солідарний з ідеями Наумана щодо митного союзу Mitteleuropa, політик виправдовує всі заходи верховного головнокомандування, підтримує необмежену підводну війну, пишається тим, що в коридорах рейхстагу його величають "молодою людиною Людендорфа". Віра в перемогу німецької армії була настільки глибокою, що до жовтня 1918 р. Штреземан перебував у полоні власних ілюзій. У подальшому це спонукало його до глибокого осмислення кожного кроку у великій політиці, до скрупульозної оцінки всіх складових реальності в їхньому русі й розвитку і, нарешті, до вироблення тактики поведінки й дій, яка привела б до оптимально позитивних результатів у сенсі реалізації національних інтересів Німеччини. Уміння знаходити адекватні відповіді на виклики часу стало сильною стороною його діяльності й характеру.

Його переконання в необхідності реформ у країні зміцнила Лютнева революція в Росії. 29 березня 1917 р. він заявив у рейхстазі, що держави, якими управляють парламенти (Англія, Франція), вистояли, а абсолютистський режим у Росії впав. Сміливо, як на той час. Штреземан надавав перевагу державному ладові країн, з якими воювала Німеччина.

Від монархіста
й анексіоніста до ліберала і демократа

Листопадова революція 1918 р. відкрила представникові середнього класу шлях у велику політику, вплинула на формування ідей і принципів, які він ефективно використовував у 1923-1929 рр. на посадах рейхсканцлера і міністра закордонних справ Веймарської республіки. Він не залишився осторонь подій 1918-1919 рр. Реально оцінюючи ситуацію, радив буржуазним партіям не штовхати соціал-демократію в табір незалежних і більшовиків, співробітничати з нею навіть на урядовому рівні, щоб не допустити більшовиків до влади. Водночас наголошував на обов'язку соціал-демократів абстрагуватися від комуністів.

Штреземан належав до тієї частини політичної еліти 20-х рр. ХХ ст., яка була здатна вчитися. Період з 1918-го до 1923 р. - це час перевтілення монархіста в республіканця, ультранаціоналіста в ліберала і демократа. Дослідники біографії Штреземана перших повоєнних років виділяють його здатність раціонально осмислювати ситуацію, відповідно до вимог часу мінятися самому і вносити у свою діяльність корективи, націлені на політичні дивіденди. У вересні 1922 р. президент Репараційної комісії Луї Барту під час розмови зі Штреземаном зробив висновок, що той точно знає, чого хоче.

16 грудня 1918 р. на основі Націонал-ліберальної партії Штреземан створює Німецьку народну партію (ННП), лідером якої залишався до кінця свого життя. ННП сповідувала парламентаризм, прокламувала на національно-ліберальній основі демократичну політику, захищала приватну власність, або, як казав Штреземан, порядок в економіці, який означав "відмову від усіх соціалістичних принципів".

Називаючи Версальський договір "свинством в історії", Штреземан категорично виступав проти його саботажу, розуміючи, які труднощі можуть спіткати на цьому шляху. Прихильники "політики виконання", проголошеної у травні 1921 р. урядом Й.Вірта, стали його союзниками. Але у веймарських керівних і ділових колах було чимало й тих, хто засуджував Штреземана. Великий підприємець Г.Стіннес, з яким Штреземан підтримував дружні стосунки, оголосив його зрадником і заявив, що він заслуговує долі Ерцбергера і Ратенау.

Пріоритетність для повоєнної Німеччини зовнішньої політики визначила головну сферу діяльності Штреземана: 1919 р. він став членом, а наступного - головою парламентської комісії з міжнародних справ. Уже тоді він розумів, що домогтися ревізії мирного договору можна лише шляхом порозуміння з переможцями і, насамперед, Францією. "Не можна, - казав він, - викреслити з історії програну війну, але й не можна проводити зовнішню політику, якщо всіх інших вважати злочинцями". При цьому повторював: "хто хоче займатися сильною Realpolitik (зовнішньополітична діяльність, базована на співвідношенні сил і концепції національних інтересів), той повинен також мати сміливі мрії". За умов обтяжливого миру і переходу від монархізму до освоєння німецьким суспільством демократії, сміливість його мрій виявлялася в умінні знайти оптимальний вихід зі складного становища. "Сміливі мрії" стали завданням Realpolitik: повернути Німеччині статус великої держави, покінчити з тягарем репарацій, досягти військового паритету з Францією й Англією, переглянути питання східного кордону.

На 1923 р. Штреземан уже був готовий до ролі, яку через багато років оцінив Г.Кіссінджер: "І сталося так, що державний діяч, який домігся найбільших успіхів у формуванні дипломатичного ландшафту 20-х років, належав не до однієї з країн-переможців, а походив з переможеної Німеччини". Він усе робив для того, щоб агресивний образ Німеччини змінити на демократичний і миротворчий. При цьому керувався, як стверджує російський історик Н.Фарбман, "ідеями гуманізму, загальнолюдського братства і пацифізму". У 1923 р. він навіть став масоном. Сам пояснював це тим, що й кроку не міг ступити, аби йому не приписували егоїстичних або лукавих цілей.

Конструктор політики й… урядових коаліцій

13 серпня 1923 р. Штреземан став рейхсканцлером і відтоді до кінця свого життя "був конструктором усіх урядових коаліцій". За його порадами призначали й знімали міністрів, змінювали канцлерів. Він вважав, що кожен уряд повинен улаштовувати не тільки німецьке суспільство, а й недовірливий закордон. Так 14 січня 1927 р. Штреземан радить В.Марксу, котрий формував уряд, урахувати, що коаліція із соціал-демократами не дістане схвалення у США й Англії, а з німецькими націоналістами - призведе до зміцнення націоналістичних елементів у Франції. На його думку, найбільш прийнятний кабінет центристів. За словами Руге, він "був справжнім канцлером тих років". Щоб забезпечити Німеччині зовнішні кредити, яка у зв'язку з окупацією Руру й "пасивним опором" та активізацією крайніх радикалів опинилася у важкому становищі, Штреземан 23 вересня вирішив припинити "пасивний опір", що вже через два місяці спричинило падіння його кабінету. Але вихід Німеччини з кризового стану був забезпечений. Влада для нього була лише знаряддям реалізації національних інтересів.

1 грудня 1923 р. Штреземан очолив МЗС Веймарської республіки. Він розумів, що домогтися ревізії мирного договору й відновлення втрачених позицій можна лише за умов збереження стабільності й недопущення соціальних катаклізмів у Європі й Німеччині.

Штреземан категорично не прийняв приходу більшовиків до влади в Росії. "Більшовицька доктрина, - згадував дипломат Г. фон Дірксен, - була йому чужою і несимпатичною". У жовтні 1920 р. він сказав: "Версальський мир не тому необхідно переглянути, що світ не переживе занепаду Німеччини. Якщо Німеччина не зможе зупинити штурм більшовизму, тоді Європа згорить разом з нею". Крайніх лівих і крайніх правих сприймав негативно, бачив у них небезпеку для веймарської демократії, примирення в Європі й для себе особисто. Страх перед небезпекою будь-якої диктатури не полишав його ніколи. Причини її загрози бачив у незрілості німецької демократії і 500-річній монархічній традиції, яка "ще й досі сидить у багатьох німцях". Гітлера і Людендорфа після путчу 9 листопада 1923 р. називав безвідповідальними людьми.

