Безпека: відлуння 1930-х

У тридцятих роках ХХ ст. в європейській політиці домінували дві протилежні за своїм характером тенденції. Перша, запущена комунізмом і нацизмом, виражала наростаючу нестабільність та агресію. Друга - крайню потребу створити систему колективної безпеки.

Проблема безпеки, стара, як світ, не перестала бути актуальною. Її завдання захистити державний суверенітет, поставити війну поза законом із неминучим покаранням агресора. Має рацію американський філософ Ф.Фукуяма, зауважуючи, що навіть добре озброєна держава, а такою вона має бути, щоб захистити себе, потребує множення своїх сил через організацію колективної безпеки.

Перша світова війна видозмінила світ. Після 1917 р. російські більшовики марили світовою комуністичною революцією, й амплітуда зовнішньополітичного курсу СРСР коливалася від поривів негайного її здійснення до… червоного бронепоїзда на запасній колії. Переможена Німеччина, своєю чергою, занурилася в реваншизм, пройнялася нацизмом, стала готуватися до нового раунду боротьби за світове панування.

Погіршення політичного клімату в Європі з приходом Гітлера до влади в Німеччині насторожило західні держави, які вдалися до пошуку домовленостей з ним. Багато часу ними було витрачено на питання, хто ж небезпечніший: нацистська Німеччина чи більшовицька Росія. СРСР зустрів прихід Гітлера без особливих застережень, очевидно, через нелюбов його до Заходу та неоціненні послуги Берліна у створенні радянського ВПК. США ховалися у раковині ізоляціонізму. Німеччина та СРСР нарощували озброєння. У світі став формуватися небезпечний і непередбачуваний трикутник сил.

Непевна ситуація 1933 р. розродилася невдалим "пактом чотирьох" (Великобританії, Франції, Італії, Німеччини). В основу проекту закладалися два положення: не розпоряджатися територією держав без їх згоди, а в разі його перегляду ця функція переходила до Ліги націй. Сам пакт вбачався інструментом ревізії паризьких мирних договорів. Перше не влаштовувало Берлін і Рим, друге - Лондон і Париж. Пакт не мав нічого спільного з системою колективної безпеки і виявився мертвонародженим.

І все ж під тиском обставин у 1930-х роках було ініційовано два проекти системи колективної безпеки. Перший - Східний пакт, запропонований Францією, яка найбільше з усіх великих держав відчувала наростання масштабів небезпеки, тож цей проект енергійно просував міністр закордонних справ Франції Луї Барту у 1933–1934 рр. Оскільки Англія не виявляла до нього інтересу, сподіваючись на антибільшовицький похід Гітлера, Барту вирішив заручитися підтримкою СРСР, з яким Франція вже мала пакт про ненапад 1932 р. Східний пакт як комплекс трьох договорів, передбачав: а) взаємну гарантію і негайну воєнну допомогу в разі агресії між такими країнами - Німеччиною і СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною; б) французько-радянський договір про взаємну допомогу через приєднання СРСР до Локарнської угоди 1925 р. і Франції - до Східного пакту; в) "загальний пакт", який засвідчував: обидва перші не суперечать статутові Ліги націй і наберуть чинності, як тільки СРСР вступить до неї.

Однак під приводом того, що доведеться допомагати Росії, Німеччина відмовилася від пакту. Насправді ж він ставив під питання агресивні плани нацистів. До Німеччини приєдналася й Польща, сподіваючись балансуванням між Берліном і Москвою зберегти державність. Для СРСР Східний пакт був цікавий у сенсі очікування, поки не визначаться контури європейської політики і з'ясуються плани опонентів загалом. Водночас СРСР у такому розвитку подій отримав шанс стати сильним гравцем світової політики. Та й подальше визнання більшовизму як такого ставало немаловажним фактом. Але все закінчилося 9 листопада 1934 р. пострілами в марсельському порту. Однак не це було заключним акордом драми Східного пакту. Усе було набагато складніше: сили, які закликав Барту під знамена колективної безпеки, були не тільки не сумісні, а й діаметрально протилежні між собою і ворожі західним демократіям.

У період між кампаніями із намагання створити систему колективної безпеки були аншлюс Австрії і Мюнхен, ліквідація Чехословаччини, анексія Мемеля тощо. Замість сумнівів у політичне мислення Заходу приходило усвідомлення небезпеки. "Миротворець" Н.Чемберлен був змушений визнати, що з Гітлером домовлятися неможливо, при будь-якій спробі Німеччини "домінувати над Європою" в "кожній країні, які цінують свою свободу, буде розвиватися опір". За таких умов Англія і Франція вдалися до надання гарантій малим країнам Європи: 6 квітня 1939 р. - Польщі, 13 квітня - Румунії та Греції, більш рішуче схилялися до співпраці з СРСР. Щоб зупинити нацистську агресію, вдруге розпочався зондаж можливостей створити систему колективної безпеки.

І знову на шляху домовленостей постала низка перешкод ідеологічного характеру. Англія не хотіла воювати за більшовицьку Росію, Сталін - за панську Польщу. Сама Польща чіплялася за "політику рівноваги" між СРСР і Німеччиною. Найменші нюанси незгод переростали в нездоланні бар'єри. Для оцінки ситуації СРСР висловлювався за скликання конференції Англії, Франції, Польщі, Румунії, Туреччини, Радянського Союзу. Лондон наполягав на спільній заяві про надання гарантій.

3 травня М.Литвинова, прихильника договору колективної безпеки з західними державами, замінено В.Молотовим, що засвідчувало поворот у радянській зовнішній політиці. СРСР влаштовував варіант війни на Заході. А Великобританію та Францію - радянсько-німецький конфлікт на Сході. На випадок агресії проти країн Балтії та Фінляндії Англія пропонувала укласти окремий протокол. СРСР, поспішаючи отримати право на введення військ у Прибалтику, наполягав на внесенні їх до загального списку країн, яким надавалися гарантії. Розходження дало змогу Молотову відхилити англо-французькі пропозиції. З новими пропозиціями західних держав, які містили надання гарантій країнам Балтії і Фінляндії, до яких долучалися Голландія і Швейцарія, Молотов теж не погодився, викликавши на початку липня протест Фінляндії, Голландії та Швейцарії. На переговорах виникли гострі суперечності, бо Радянський Союз уже вів секретні переговори з Німеччиною і тягнув час. Лондон і Париж нічого Сталіну не обіцяли, а імперія завжди "хворіє" чужими територіями. Пошуками контактів з Німеччиною таємно займалися і Англія, і Франція. Було провалено й воєнну конвенцію. Москва розводила руками: чому Англія і Франція так мало виставляють дивізій проти Німеччини? Тому що сподівалися на непорушність версальсько-вашингтонського світового порядку і до війни не готувалися. Франція була ще й деморалізована Народним фронтом. Другу спробу створити систему колективної безпеки зірвала Москва. Замість неї світ отримав Другу світову війну.

Крах комуністичної системи наприкінці ХХ ст. актуалізував проблему колективної безпеки. Посткомуністичні країни Центральної та Південно-Східної Європи, в тому числі й Балтії, ставши на шлях ринку й демократії, швидко перейшли під знамена НАТО. Усі спроби України повторити цей шлях були зупинені як внутрішнім антиукраїнським фронтом потужної п'ятої колони, так і заборонним жестом Кремля. Проти вступу до альянсу в Україні та за її межами розгорнулася масштабна інформаційна війна. Противники НАТО в Україні заговорили, що США "знімають із себе стратегічну відповідальність за безпеку", а ЄС не може взяти на себе ношу власної безпеки, не те що гарантувати її в Європі. Робився висновок: Росія - ключовий геополітичний гравець.

Широко рекламувався проект безпеки "від Ванкувера до Владивостока", ініційований президентом РФ Д.Медведєвим у 2008 р., що нібито прийде на зміну Ялтинсько-Гельсінкській, і світ стане "вільним від розмежувальних ліній і внутрішніх загроз". Проект зводив під один дах НАТО, ОДКБ і нейтральні країни - взагалі всю Європу, Північну Америку й пострадянську частину Азії. У такому конгломераті двері для всіх відчинені без будь-яких застережень. Але така архітектура безпеки, що об'єднує країни з різними суспільно-політичними системами, - аморфна, нестійка й суперечлива за своєю природою. Та навіть у такому форматі колективної безпеки Росія була б змушена відмовитися від імперської політики й визнати де-факто пострадянські країни незалежними і рівноправними, що складно уявити. Проект, очевидно, не становив інтересу й для самого Кремля, оскільки його оформлення неможливе без юридичної фіксації на міжнародному рівні статус-кво пострадянських реалій. Від самого початку йому було відведено роль у стилі добре відомих радянських пропагандистських кліше "встановлення міцного й тривалого миру в усьому світі".

Як наслідок багаторічної антиукраїнської зовнішньої і внутрішньої кампанії, Верховна Рада 1 липня 2010 р. прийняла закон про позаблоковість. Дивний закон: військові блоки у світі відсутні, а позаблоковість є. Чому не нейтралітет? У минулому так багато країн проголошували себе нейтральними, що дефініції "гарантія" і "нейтралітет" давно дискредитовані. Голландію і Бельгію в Першу і Другу світові війни не врятував нейтральний статус. Не допомогли гарантії й Польщі в 1939 р. Для України "граблями" став Будапештський меморандум 1994 р. Справа не в тому, що в ньому не виявилося достатньо слів, які були б більш дипломатично точними і справедливими для України. Закон був конформізмом складного внутрішньо- і зовнішньополітичного становища України, того, що: а) стратегія її зовнішньої політики вироблялася не у Києві; б) всередині політичної еліти країнипростежувався стійкий розкид орієнтаційних уподобань:погляди одних звернено на Захід, інших - на РФ. Останні закликали не дратувати Росію...

Захід зі скепсисом ставиться до позаблоковості, що не утверджує остаточно незалежності України, не вирішує проблеми об'єднання континенту, не ставить крапки під питанням нового протистояння між Європою та Євразією. Росія, зі свого боку, не сприймає серйозно меморандум 1994 р., як і Великий договір з Україною 1997 р. і юридично-договірну систему після 1945 р. Дотримуватись їх букви означає для неї відмову від реінтеграції України в євразійський простір. А її позаблоковість сприймає як консервацію можливості повернення України з допомогою всіх способів, включно з силовими, в "русский мир". Випробувавши всі засоби "мирної ревізії" розпаду СРСР і ґрунтовно підготувавши за останні роки військову машину, Кремль вдався до анексії та відкритої агресії проти України як головної колони, на якій тримаються суверенітети пострадянського простору. Повертаються 1930-ті роки? За формою так, за змістом - не зовсім. Сьогодні, як ніколи після 1945 р., людство наблизилося до війни, позначеної ймовірністю застосування зброї, якій світ безсилий протистояти. Будь-який конфлікт може обернутися ядерною пожежею, наслідки якої однозначні.