"Боротьба cтатуй"

Уже, мабуть, призабулося, що в радянські часи журналістів називали "підручними партії". І не тільки називали. Якось мені, з посиланням на ЦК, Політвидав України замовив написати брошуру "Українська радянська культура". Сказали, що офіційним автором буде Ростислав Бабійчук, знаний чоловік, що якраз і очолював цю важливу галузь нашого духовного життя.

Людина з величезним стажем партійної та державної роботи - спершу у Христинівському райкомі, потім - секретарем Київського та Житомирського обкомів і, нарешті, - понад півтора десятка років керівництва культурною політикою Радянської України. Кавалер багатьох нагород, у тому числі й чотирьох (!) орденів Трудового Червоного Прапора... Таким постав переді мною майбутній автор, "допомогти" якому мене попросили.

Практика написання за державний кошт "потрібних" статей, брошур, книжок від імені когось із малих і великих керівників була дуже поширеною. (Після нетривалої паузи перших років незалежності процвітає вона й нині.) Це була тяжка робота. Не тому, що оповідь розраховувалась на іноземців і мала свою пропагандистську й контрпропагандистську специфіку. А тому, що міністра, хоч як це дивно, не дуже й "мучили" інтереси того далекого іноземця, якому треба донести розумні думки українського чиновника. Йому так само ніколи було думати про якісь там закони жанру та інші творчі заморочки. Він знав одне: його читач і замовник сидить у ЦК, тож слід зробити все, щоб там були задоволені. І написати треба так, аби "не образити своїх" - провідні спілки, колективи, іменитих акторів, композиторів, художників, бо ж оббиватимуть пороги того-таки ЦК, писатимуть скарги: чому про одного сказано "відомий", про іншого "визначний", "видатний", а мене, мовляв, згадали лише через кому і т.п.

Власне, такий висновок я зробив зі спілкування не стільки з самим шановним міністром, бо зустрілися ми разів зо два, і то на початку роботи, скільки з його помічниками, бо далі все йшло через них. Усе було саме так, бо так робилося всюди. Я не казав Ростиславу Володимировичу, що ми з ним і драматургом Олександром Корнійчуком земляки. Вважав це нескромним і недоречним. Ці два імені були візитною карткою Христинівки. Коли міністр навідувався в "місця своєї слави", то щоразу радував місцевих шанувальників переглядами нових кінофільмів. Це було як свято. А чи робили ці помітні на всеукраїнському небосхилі діячі щось істотніше для свого району, щиро скажу, не знаю...

Що ж до загальнодержавних справ, то запам'яталося, що саме при Бабійчукові було встановлено пам'ятник Тарасові Шевченку в Москві. Тоді якраз з особливою силою розгорнулося "змагання" між капіталістичною Америкою і комуністичним Радянським Союзом за нашого Великого Поета. Річ у тому, що зусиллями й коштами української еміграції (тієї частини, яку в нас називали не інакше як "українськими буржуазними націоналістами"), за підтримки влади США, готувалося відкриття меморіального комплексу на честь Т.Шевченка у Вашингтоні. Треба визнати, що емігрантська еліта підняла тоді планку українського патріотизму на майже неймовірну висоту: зробити звеличення духовного батька української нації державною справою наймогутнішої потуги світу - США. І пам'ятник поставити саме в її столиці! У Москві і, звичайно ж, у Києві вбачали в цьому ідеологічний випад, виклик, антирадянську провокацію - що завгодно, але не пошанування генія. Для громадськості до певної міри так воно й було. В усякому разі все на те скидалося.

Розвиток подій, а над усе - емігрантська преса давали для цього безконечну вервечку дражливих приводів. Через те, що до відкриття готувалися декілька років, а влада змінювалася, американським українцям доводилося докладати неабияких зусиль, щоб на кожному етапі - і на належному рівні - утримувати офіційну причетність до цієї акції найвищого керівництва країни. В результаті до неї в той чи інший спосіб поступово долучилися аж п'ять президентів США. Гаррі Трумен був почесним головою Комітету в справі пам'ятника, майбутній президент Рональд Рейган входив до його складу, Дуайт Ейзенхауер підписував схвалений конгресом закон про зведення монумента і взяв особисту участь у його відкритті, Джон Кеннеді допомагав реалізувати проект, а капсулу зі спеціальною заявою Ліндона Джонсона - вмонтовано під постаментом. До того ж при закладанні пам'ятника було використано лопату, яка стала своєрідним символом, - нею послуговувалися у процесі спорудження меморіалів на честь головнокомандувача американської армії під час війни за незалежність, першого президента США Джорджа Вашингтона, а також іншого президента - Авраама Лінкольна, що домігся скасування рабства на всій території держави.

Чим не нагода вкотре пригадати пророче Шевченкове:

...Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

("Юродивий", 1857)

До речі, саме це й зробили автори американського пам'ятника, викарбувавши на його бічній площині наведений вище напис українською мовою. А з протилежного боку - так само українською:

Борітеся - поборете.

Вам Бог помагає!

За Вас правда, за Вас

слава

І воля святая!

(Тарас Шевченко. "Кавказ", 1840)

І на фронтовій частині англійською:

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

1814-1861

Співець України

Про всі ці політичні нюанси посольство СРСР упереджено, цілком у дусі холодної війни, інформувало Москву. Хоч як це дивно, але там проковтнули численні й нещадні поетові кпини на адресу російських самодержців, які антирадянська пропаганда відверто клеїла на "непорочний" образ кремлівського режиму, і наважилися на унікальний крок. На найвищих партійних рівнях було вирішено перехопити ініціативу, "наздогнати й перегнати" Америку. На практиці стратегія й тактика реалізації була дивовижно прямолінійною: за всяку ціну встановити пам'ятник Тарасові в радянській столиці, і обов'язково раніше, ніж це станеться в американській. У цій ситуації все впиралося у Всесоюзний конкурс на кращий проект. Власне, не стільки в конкурс, а в те, що переможцями серед 33 авторських колективів несподівано стали не імениті учасники, як на це сподівались, а маловідомі скульптори-студенти М.Грицюк, Ю.Синькевич і А.Фуженко. Молодим щасливчикам і кроку не давали ступити, пропонуючи у співавтори авторитетних скульпторів і архітекторів, а дехто - і самого себе. Цього явно хотіли і в ЦК, і в Міністерстві культури. Міністр мусив проводити нескінченні худради. Але непоступливих хлопців особливо вимучували настирливі пропозиції взяти у "компаньйони" того чи іншого майстра для "доводки" або як "паровоза". Невідомо, чим би все закінчилося, але часу залишалося обмаль... На остаточному перегляді Микиті Хрущову сподобався саме їхній варіант. Так майже одночасно у 1964 р., на честь 150-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка, йому було відкрито пам'ятники в Москві (10 червня) і Вашингтоні (27 червня). Москва "перегнала" Америку на 17 днів. Отака неймовірна солідарність з українською ідеєю по обидва боки океану!

Один із найвпливовіших американських журналів "U.S. News & World Report" статтю про цей випадок назвав: "Останній поворот у холодній війні: боротьба статуй".

Не обійшлося без казусів. Ось як описав це відомий канадсько-український публіцист Петро Кравчук, який був учасником урочистостей. "...Приїхали люди з різних областей України, зійшлося багато москвичів, серед яких чимало людей українського походження. Люди прибули в призначений день, однак церемонія відкладалася, бо М.Хрущов, який мав відкрити пам'ятника, виїхав до Ленінграда на зустріч з Йосипом Броз Тіто. Гостей із-за кордону примістили в готелі "Україна", біля якого був встановлений пам'ятник. Люди нудилися і нервувалися, бо ніхто не знав, котрого дня відбудеться відкриття. Нарешті, через кілька днів Хрущов повернувся до Москви...". Прибула й офіційна делегація з Києва на чолі з першим секретарем ЦК Компартії України Петром Шелестом. "...Я виступав, - напише потім у своїх спогадах Петро Юхимович. - Хвилювався, подякував ЦК КПРС, особисто Хрущову, російському народові за велику увагу до сина українського народу - Т.Г.Шевченка".

Подібні, не так культурні як політичні, "тусовки" навколо національних світочів культури явище не таке вже й рідкісне, якщо не хронічне. Так, зокрема, було й при вирішенні питання про встановлення іншого пам'ятника Шевченкові - в мальовничому американському Арров-парку неподалік Нью-Йорка. (Автор був учасником тих подій.) Цього разу це вже була ініціатива Ліги американських українців (ЛАУ), прогресивної, як її тоді називали, тобто прокомуністичної, організації наших співвітчизників. Україна передала для цієї мети погруддя Тараса Григоровича роботи скульптора Василя Бородая (архітектор Анатолій Ігнащенко). Не знаю, чи в Києві, чи в Москві зародилися сумніви: як це так - встановлюється меморіал українському Кобзареві, тоді як Арров-парк є спільним слов'янським культурним центром, і назва його первісно розшифровувалась як "Американо-русское рабочее общество взаимопомощи". Некоректно, мовляв. Шевченко тут не повинен домінувати. Треба ще Пушкіна. Тож завдяки українцям постав на американській землі ще й пам'ятник Олександрові Сергійовичу авторства киянина Олександра Ковальова. Так, власне, 1970 р. в Арров-парку виникла Алея дружби. А в довідниках дар України почали іменувати як "дар радянського народу". При цьому перелік пам'ятників починали, "як годиться", з Пушкіна. У процесі подальшої інтернаціоналізації цієї ідеї на Алеї встановлено погруддя американського поета Волта Вітмена (1971) та білоруського Янки Купали (1973).

Яскравим свідченням тогочасних оцінок ідеологічної боротьби у сфері культури, її "температури" і виразних претензій різних сил у країні й за кордоном на "привласнення" історико-культурних постатей може бути відповідний пасаж у "Шевченківському словнику". На сторінці 80-й читаємо: "Галаслива антирадянська кампанія, яку підняли у зв'язку з відкриттям пам'ятників у Вашингтоні й Вінніпегу (1961 р. - В.Ч.) укр(аїнські) бурж(уазні) націоналісти, була мерзенною спробою використати світле ім'я поета в своїх політ(ичних) цілях. Широка прогресивна громадськість, відкидаючи ці ганебні антирадянські провокації, сприймає спорудження пам'ятників великому Кобзареві як вияв шани і глибокої поваги до геніального поета України з боку народів світу, на чиїй землі ці пам'ятники встановлювалися як інтернаціональне визнання його внеску в світову культуру".

Тут практично повторено оцінки, оприлюднені раніше - 29 листопада 1963 р. у розлогому посланні 35 провідних представників української творчої інтелігенції "до українців, української громади в США, до Комітету пам'ятника Т.Г.Шевченку". Комітет, до речі, очолював відомий мовознавець і політичний діяч діаспори Роман Смаль-Стоцький, а автором монумента був скульптор світової слави Леонід Молодожанин (по-західному - Лео Мол). Лише одиниці з великого списку тодішньої протестуючої української еліти живуть і сьогодні і - не сумніваюся - соромляться навіть згадувати про ту зневагу до зарубіжних побратимів, якою вони за вказівкою згори принизили себе, недоречно вживаючи брудну політичну лексику на адресу людей, шляхетний вчинок яких уже тоді заслуговував на історичне визнання. Більше того, вони спровокували, як тепер сказали б, гідну відповідь великого грона - аж 62 особи! - діячів української діаспори з Америки й Канади. Так вийшло, що з нагоди святої справи цвіт української нації по обидва боки океану було грубо втягнуто у взаємопоборювання й дискредитацію доброго українського імені перед усім світом. Воістину:

Доборолась Україна

До самого краю...

Заради справедливості треба наголосити, що західна (діаспорна) сторона не залишалась у боргу і в повній мірі відповіла радянській "зворушливою" взаємністю…

Хотілося б згадати ще одну добру справу, навіяну спогадом про земляка Ростислава Бабійчука, який на початку року залишив цей світ на 102-му році життя. 1962 р. Міністерство культури замовило поетові Дмитру Луценку і композиторові Ігорю Шамо пісню про Київ. Це той випадок, коли офіційне замовлення припало до душі обом майстрам, і вони створили на честь столиці справжній гімн, який тепер належить до найвідоміших пісенних шедеврів. "Як тебе не любити, Києве мій..." однаково охоче й натхненно виконують і професійні співаки під час усіляких урочистостей, і в будь-якій задушевній компанії. Приємно про це згадати ще й тому, що Дмитро Омелянович протягом багатьох років був моїм чудовим сусідом і щоразу, працюючи з Ігорем Шамо, Анатолієм Пашкевичем та іншими співтворцями, переживав, чи не заважають вони моєму сімейству своїми музичними вправами...