І радянський більшовизм
став у пригоді

Його непокоїла експансія російських більшовиків, їхні спроби доктринерськи порушити об'єктивно усталений хід суспільного розвитку й перетворити світ на власну лабораторію сумнівних експериментів.
4 червня 1925 р. він писав послу США в Лондоні А.Хаутону: "Останнім часом більшовизм викликає в мене страх. Досі я намагався провести чітку межу між російським урядом і ІІІ Інтернаціоналом, який під керівництвом пана Зінов'єва вже давно не маскує своїх шкідливих підступів. Більшовизм не відмовився від ідеї світової революції. Ми в Німеччині напоготові. І більшовизм не пройде, доки наше економічне становище терпиме". Покінчити із соціалістичним рухом усередині країни вважав можливим з допомогою досягнення консенсусу між працедавцями й робітниками, протиставлення комуністам соціал-демократії, вмілого використання законів.

Незважаючи на це, відносини веймарської Німеччини й радянської Росії/СРСР складалися раціонально. Започаткована Й.Віртом і В.Ратенау й вибудувана Штреземаном система балансування Німеччини між Сходом (Росія/СРСР) і Заходом (Англія і Франція), що ідеологічно й політично були ворожими, виявилася найефективнішою для атаки Версальського миру. Така ситуація змушувала шефа німецького МЗС бути толерантним до Кремля.

Опинившись у міжнародній ізоляції, Німеччина і Росія знайшли спільну мову в Рапалло (квітень
1922 р.) й почали розвивати вигідні для себе військово-технічні відносини, не забуваючи, "хто є хто". Місце радянської Росії в німецькій системі балансування і важливість співробітництва з нею переважили антибільшовизм Штреземана. Як політик, він вправно використовував протиріччя між СРСР і західними демократіями, між категоричністю Парижа і політичним маневруванням Лондона. Локарнські договори 1925 р. і вступ Німеччини до Ліги Націй 1926 р. не порушили системи балансування. "Ми не можемо, - писав він у Vermächtnis (письмова спадщина Г.Штреземана. - В.Г.), - ні стати прикриттям Англії на континенті, як думає дехто, ні дозволити втягнути нас у німецько-російський союз". Кроки на зближення із Заходом в Локарно були зрівноважені Берлінським договором з СРСР 1926 р., який на Заході, та й праві в Німеччині, вважали зрадою "духу Локарно". Штреземан не бачив потреби відмовлятися від системи балансування. Усі хотіли мати Німеччину в ролі партнера: Захід - проти комунізму, Схід - проти капіталізму і демократії. Розбита й переможена Німеччина, таким чином, у 20-ті рр. стабілізувала мир у Європі й могла шантажувати і Схід, і Захід заради можливих поступок.

Але шеф МЗС застерігав "від утопії кокетування з більшовизмом". Його дивували подвійні стандарти Кремля. З одного боку, сипалися запевнення у вірності, з іншого - готувалася революція в Німеччині.

Однак прагматик Штреземан не бачив альтернативи СРСР у системі противаг як парадигми планомірної ревізії статей Версаля. На секретній зустрічі 15 червня 1927 р. у Женеві міністрів закордонних справ шести країн (серед них - Англії, Франції, Німеччини, Японії), де центральним було питання розриву англо-радянських відносин, Штреземан остеріг проти будь-яких спільних дій та ізоляції Росії, яка призвела б до внутрішньої кризи. "Усяку ідею хрестового походу в Росію, - категорично завершив він, - я вважаю нерозумною і позбавленою сенсу. Це лише згуртувало б Росію й ослабило б Європу". Але Штреземан думав саме про Німеччину. Крах більшовицької Росії означав би кінець противаги Заходу й різко погіршив би становище Німеччини. Позиція останньої в тодішній кризі відіграла ключову роль. Антирадянський союз не був створений.

Штреземан не тільки руйнував плани інших, а й виношував власні щодо СРСР. Проникнення капіталістичних країн у російську економіку називав передумовою еволюційних змін у Росії. Таким чином, вважав він, відкривається "можливість з радянської Росії зробити державу і господарство, з якими можна жити".

Порозуміння
як ключ до миру

У промовах у рейхстазі навесні 1921 р., виходячи з тези єдності світової економіки і взаємозв'язку доль європейських народів, він робить висновок, що шлях Німеччини до порозуміння з переможцями лежить через компроміси. Справді, план Дауеса (прийнятна для всіх форма вирішення репараційного питання), Рейнський гарантійний пакт (взаємна відмова від територіальних претензій на Заході) були компромісами між великими європейськими державами. "Секрет його успіху на політичній арені - в Локарно, Женеві, Парижі й Лондоні - в здатності шукати, йти на компроміси, зважати на чужу думку, навіть якщо вона розходиться з його власною", - зазначає А.Валлентін.

У штреземанівській політиці компромісів проступає одна закономірність: компроміси зовнішні мають підкріплюватися внутрішніми: між прихильниками "політики катастроф" і "політики виконання", буржуазними партіями і СДПН, робітниками і роботодавцями. Тобто створення всередині країни такого "модус вівенді" суспільних сил, який позитивно сприймали б за кордоном і який забезпечував би реалізацію національних інтересів.

Політика порозуміння стала бачитися як передумова співробітництва народів Європи, де безпека, свобода і добробут сприятимуть подальшому розвиткові. На підсумковому засіданні Локарнської конференції він знову висловився за мирне співжиття держав і народів, яке забезпечить порядок, що особливо важливо для народів, які так довго страждали в минулому.

У сенсі планів досягти порозуміння розглядав Штреземан і членство Німеччини в Лізі Націй. Її трибуну можна було використовувати для пропаганди демократичного й республіканського образу Німеччини, роз'яснення необхідності ревізії в інтересах усієї Європи Версальського договору, агітації за європейську економічну інтеграцію. Прикладом поєднання національних та інтернаціональних інтересів була його позиція в Локарно, де він відмовився від Ельзасу та Лотарингії і категорично виступив проти анексіоністських планів щодо Рейнланду. Його тактика "вирівнювання інтересів" мала на меті примирення з Францією і задоволення її потреб у безпеці. Штреземан був націоналістом там, де були інтереси Німеччини, і європейцем там, де ті ж таки інтереси залежали від компромісу з іншими суб'єктами міжнародного права. "Протиставлення національного й інтернаціонального як двох протилежностей здається мені нерозумним", - сказав він в Осло, отримуючи Нобелівську премію за 1926 рік разом із Арістідом Бріаном.

Невдача в Туарі 27 вересня
1927 р., де не вдалося домовитися з міністром закордонних справ Франції Бріаном про повернення Саару й дострокове очищення Рейнланду в обмін на допомогу в економічному відродженні Франції, буквально приголомшила Штреземана, оскільки, як він сам признавався, "все на ту єдину карту поставив". Негативна реакція в Німеччині й Франції ще раз показала йому, як "обережно треба поводитися між Сциллою і Харибдою". Проте Штреземан не зламався і не згорнув політики порозуміння й примирення з Лондоном і Парижем. Тут він не тримався ні безрозсудної "політики катастроф", ні беззастережної "політики виконання", а проводив цілеспрямовану й помірковану політику порозуміння, яку сам визначив як "національну Realpolitik". Вона будувалася на врахуванні співвідношення сил, компенсації військової слабкості мистецтвом переговорів, мирному врегулюванні спірних питань. Успіх, на думку Штреземана, досягається правильним вибором шляхів і засобів ведення зовнішньої політики. "Війна Німеччини проти інших держав - утопія, - відповідав він реваншистам. - Наше завдання полягає в тому, щоб турбуватися про мир у Європі, дати Німеччині можливість загоїти рани, заподіяні війною". Примирення з Францією - стрижень усіх його зовнішньополітичних зусиль. 7 жовтня 1926 р. він записав: "Я розглядаю політику порозуміння з Францією як головне питання європейського порозуміння".

У повоєнних умовах головним знаряддям веймарської політики порозуміння бачилася німецька економіка, яка навіть після війни була найбільш потужною в Європі. Штреземан був переконаний, що з її допомогою Німеччина зможе досягти позицій великої держави і, врешті-решт, очолити європейський світ. "Без "ІГ Фарбеніндустрі" і вугілля в мене не може бути ніякої зовнішньої політики", - сказав він якось. Економіка, на його думку, повинна компенсувати політичну й військову слабкість, стати засобом вирішення політичних питань. На ній будувався ліберальний варіант німецької великодержавної політики. Виходячи з цього, Штреземан усіляко сприяє пожвавленню економічних відносин з країнами Заходу, пов'язує з їхнім рівнем не лише міжнародне становище, а й безпеку країни, можливості зовнішньої політики взагалі. Німеччина, не раз повторював він, - велика держава не військовою силою, а потужним економічним потенціалом, і цим вона приваблива для всіх європейців. Слід переконати сусідів, що їхнє власне благополуччя залежить від піднесення чи занепаду Німеччини. Він упевнений: за економічним порозумінням прийде політичне. Пропаганда таких ідей у країні, де в національній свідомості переважали військові варіанти великодержавної політики, була справою ризикованою. Штреземан був постійною мішенню правих.

Післявоєнні змагання з переможцями Німеччина прагнула перенести з військово-політичної в економічну площину і тим самим знецінити політичний та військовий чинники, на яких тримався мирний договір. Після Локарно Штреземан дедалі більше утверджується в тому, що остаточне порозуміння можливе через об'єднання Європи на економічній основі.

На ниві змагань
за об'єднану Європу

Він не був першим, хто порушив це питання. Усвідомлення необхідності створення Grossraumwirtschaft (великого економічного простору), вільного від тарифів, зріло вже на світанку індустріального суспільства (кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.). У першій половині ХІХ ст. німецькі мислителі (економіст Ф.Ліст, правознавець К.Небеніус і філософ Й.Фіхте) сформулювали ідею великого економічного простору в Європі. Тоді це було лише наукове передбачення. До кінця Першої світової ідею Grossraumwirtschaft розвивали
А.Шефле, Л.Брентано, К.Реннер, Ф.Науман, після війни - В.Гроткопп, Л.Зоммер, Е.Хантос... Особливого розголосу набув згадуваний проект Ф.Наумана. Перша світова війна внесла істотні зміни в його зміст і методи реалізації. "Серединна Європа" веймарського часу - вже не здійснення континентальних планів Німеччини і базис німецької Weltpolitik, а економічне об'єднання на основі добровільності і взаємовигоди, в центрі якого - Німеччина з її потужною економікою.

До нової ролі Німеччини в Європі схиляються й ділові кола. У 1919 р. член правління Німецького банку Я.Шахт писав у Berliner Tageblatt: "Без активної співпраці (Антанти. - В.Г.) з німецьким народом тривалий мир і спокійна відбудова Європи неможливі" і закликав до інтернаціонального згуртування всіх заради підтримки економічних та соціальних потуг Європи. Німці, наголошував Шахт, готові до співпраці в розвитку європейської економіки за умови, що статті договору не будуть важкими. 15 травня 1923 р. в тижневику Zeit Штреземан критикував становище в Європі, де склалися відмежовані одна від одної карликові області, і закликав скористатися великими соціальними, духовними та економічними перетвореннями, щоб покінчити з анархією і створити програму, за якою в господарській галузі могли б тісно співпрацювати переможці й переможені.

Серед європейських політиків Штреземан першим відчув момент, коли ідея Grossraumwirtschaft отримала матеріальні засади практичної реалізації, чому сприяли насамперед науково-технічний прогрес і промисловий розвиток передових європейських країн. Ідея живилася також усвідомленням того факту, що світова війна не розв'язала проблем їхнього співжиття, і незадоволеними були не лише переможені, а й переможці, що чаїло в собі небезпеку нового світового конфлікту.

Новий виток дискусій навколо економічного об'єднання Європи спричинила "Пан-Європа" А.Бріана. На засіданні Ліги Націй 11 червня 1929 р. Штреземан і Бріан у приватній розмові виклали один одному своє бачення "Пан-Європи". Остаточна гарантія післявоєнного територіального поділу, яку містила "Пан-Європа" Бріана, суперечила планам Штреземана. Щоб делікатно вийти зі становища, він заявив, що німецький уряд відхилить проект, який спрямований проти США, мецената Німеччини.

Саме США - великий господарський простір, заселений представниками різних рас і народів, - певною мірою слугували Штреземану прототипом майбутньої моделі об'єднаної Європи. США, які він відвідав 1912 р., імпонували йому тим, що це була майже повністю незалежна самодостатня територія, в якій одна монета, одна транспортна система, один митний кордон… Але Європу бачив не як "Сполучені Штати із центральним урядом, єдиною мовою… з однією перемішаною кашею народів". Штреземан надто любив свою країну, щоб розчинити її в подібному утворенні, і мав на увазі об'єднання, яке створювалося б на базі єдиного господарського простору, передбачало б незалежність кожного і водночас гарантувало його від економічних та політичних потрясінь.

Протиставивши французькому принципу усталеного співвідношення сил і територіального статус-кво в Європі принцип "живого розвитку" (природного розвитку економічної інтеграції), тобто французькому прагненню до гегемонії - домінанту німецької економіки в Європі, Штреземан виступає проти плану Бріана, положення якого називає фальшивими, і пропонує будувати європейську єдність на економічному ґрунті. В економічній інтеграції і раціоналізації він убачає спосіб прилучення до європейської системи держав Східної і Південно-Східної Європи, що виникли в 1918-1919 рр.

Ідея Бріана, запевняв Штреземан, нездійсненна. Він хоче будувати Європу ззовні, а треба зсередини. Єдність Європи повинна розпочинатися з налагодження взаємовигідних і доцільних економічних зв'язків. Бріан же бачить єдину Європу як об'єднання з певною метою. Як вона повинна починатися і де закінчуватися? З Англією чи без неї? Має вона географічно чи культурно обмежуватися? Висновок Штреземана: "Це все абстракції. Не можна живу дійсність вкласти в прокрустове ложе".

План Бріана Штреземан парирував ідеєю "раціоналізації економічних відносин" у Європі. "Я вважаю, - казав він на Гаазькій конференції 6 серпня 1929 р, - що буде здійснено раціоналізацію світової економіки, яка замінить нинішню систему дрібної крамниці. Ми з посмішкою згадуємо нині колишню Німеччину, роздроблену на малі держави, кожна з яких мала свої власні кордони й свою грошову систему. Я думаю, що також із посмішкою пізніше згадуватимуть про роздробленість Європи". А тому Штреземан пропонував Європейський економічний союз, у якому в одному дієвому зв'язку бачив міжнародний фінансовий потік, міжнародну торгівлю й міжнародну розрядку. Таким чином розв'яжеться й проблема європейської безпеки.

Ще різкіше висловився Штреземан на Х Асамблеї Ліги Націй у Женеві, де 4 вересня 1929 р. А.Бріан виклав свої пан'європейські ідеї, запропонувавши створення Федерації європейських держав. У проекті Бріана він побачив модернізовану модель гегемонії Франції в Європі. Пропонована Бріаном федерація держав нагадувала йому традиційний політичний союз, і не більше. Підтримавши у своєму виступі 9 вересня актуальність європейського об'єднання, він назвав "Пан-Європу" Бріана утопією і рішуче заперечив "скептикам і песимістам", які відкидали будь-яку ідею, що "не вкладалася в звичайне буденне мислення". Штреземан укотре закликав до створення економічними методами господарського об'єднання і митного союзу європейських держав як першого кроку на шляху єдиної Європи.

Це були останні зусилля Штреземана повернути європейські країни до єднання на економічній основі. Його смерть 3 жовтня 1929 р. внаслідок інсульту фатально збіглася з початком світової економічної кризи. Те й інше сприяло згортанню курсу, спрямованого на досягнення миру й стабільності політичним шляхом. Того ж дня газета Vossische Zeitung писала: смерть Штреземана для німецького народу "не лише втрата, а набагато більше: нещастя".

На жаль, у Німеччині, охопленій реваншизмом, не знайшлося лідера, який би продовжив курс Штреземана. Не можна не погодитися з пропагандистом ідей європейської інтеграції графом Р.Куденгове-Калергі, що, не помри так рано Штреземан, Гітлер не став би канцлером, а Німеччина й Франція знайшли б шлях до порозуміння, і світ був би врятований від нової війни. Навіть найбільший критик Штреземана В.Руге мав рацію: у масовому цькуванні й реалізації широко задуманої війни, він ніколи не зайшов би так далеко, як Гітлер. Не був він і расистом. Його дружина Кете Клеєнфельд була єврейкою.

Нелегка й багатолика посмертна доля Штреземана. У західній історіографії, особливо німецькій, він непохитний поборник миру. У радянській та ендеерівській - реваншист, який прагнув здійснення агресивних планів і своєю діяльністю сприяв наступу нацизму. Гадається, окрім антикомунізму конструктора зовнішньої політики Веймарської республіки, в основі таких безапеляційних звинувачень - і те, що в перші роки диктатури нацисти використовували авторитет дипломатії Штреземана для власних цілей. Перші зовнішньополітичні договори нацистської Німеччини про ненапад начебто продовжували його політику. Мало хто звернув увагу на їхній суто камуфляжний характер. Проте і тут час розставив усе на свої місця. "Штреземан зовсім не був попередником нацистів, які атакували західні цінності, - пише Кіссінджер. - Було б точніше розглядати нацистські ексцеси як розрив зі штреземанівською поступовою, безумовно мирною, політикою здобуття для своєї країни вирішальної ролі в Європі".

Разом із тим, Штреземан як політик, дипломат, державний діяч - особистість неоднозначна. З одного боку, він провісник політики порозуміння, борець за мирне співіснування і входження Німеччини на демократичних засадах у західний світ, палкий прихильник економічної інтеграції Європи, що єднало його з майбутнім, а з іншого - минуле, біль від версальського приниження, тиск традиційного суспільного мислення, реакційних антидемократичних сил, які мали підтримку серед значної частини загалу, позначилися на його діяльності. У цьому ряду його меморандум від 13 січня 1925 р. про створення "Великонімеччини", економічна війна проти Польщі 1925-1934 рр., прагнення до територіальної ревізії на Сході, поступове нарощування військової потуги тощо.

Попри всю суперечливість політичної спадщини, Штреземан зробив великий внесок у формування злагоди й миру в Європі. Час переконав, наскільки важливе порозуміння між народами, країнами, політиками, яке, крім усього іншого, передбачає тісне співробітництво у справі розбудови демократії. Від цього не лише швидше спинаються на ноги молоді демократії, а й міцніють і стають іще привабливішими традиційні демократичні суспільства. Тоді цю формулу зігнорували. Штреземан не знайшов розуміння, але сприяв утвердженню усвідомлення необхідності європейської єдності і став одним із перших великих європейців новітнього часу. Досвід його Realpolitik, пропоновані ним ідеї позитивно вплинули на становлення нових підходів у співпраці європейських народів, яка сьогодні у форматі ЄС стала реальним фактом.

Те, до чого не прийшли Г.Штреземан і А.Бріан, вдалося здійснити К.Аденауеру і Ш. де Голлю в 1963 р. підписанням Єлисейського договору, який поклав край франко-німецькій ворожнечі. Щоб прийти до цього, потрібна була ще одна спустошлива війна, в якій кожна зі сторін побувала в ролі переможеного. На благо всієї Європи було подолано багатовікову негативну традицію. Франко-німецький тандем став ядром і притягальною силою нової об'єднаної Європи.