Царат і національне відродження: фінам — мовний пряник, українцям — мовний батіг - Історія - dt.ua

Царат і національне відродження: фінам — "мовний пряник", українцям — "мовний батіг"

11 жовтня, 16:47 Роздрукувати Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня

Мова — наріжний камінь ідентичності.

Монумент Алєксандру II в Гельсінкі, 1899 р.

Адже вона формує каркас нації та є її головним культурним фундаментом. Саме мова відокремлює одну націю (народ, суспільство) від іншої (іншого) попри наявну усталеність подібних звичаїв, перебування в одній релігійній системі, політичному і соціально-економічному порядку. 

Не дарма у великих багатонаціональних імперіях влада приділяла велику увагу пануванню на всьому державному терені єдиної мови, пригнічуючи та/або не помічаючи мови підкорених підданих. Так було зі словаками в Австро-Угорській імперії чи болгарами в Османській імперії, у такій ситуації опинилися й так звані окраїнні народи Російської імперії — фіни та українці.

Процес націєтворення в Наддніпрянській Україні та Великому Князівстві Фінляндському у добу їх перебування під владою держави Романових безпосередньо пов'язаний з мовою. Не є таємницею, що українці та фіни зазнали впливу тогочасних загальноєвропейських тенденцій, насамперед ідей романтичного націоналізму. Тому першими, хто почав говорити вголос про окремішність і самобутність української та фінської спільнот стали представники освічених верств — письменники, поети, етнографи, історики, для яких плекання власної мови було важливим елементом творчої діяльності у самодержавній імперії.

Язык_3
Мовний закон для Великого Князівства Фінлядського, 1863 р.

Друга половина ХІХ ст. стала справжнім випробуванням на міцність Російської імперії, яка після розгрому в Криму від британців, французів, османів і сардинців мала нарешті розпочати внутрішню соціально-економічну, а головне — політичну перебудову. У січні 1863 р. спалахнуло Польське повстання, метою якого було відновлення незалежності розчленованої Речі Посполитої. Шляхом жорстоких репресій і терору цар Алєксандр ІІ до вересня 1864 р. придушив повстання — залишки польської автономії було скасовано упродовж наступних років, а щоб не дати поширитись національному сепаратизмові, імперська влада пішла на неоднозначні кроки щодо інших, різних національних окраїн.

Загалом рік 1863-й став поворотним не тільки для поляків. Аби виокремити власних підданих із переліку "неблагонадійних народів", російський імператор пішов на рішучий крок — відновив діяльність фінляндського станово-представницького Сейму. Одночасно за сприяння провідного діяча фенноманського руху Югана-Вільгельма Снелльмана фінській мові, яка тривалий час вважалася "селюцькою" і не виходила за межі літургійних проповідей, було надано офіційного статусу на терені автономного Великого Князівства Фінляндського.

"Мовний рескрипт" (фінською — "Kielireskripti"), ухвалений 1 серпня 1863 р. царем Алєксандром ІІ, відновлював історичну справедливість, урівнюючи в правах фінську і шведську мови у всіх сферах суспільного життя. Згідно з цим документом будь-який підданий Великого Князя Фінляндського (один з титулів російського монарха) віднині мав повне право усно чи письмово звертатися до владних інституцій чи приватних установ тією мовою, якою його привчили говорити змалечку батьки (здебільшого це була саме фінська). Таким чином, офіційне домінування шведської мови у Фінляндії істотно похитнулося й почало втрачати міцні доти позиції, оскільки узаконена фінізація відкрила шлях незворотному процесу націєтворення під прапорами фенноманського руху, для представників якого мова була наріжним каменем діяльності.

Надання фінській мові офіційного статусу надало фінам можливість розвивати власну культуру відповідно до нових умов, що склалися. Цим документом було закладено фундамент для формування власне фінськомовної освіти, книговидання, а також сприяло появі низки газет і журналів. Упродовж наступних десятиліть ХІХ ст. процес фінізації охопив усі сфери суспільного життя, а царська адміністрація, представлена інститутом фінляндського генерал-губернатора, активно допомагала цьому, запровадивши для кандидатів у чиновники та суддів іспит з фінської мови — той, хто його не складав, не міг посісти ту чи іншу посаду, на яку претендував.

Уже згаданий Ю.-В.Снелльман головним завданням і метою свого життя вважав повний перехід жителів Фінляндії (включаючи місцеву шведськомовну громаду і саамів) на фінську розмовну мову, а не тільки запровадження її у судочинстві й діловодстві. Він як лідер фенноманського руху прагнув, аби становлення самосвідомості усіх без винятку підданих Великого Князя Фінляндського відбувалося саме через посилення позицій фінської мови. Для цього Ю.-В.Снелльман всіляко сприяв збільшенню кількості просвітницько-освітніх закладів. Усі свої надії він покладав на виховання нового покоління у лоні традиційної фінської родини. Остання мала стати розумовою і моральною ланкою на шляху побудови майбутньої самостійної фінляндської держави, яка могла постати лише внаслідок інтелектуальних та ментальних перетворень, а не шляхом класової боротьби.

Язык_2
Погруддя Алєксандра II в Бад-Емсі. Поряд пам’ятна дошка, присвячена підписанню російським імператором Емского указу

"Неконтрольована політична емансипація могла зблизити Фінляндію зі Швецією, а цього не бажали ані фенномани, ані царська влада, так вважає професор-емерит Гельсінського університету Матті Клінґе. Тому російський імператор особисто взявся за розв'язання мовного питання у Великому Князівстві Фінляндському, оскільки шведськомовна меншина мала тісні зв'язки зі Швецією, а отже цілком могла організувати збройне повстання за прикладом поляків. Зміна самодержцем мовного порядку речей, тобто lingua status quo, мала на меті запевнити більшість, що цар піклується саме про лояльних йому підданих (фінськомовну більшість), покірних і не здатних (поки ще!) на якийсь опір, водночас ймовірних заколотників з-поміж свеноманів чекатиме цензура і "культурне ґетто" в межах компактного проживання шведів Фінляндії".

У ставленні до українців реалізація такої практики видавалася царату чимось із ряду фантастики, оскільки жителів Наддніпрянщини (так званих малоросів) вважали частиною "триєдиної давньоруської народності" навіть попри наявні відмінності. Рівночасно розвиток української мови та культури, а також подальше формування національної самосвідомості серед українців не давав спокою чиновникам держави Романових. Ймовірно тому 18 липня 1863 р. міністром внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєвим було видано таємне розпорядження, відоме як "Валуєвський циркуляр", яким заборонялися публікація преси та книжок, проведення театральних постановок і концертів з піснями українською мовою на тій підставі, що такої мови для царату не існувало.

Слід наголосити, що "Валуєвський циркуляр" був одним з низки царських ініціатив, якими намагалися змінити етноментальний код української нації. Видання книг і преси суворо цензурувалося, друк дозволених українських текстів мав здійснюватися виключно "петровським правописом" із застосуванням літер "е" замість "є", "ѣ" замість "і" та "е", "ъ" замість апострофа, "ы" замість "и".

На думку деяких вітчизняних дослідників, Пьотр Валуєв видав своє розпорядження з метою обмежити доступ публіки до радикальних творів Тараса Шевченка, які нелегально ширилися його послідовниками з-поміж так званих громадівців. Саме ці представники національної еліти та інтелігенції з появою мовно-культурних обмежень починають трансформуватись у національно-визвольний рух, завданням якого стало розв'язання широкого спектра соціально-економічних і політичних проблем. Тогочасні будителі української нації — Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Борис Грінченко та інші, — хоч ще і не висували радикальних завдань на найближчий час, оскільки тривав період їхнього становлення як суспільних авторитетів, проте вважали за потребу стати до організації народної освіти рідною мовою.

Звісно, що відповідь царату на рух "Громади" була протилежною до того, як самодержавство реагувало на такі ініціативи в автономній Фінляндії. Замість зрівняння в правах української мови з російською, було вирішено задушити у зародку українське відродження. Тож 30 травня 1876 р. у німецькому містечку Бад-Емс імператор Алєксандр ІІ Романов підписав сумнозвісний "Емський указ", яким доповнив чинний "Валуєвський циркуляр" з метою спрямованого витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її вживання у побуті на всій території Наддніпрянської України. До цього царя спонукало як власне бажання уярмити українство, що почало відроджуватися на тлі діяльності Тараса Шевченка, так і скарги дворян Уварова, Юзефовича і Толстого на зростання сепаратистських настроїв і вільнодумства серед українців. Крім того, запровадження "Емського указу" призвело до закриття багатьох "громадівських" установ і переслідувань самих "громадівців", однак не призвело до згортання національно-визвольного руху, який тимчасово опинився у вимушеному підпіллі.

Язык_4
Сторінка Валуєвського циркуляра, 1863 р.

Наведені вище приклади ставлення царату до своїх підданих демонструють, що обраний внутрішньополітичний курс мав радше характер спонтанних, аніж продуманих рішень, покликаних якнайшвидше здобути дієві результати з перебудови суспільства після поразки у Кримській війні. Тоді як фіни мали змогу на законодавчому рівні використовувати свою мову та всіляко її покращувати через зв'язки з західною наукою, українці були позбавлені цього привілею, бо царат не вважав українську повноцінною мовою, а лише спотвореним, полонізованим діалектом російської. Загалом перебування України та Фінляндії у лоні держави Романових далося взнаки не тільки під час процесу формування української та фінської модерних націй, але й під час національно-визвольних змагань 1917–1922 років.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво