Час визнання. До 100-річчя Геноциду вірмен - Історія - dt.ua

Час визнання. До 100-річчя Геноциду вірмен

17 квітня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 17 квітня-24 квітня

Отже, минає 100 років від часу однієї з найжахливіших подій у сучасній історії людства — Геноциду вірмен 1915 року. 24 квітня світ згадуватиме ці трагічні дні й місяці і знову застерігатиме від їх повторення.  

 

"У світі немає малих народів. Велич народу не вимірюється його чисельністю, як велич людини не вимірюється її зростом; єдиною мірою є розумовий розвиток і моральний рівень".

Віктор Гюго

12 квітня цього року під час літургії в Соборі Св. Петра у Римі у пам'ять 100-річчя з початку масового винищення вірмен в Османській імперії під час Першої світової війни Папа Римський Франциск назвав це "першим геноцидом XX століття" та поставив його в один ряд зі злочинами сталінського і нацистського режимів.

Як зазначив понтифік, людство, очевидно, "не в силах покласти край пролиттю безневинної крові". Папа Римський також наголосив, що рід людський не бажає вчитися на своїх помилках, а терор здійснюється як тими, хто вчиняє його, так й тими, хто співчутливо мовчить або просто залишається байдужим.

Отже, минає 100 років від часу однієї з найжахливіших подій у сучасній історії людства — Геноциду вірмен 1915 року. 24 квітня світ згадуватиме ці трагічні дні й місяці і знову застерігатиме від їх повторення.

Разом з усім цивілізованим людством ми сумуємо за загиблими в роки Геноциду і схиляємося перед пам'яттю однієї з перших жертв кримінальної влади під час Революції Гідності — учасника Євромайдану, справжнього українця і достойного сина вірменського народу Сергія Нігояна.

Аналіз історії кривавого ХХ століття дозволяє сьогодні стверджувати, що Геноцид вірмен 1915 р. "відкрив" сумний перелік трагічних подій, коли держава задля втілення расової, національної, ідеологічної або класової доктрини з небаченою до цього жорстокістю, а іноді й з відвертим садизмом, розправлялася з беззахисним мирним населенням: масовий терор більшовиків у Радянській Росії в роки громадянської війни, Голодомор 1932–1933 рр. в Україні, Голокост євреїв у нацистській Німеччині в роки Другої світової війни, розгул насильства режиму червоних кхмерів у Камбоджі в 1975–1979 рр., етноцид у Руанді 1994 р., винищення й етнічні чистки серед мирного населення під час воєн на Балканах наприкінці 1990-х.

На жаль, поруч із цими подіями ми можемо поставити й агресію Росії проти України, внаслідок якої на кінець березня цього року, за даними ООН, загинуло вже понад 6 тис. мирного українського населення, близько мільйона стали біженцями, а 5 млн потребують гуманітарної допомоги. Вочевидь, саме так Кремль і бачить реалізацію своєї ідеологічної доктрини "русского мира", парадигма якої "традиційно" передбачає наявність мас, вождя, культу ненависті й зовнішнього ворога…

Керівник центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН Олександр Рубцов, аналізуючи агресивну природу і внутрішню мотивацію путінського режиму, зазначив: "Щоб і надалі відволікати населення від проблем, знадобляться дедалі нові інформаційні приводи. Простіше кажучи — перемоги і завоювання. Ця "м'яка сила" живиться живою кров'ю — або вичерпується".

Геноцид

Наприкінці ХІХ ст. в Османській імперії встановився режим султана Абдул-Хаміда ІІ, який у зовнішній політиці спирався на ідеологію панісламізму, що серед іншого передбачала об'єднання під владою турецького султана — "халіфа всіх правовірних" — усіх мусульман від північного заходу провінцій Китаю, Середньої Азії, Поволжя, Криму та Північних земель Індії до території північних і східних земель Африки і Магрибу включно. Тобто більш ніж 400 млн мусульман на ті часи.

У внутрішній політиці султан сповідував жорстку реакцію і неприйняття жодних реформ. При цьому саме тоді в турецькій панівній верхівці почали також набувати популярності ідеї оттоманізму — ідеології збереження цілісності імперії шляхом "отуречування" всіх нетурецьких народів — слов'ян, вірмен, греків, арабів, курдів.

Водночас характерним для турецької верхівки було й провокування різного роду виступів проти нетурецьких національних меншин, зокрема вірмен, що сповідували християнство, займалися ремісництвом і торгівлею. Так, після Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. в Анатолії не без потурання влади виникли сутички між турецькими переселенцями, які залишили Болгарію, та місцевим вірменським населенням. Сутички переросли в жахливу різню всіх анатолійських вірмен і погроми, що тривали впродовж 1894–1896 рр.

Усе це, а також значне погіршення економічної ситуації в імперії загалом спричинило виникнення рухів серед військових, які виступали за зміни в країні. Зокрема, 1906 р. на півдні Балкан було створено таємну організацію "Османське товариство". Трохи згодом в Дамаску — організацію "За Батьківщину і волю", що складалася з офіцерів, лідером яких став Мустафа Кемаль — майбутній засновник Турецької Республіки. Цих офіцерів та їхніх прибічників почали потім називати "молодотурками", що мало символізувати їхнє прагнення оновити державу і суспільство.

28 червня 1908 р. молодотурецька організація містечка Ресни на Балканах ухвалила рішення розпочати повстання проти султана, яке завершилося перемогою і відновленням султаном дії Конституції 1876 р.

Наочним свідченням політичної, економічної та технічної відсталості Османської імперії стали поразки в Італійсько-турецькій війні 1911–1912 рр. і І Балканській війні 1912 р. І хоча під час ІІ Балканської війни 1913 р. туркам вдалося трохи поліпшити своє становище, навіть відвоювати деякі території, ситуація в державі залишалася досить складною. У зовнішній політиці молодотурки були за розширення співробітництва з кайзерівською Німеччиною, аби тим самим послабити залежність від Британії і Франції.

У внутрішній — молодотурки сповідували концепцію пантюркізму, який перегукувався з панісламізмом і метою якого було об'єднати й консолідувати всі тюркські народи і, за тодішніх умов, — замість рівноправ'я — асимілювати нетурецькі народи імперії. Не дивно, що така політика викликала напруження у стосунках турків з арабами, курдами, вірменами, греками й албанцями.

Скориставшись Першою світовою війною, молодотурки, вирішили поліпшити міжнародне становище країни, приставши на бік однієї зі сторін. І 11 жовтня 1914 р. підписали з Німеччиною угоду, згідно з якою уряд зобов'язувався розпочати війну відразу після отримання фінансової допомоги в розмірі 250 млн франків золотом. Перша частина цієї суми надійшла 29 жовтня, а 1 листопада уряд молодотурків оголосив війну Росії. Досі не знаємо, чи здогадувалися вони, що перемога Німеччини "забезпечить" їм у кращому разі принизливо-васальне становище, а в гіршому — статус напівколонії, на кшталт тогочасного британського Єгипту.

Поразки на фронтах і катастрофічний стан в економіці спричинили невдоволення населення, і цей народний гнів молодотурки використали проти нетурецького населення: "Спочатку турки почали знищувати вірменських солдатів. Батальйони, створені раніше виключно з вірменських солдатів, турки розстрілювали. Потім почалися арешти вірменських діячів, представників літератури, мистецтва тощо. Під виглядом депортації з прифронтових районів вірменських жінок, дітей, старих людей дорогою розстрілювали, а майно конфісковували. Вірмен топили в річках, організовували їх масову різню. Понад 1,5 млн. вірмен було вислано у напівпустельні райони Аравії, понад 1 млн. загинуло від насильницької смерті, голоду, хвороб. Тільки незначна частина врятувалася втечею в інші країни... Водночас проводилася депортація арабського населення, насамперед сирійців-християн, а потім і мусульман... Після приєднання Греції до країн Антанти закон про "депортацію" застосовувався і до грецького населення. Для того щоб виправдати свої дії, офіційна пропаганда молодотурків поширювала неправдиві відомості, що ніби у грецьких церквах і школах Анатолії агенти Антанти переховують зброю і боєприпаси" ("Нова історія країн Азії і Африки", Львів, 1986 р.).

Фанатизм був властивий не лише пересічним туркам — "учасникам" різанини, а й керівництву держави. Так посол США в Османській імперії у 1913–1916 рр. Генрі Моргентау у своїх відомих мемуарах згадує, як один з провідних молодотурків погрожував підірвати Святу Софію в разі захоплення Константинополя військами Антанти, а також випадок, коли 1915 р. за три дні турки розстріляли 24 тис. чоловіків-вірмен, і далі пояснює чому: "По всій Туреччині планомірно ліквідовували здорових чоловіків-вірмен не лише для того, щоб знищити населення, спроможне відновити нове покоління, а й для того, щоб зробити вірменську частину населення беззахисною".

Наводячи у спогадах деякі з численних прикладів масових убивств, катування, знущань, зґвалтувань і пограбувань, посол США пише: "Я розповів лише не найжахливіші подробиці, оскільки повний опис цих оргій садистів, жертвами яких були вірменські чоловіки й жінки, ні в якому разі не може бути опублікований у жодному американському видавництві".

Британський мандрівник і письменник Філіп Марсден, автор надзвичайно пізнавальної книжки "Перехрестя: подорож серед вірмен", наводить спогади американського консула в Харпуті (місто на території сучасної Туреччини) Леслі Девіса, одного з небагатьох іноземців — свідків реальних подій, якому вдалося зафіксувати жахливу історію однієї з колон депортованих 18 тис. жінок і дітей, з яких до міста Алеппо в Сирії дісталися лише 150.

Як вказує сьогодні вірменська сторона, "напередодні Першої світової війни в Османській імперії проживало понад 2 мільйони вірмен. Близько 1,5 мільйона було вбито в 1915–1923 роках. Решта півмільйона вірмен знайшли притулок у різних країнах або були насильно навернуті в іслам". Також наголошується, що під час Геноциду руйнувалися вірменські церкви й монастирі, знищувалися старовинні рукописи й манускрипти.

Французький філософ Жан-Поль Сартр 1968 р. зазначав: "Само явище [геноцид] є старим, як людство, і ніколи не було такого суспільства, структура якого захистила б його від цього злочину. Будь-який геноцид — це продукт історії, і він несе в собі риси того суспільства, в якому виникає".

Необхідність визначення

У хибності політики попередньої верхівки України, яка відмовлялася визнати Геноцид вірмен, мотивуючи це начебто можливим погіршенням відносин з Туреччиною, ми переконуємося сьогодні, особливо на тлі відсутності реально діючих українсько-турецького проектів, нехтування Туреччиною нашими інтересами, зближення Анкари з Москвою.

Прикро, що історія сьогодні не затребувана серед можновладців. Адже нинішнім політикам в Анкарі (і не тільки) мало б бути відомо, що рано чи пізно загравання з Росією, як правило, закінчуються погано. І навпаки — твердість завжди приносить результат. Вочевидь, за теперішню політичну короткозорість Туреччині ще доведеться розплачуватися в майбутньому.

Та ми маємо діяти на інших засадах. Одним з перших кроків на шляху оновлення зовнішньої політики України має стати приєднання нашої держави до тих країн, які вже визнали Геноцид вірмен (Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії, Швеції, Греції, Словаччини, Польщі, Литви, Кіпру, Лівану, Канади, більшості штатів США, Аргентини, Уругваю, Венесуели, Чилі, Болівії, Ватикану, РФ, Всесвітньої ради церков, Європейського парламенту, Палати представників США, Парламентської асамблеї МЕРКОСУР).

А у відповідній заяві офіційного Києва (можливо, у вигляді постанови ВР України) було б доцільно висловити співчуття всім жертвам масових репресій в Османській імперії в ті часи.

 

P.S. Українське суспільство знає про нинішню позицію офіційного Єревана щодо територіальної цілісності України, розуміє його мотивацію і силу відповідного тиску з боку Кремля, однак, попри все, впевнене у симпатіях вірменського народу до нашої боротьби проти агресії Росії.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво