Андрій Потебня: випити чашу долі до дна - Історія - dt.ua

Андрій Потебня: випити чашу долі до дна

9 серпня, 2013, 17:40 Роздрукувати Випуск №28, 9 серпня-16 серпня

Вражають славні, але такі різні долі рідних братів. Якщо старший, Олександр, став ученим, професором Харківського університету, засновником психологічного напряму у вітчизняній філології, то Андрієві судилося ще замолоду загинути за волю. 

У січні 1863 р. почався черговий збройний виступ народів, пригноблених Російською імперією. Він увійшов в історію як одне з польських визвольних повстань. Під час січневого, яке було приречене на поразку, загинуло чимало українців, а серед них — брат видатного мовознавця Олександра Опанасовича Потебні 24-річний Андрій. 150 років тому його покликала ідея боротьби "за нашу і вашу свободу", а взяти зброю змусили гідність і честь.

Українці
в Січневому повстанні

У Маніфесті, виголошеному 22 січня, Центральний Народний Комітет (ЦНК) закликав "на поле бою" народи Польщі, Литви (з Білоруссю) і Русі (тобто України), яку на повстанських прапорах символізував архангел Михаїл. Особливу увагу було приділено "люду рільничому". Замість чиншу або панщини селянам обіцяно передати землю, яка відтепер стає їхньою "безумовною власністю, вічним спадком". Маніфест завершувала відозва до "народу московського" зі словами про братерство й вибачення, закликом зрозуміти й сприяти. Виступи розпочалися того ж вечора атаками на арсенали й царські гарнізони. Після перших невдалих боїв повстання набуло характеру партизанської війни, що тривала майже три роки аж до останніх екзекуцій і шибениць у 1866-му.

Українські проекції Січневого вибуху вельми яскраві. Серед героїв повстання — відомий Іван Нечай на прізвисько "Батько", лікар з Холмщини, який створив партизанський загін із 400 українців і поляків. Під псевдонімом "Князь" воював і поліг смертю героя в околицях міста Сєрадз інший українець — 21-річний Макар Драгомирецький. Літописці тих подій особливу шану віддають народженому під Ромнами (нині Сумщина) Андрієві Потебні. Вражають славні, але такі різні долі рідних братів. Якщо старший, Олександр, став ученим, професором Харківського університету, засновником психологічного напряму у вітчизняній філології, то Андрієві судилося ще замолоду загинути за волю. 

Закінчивши кадетський корпус і офіцерську школу в Петербурзі, Андрій Потебня у складі Шліссельбурзького піхотного полку прибуває до Варшави. Навчання й військова служба в столицях обіцяли добру офіцерську кар'єру, та не такою була життєва мета кращих людей того часу. У Петербурзі Андрій знайомиться з революціонером Ярославом Домбровським, у Варшаві — з другом Тараса Шевченка і недругом царизму Зигмунтом Сєраковським, який у листах до великого поета називав себе "українцем з правого берега Дніпра".

Після того як у 1860 р. війська почали стріляти в народ, Потебня постав перед вибором. Разом з армією йти проти народу? Приєднатися до повстання, стріляючи у своїх колишніх солдатів? Приєднатися, але не стріляти у простих несвідомих людей у сірих шинелях... Настав час істини для вчинку. Андрій Потебня покладає собі випити чашу долі до дна.

Навесні 1862 р. було заарештовано групу учасників таємного "Комітету руських офіцерів", створеного А.Потебнею. Під час допиту українця з Харківщини Петра Сливицького слідчі не знаходили доказів його участі у змові. Та 22-річний дворянин, не приховуючи своїх переконань, заявив, що воліє прийняти смерть, ніж байдуже дивитися на муки безневинного, беззахисного народу. Поручиків Сливицького й Арнгольдта та унтер-офіцера Ростковського засудили до смертної кари. І це був не "почесний" розстріл, а зашморг. Вирок затвердив царський намісник О.Лідерс.

Погожого червневого дня у Варшаві, серед публіки, що відпочивала в парку, молодий офіцер знаходить генерала Лідерса і стріляє в нього. Такою була відплата Андрія Потебні за товаришів з військової організації. Після замаху переховується від поліції, а наступного року їде до Лондона. Там зустрічається з тими, кого називали "совістю Росії", чий журнал "Колокол" таємно передавали з рук у руки його друзі. Герцен і Огарьов спробували відмовити його повертатися до Польщі, розуміючи, що на успіх повстання навряд чи можна сподіватися. Та, наслідуючи своїх побратимів, Потебня вже вирішив віддати життя за свої переконання. Але більше не стріляти.

У лютому він повернувся до Варшави, де написав і видав листівку "Ллється польська кров, ллється руська кров", звернену до російських вояків із закликом простягнути полякам "братню руку примирення і нового вільного союзу", відкинувши тиранію. Цей заклик почули пригноблені народи імперії. Листівку знаходили під час обшуків у Чернігові, Санкт-Петербурзі, про що згадувала навіть офіційна преса. А тим часом її автор уже був у повстанських лавах. У ніч на 5 березня на чолі батальйону озброєних косами селян, сам із косою в руці, Андрій Потебня вийшов проти царських військ у місцевості Пєскова Скала. Куля вразила його в груди, і на ранок він помер на руках товаришів. Не надовго переживе друга Зигмунт Сєраковський, який очолив повстання у Литві. Влітку його пораненого схоплять і повісять у Вільні.

Історична неминучість
чи спроба самогубства?

Чи не марно лилася кров? Адже в кожному такому "зриві" тисячі кращих синів повсталих народів гинули, а десятки тисяч ішли до тюрем і на заслання. Після Листопадового чину
1830 р. Микола I практично ліквідував політичну й культурну автономію Польщі, а також самоврядні й громадські установи, закривалися національні навчальні заклади. Зокрема, польський Кременецький ліцей було переведено до Києва, де його матеріальну базу використано для потреб Університету Св. Володимира. Згодом, по смерті "немудрого, п'яного" (за Т.Шевченком) царя, склалася двозначна ситуація. В очікуванні реформ було дозволено дискутувати на мистецькі, освітні, навіть політичні теми. З іншого боку, влада Олександра II боялася повторення революційної "весни народів" 1848—1849 рр. і прагнула реваншу за ганебну поразку у Кримській війні.

Тим часом вогнища непокори жевріли по всій Російській імперії. Множилися таємні гуртки й "комітети". Збурення в суспільстві досягло критичної межі. Відбувалися арешти й страти. До того ж невдоволених куцою реформою 1861 р. польських селян, а з ними й вільнодумну молодь і всіх підозрюваних різних верств і звань почали забирати до війська. З перспективою служити цареві й "отєчеству" у Сибіру, де відбували покарання їхні батьки й діди. Провокація виявилася вдалою, і ЦНК змушений був під загрозою втрати людей передчасно оголосити про початок повстання. Один з його учасників писав у спогадах: "Як вода з джерела, повстання випливало з самої природи неволі. Тому було неминучим".

Польські визвольні повстання деякі історики називали "періодичними спробами самогубства". Інші ставили запитання ще прагматичніше: навіщо, мовляв, виховувати цей культ безплідного героїзму? Хіба не безумство — кидати виклик велетенському військово-адміністративному монстру, не маючи реальної підтримки ззовні. Поразки вичерпували сили. Надій на успіх дедалі меншало. Та, відкинувши утилітарні міркування, погляньмо на трагічні події по-іншому. Має рацію той, хто вважає подібні суспільні здвиги необхідною умовою усвідомлення народами власної ідентичності, національної гідності. Пізніше такими були визвольні рухи в Ірландії, на Балканах, Англо-бурська війна. І недарма польські, українські, литовські, білоруські "змовники" й партизани ввійшли до стереотипів імперського мислення аж до розпаду СРСР і навіть після того.

Щоб лишатися собою, народам цей вибух був необхідний. А імперіям? 1864 р. польські селяни були звільнені навіть на кращих умовах, ніж інші, під час уже згаданої реформи. Чому ж "цар-визволитель" не зробив це двома роками раніше, не позбавив повстання підтримки, яка зробила його справді масовим? Відповідь на це запитання висвітлює відносини імперій з нашими багатостраждальними народами. По-перше, приниження гідності заохочувалося. Офіційні пропагандисти, придворні літератори пропонували суспільству примітивну дилему: "Кичливый лях иль верный росс?" (О.Пушкін). Усі інші вважалися неповноцінними "інородцями". По-друге, царат діяв за схемою, що застосовується тоталітарними режимами незалежно від часу й місця подій. Аналогій скільки завгодно і в ХХ столітті. Після НЕПу — голодомор, після українізації — Розстріляне Відродження. Послаблення утисків, збурення "маси", виявлення непокірних; згодом — знищення керівників, загальний терор; нарешті — деякі поступки і втихомирення. Ходу історії не повернути, але іноді її вдається загальмувати. Знадобилося ще два покоління й поразка окупантів, "трьох збройних владарів" (за М.Рильським) — Німецької, Австро-Угорської та Російської імперій у 1918 р., щоби Польща нарешті повернула собі незалежність. Стали суверенними на певний час Литва, Україна, Білорусь. Тоді зовнішні мілітарні сили вкотре перервали політ до Волі. Нині, маючи чергову історичну змогу, віддаємо героям данину пам'яті. Яка ж вона?

Пам'ять червоної барви

Історичні події кожен ідеолог бачить по-своєму. Не були винятком і революційні інтернаціоналісти. Примітно, що обидва фундатори марксизму пильно стежили за польськими подіями, сподіваючись на поширення повстання на всю Європу або принаймні Російську імперію (лист Енгельса до Маркса —
7 лютого 1863 р.). Всяка нестабільність тішила їхні співчутливі серця й освічені голови. Тобто інтереси натхненників Паризької комуни і подальших революцій тимчасово збігалися з діяннями визвольних рухів. Зарахувавши національну шляхту до лав бунтівного пролетаріату, перші марксисти збудили таки радянську історичну свідомість до вшанування "червоних аристократів". 1963 р. в Українській радянській енциклопедії (т. 11) з'явилася стаття про А.Потебню, героя Січневого повстання. Як і про Костянтина (Кастуся) Калиновського, випускника Петербурзького університету, юриста, керівника цього повстання у Білорусі. Обох назвали "революційними демократами". Та й у "народній" Польщі пам'ять про них не згасала. До місця загибелі українського героя молодь щорічно збиралася на "зліт імені капітана А.Потебні", влаштований... металургійним гігантом "Гута ім. Леніна". В суспільній свідомості поляків завжди жило переконання, що озброєні косами повстанці з Польщі, Литви, Білорусі, України воювали "за нашу і вашу свободу". Власне, таким було гасло повстання — до речі, ожиле під час Другої світової війни.

Парламенти Польщі і Литви урочисто відзначили 150-річчя Січневого повстання. Адже для народів Східної Європи історія двох минулих століть є безперервною низкою змагань за волю. Не так давно на пострадянському просторі Андрій Потебня і Кастусь Калиновський вважалися легендарними, лицарськими постатями. Та ситуативна мораль межує з безпам'ятством. Сьогодні в Білорусі, як пише литовський історик А.Смолянчук у часописі "Мувьон вєкі" ("Віки промовляють", Варшава, січень 2013 р.), від офіційної особи можна почути, що Калиновського "слід викопати з могили і ще раз повісити". Ідея повторної страти національних героїв раз по раз лунає з вуст політичних пристосуванців, що зайвий раз доводить: стара "червона" свідомість легко перетворюється на нову імперську. Місце декабристів Муравйових-Апостолів у підручниках історії завтра може посісти "вішатель" Михайло Муравйов, Віленський генерал-губернатор, один із душителів Січневого повстання.

В Україні про події 1863—1864 рр. навіть історики згадують зрідка. 60 років тому (!) в Києві у перекладі з польської вийшла книжка "Андрій Потебня — борець за спільну справу братніх народів". Є академічний Інститут мовознавства ім. Олександра Потебні, а ось ім'я його славного брата забуте. Ніби після Богдана Хмельницького, Виговського і Мазепи — аж до 1917-го тут не було боротьби за Незалежність. Та із часом наша національна пам'ять таки очиститься від червоної барви.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво