Золота лихоманка від палички Коха

Ніколи не належала до ентузіастів, які відзначають міжнародні дні боротьби з яким-небудь лихом, і навіть не могла подумати, яку магічну силу мають окремі дні календаря. Судіть самі. Понад десять років жебрала у столичної влади кошти на ремонт Київська міська туберкульозна лікарня №1, але так жодної копійки й не одержала. Закінчилося це тим, що санепідслужба видала припис про її закриття — у зв’язку з незадовільним санітарним станом. Останні три місяці лікарня працювала, можна сказати, у звичному режимі, якщо не зважати на рішення СЕС та відсутність ліцензії, що закінчилася торік (у №10 «ДТ» за 2006 р. із цього приводу було видруковано статтю «Преференції для палички Коха»). Перспективи видавалися абсолютно невтішними аж до Міжнародного дня боротьби з туберкульозом. А напередодні цієї дати Київрада, як офіційно повідомлено, виділила три мільйони гривень на ремонт корпусів лікарні. Правда, лихі язики плещуть, що це сталося не в честь міжнародного дня, а через вибори, однак гроші від цього не змаліли.

Щоб довести всьому світові, що ми теж підтримуємо політику ВООЗ і боремося з епідемією, було проведено чимало круглих столів та засідань. Одна з прес-конференцій присвячувалася ситуації, в якій опинилася міська туберкульозна лікарня №1, — до розмови долучилися не тільки фтизіатри, а й представники Міністерства охорони здоров’я та Київської міськдержадміністрації. Думаю, що лікарі залишилися задоволені дискусією, адже заступник начальника головного управління охорони здоров’я КМДА В.Загородній привселюдно пообіцяв, що вже через п’ять днів лікарня матиме і ліцензію, і гроші на ремонт, до того ж не три мільйони, як повідомлялося раніше, а відповідно до програми — 10,5 млн. грн.

Минуло три тижні. Ентузіазм потроху почав згасати. Ліцензії, звісна річ, ще немає — цей процес у нашій забюрократизованій державі не простий. Головний лікар туберкульозної лікарні №1 повідомив, що документи для цього готуються, найважливіше, що СЕС видала потрібну довідку, без якої процес ліцензування був би неможливий. (Цікаво, що два місяці тому голова комісії Київради з питань охорони здоров’я М.Салюта настійливо переконував фтизіатрів, що туберкульозну лікарню доведеться приєднати як підрозділ до клінічної лікарні, якою він керує, бо санепідемслужба нізащо не поступиться принципами й не скасує свій припис.) До речі, про цю туберкульозну лікарню всі кажуть, що тут бідно, але чисто — колектив дбає про дотримання санітарно-гігієнічних норм. Отож питання викликає не так дозвіл, виданий СЕС, як попередній документ — рішення про закриття. Якщо з довідками все ж таки розібралися, то з грошима ситуація складніша. Депутати Київради проголосували за те, щоб лікарня одержала гроші на ремонт, але з традиційним формулюванням — віднайти можливість виділити кошти з міського бюджету. Як кажуть, по бороді текло, а в рот не попало — в нашій державі таку можливість можна шукати аж до наступних виборів. Цікаво, чому комісія Київради з питань охорони здоров’я не вносила цю пропозицію тоді, коли розглядали й затверджували бюджет столиці?..

Рішення депутатів Київради О.Омельченко так і не підписав: одні кажуть – через вибори, а інші стверджують – через їх результати. Тож коли будуть гроші і коли почнеться ремонт — ніхто достеменно не знає. Так само ніхто не може бути впевненим, що невдовзі не почнуться традиційні розмови про аварійний стан корпусів і необхідність перенесення туберкульозної лікарні кудись подалі за місто. Принаймні чиновники міськдержадміністрації дотримуються саме такої думки — свіже лісове повітря, мовляв, дуже корисне для здоров’я хворих. Із цим згодні і фтизіатри, але ж ніхто їм не пропонує нових приміщень — поки що триває боротьба за старі.

Зрозуміло, що, готуючи рішення про реорганізацію (читай: закриття) туберкульозної лікарні, бізнесмени від медицини абсолютно не брали до уваги ні інтересів лікарів, ні інтересів київської громади, за яку вони так щиро вболівають на словах. Авторам вищезгаданої статті неодноразово докоряли за статистику — чиновникам дуже не сподобалися наведені цифри, які показують рівень захворюваності та смертності від туберкульозу в столиці. Але це дані з аналітично-статистичного довідника МОЗ України — то чого ж на «Дзеркало» нарікати?

Коли в міськдержадміністрації переконалися, що статистику взято з офіційного джерела, знайшли нову проблему — неправильне трактування даних, про що й заявили на прес-конференції. На думку чиновників КМДА, приміром, у 2003 році серед тих, хто помер від туберкульозу, було майже 40 осіб без певного місця проживання та приїжджих, а вже наступного року ця цифра зросла майже втричі. (Мовляв, заспокойтеся — киян у цьому мартирологу не так уже й багато, а про «чужих» — не варто журитися!) З бездомними — зрозуміло. Однак посилання на приїжджих викликають, щонайменше, подив. Ситуація майже за класиком: побачити Київ — і померти. Правда, не від щастя, а від палички Коха. Принаймні саме це — смерть від туберкульозу — ми мали на увазі, коли наводили статистичні дані, а не те, де була зареєстрована людина при житті. (До речі, приїжджі з провінції, ті ж таки заробітчани, навіть якщо захворіють на туберкульоз, то через відсутність реєстрації не мають шансів на госпіталізацію у столиці, вони змушені повертатися, щоб удома лікуватися або помирати.) Дивує логіка чиновників — якщо навіть припустити, що статистику «псують» бездомні та приїжджі, то хіба зменшиться кількість хворих і кількість смертей, коли в Києві закриють одну з двох туберкульозних лікарень, як це зовсім недавно намагалися зробити?

Чиновники від медицини, схоже, не так переймаються реальними проблемами, як клопочуться про «справну цифру» у звітах, а для цього, їм, певно, зручно ділити дорослих пацієнтів на місцевих, приїжджих та бомжів. А як бути з юним поколінням? Хто може розшифрувати статистику щодо кількості хворих дітей (віком від 0 до 14 років) на активний туберкульоз, якщо, наприклад, 1995 року був показник 4,7, а наступного — 10,6? У 2002 році — зафіксували 4,5, а через рік майже удвічі більше — 9,3. Нарешті, у 2004-му — було 11,6, а торік — лише 5,7 (на 100 тисяч населення). Така хитавиця спостерігається і в таблиці, де наведено кількість хворих дітей на вперше виявлений туберкульоз. Власне, все це навіть не дивує, адже медична статистика ще з радянських часів — річ не передбачувана і доступна тільки втаємниченим.

Столичні чиновники, як стало відомо на прес-конференції, завжди брали близько до серця проблеми охорони здоров’я киян, а особливо їх турбували діти. Не тільки рідні, певна річ, а й чужі, на медичне обслуговування яких вони не шкодували коштів міського бюджету. Саме цією причиною і пояснили жалюгідний стан протитуберкульозних лікарень — усі сили й гроші було кинуто на дитячі лікарні. Звісно, демократичним країнам властиво дбати про підростаюче покоління. Правда, зовсім недавно — наприкінці минулого року — турботлива столична адміністрація збиралася виселити відому лікарню «Охматдит» на далеку околицю: «раптово» виявилося, що будівлі, в яких розміщуються стаціонарні відділення, наблизилися до аварійного стану...

Бюджет — не гумовий, коштів у столиці, як правило, катастрофічно не вистачає. Принаймні на медицину. Зате, як повідомляла преса, тільки на оновлення ліфтів у мерії за один рік було витрачено понад 5 млн. грн. До слова, в туберкульозній лікарні немає не те що європейських, а й стареньких радянських ліфтів, тож медперсонал буквально на собі тягає на п’ятий поверх і тяжкохворих туберкульозників, і балони з киснем, і мішки з білизною. А коли вже зайшла мова про дітей, варто згадати, що торік у туберкульозній лікарні №1 на світ з’явилося 145 малюків. На щастя — живих-здорових. І все це завдяки старанням спеціалістів акушеро-гінекологічного відділення, де обстежують і лікують майбутніх мам, які хворіють або раніше хворіли на туберкульоз, а також тих, хто має контакти з інфікованими. Сюди іноді приїжджають пацієнтки в такому стані, що фтизіатри дивуються, як у жіночій консультації могли не виявити хвороби. Адже йдеться не про село, де немає ні лікарні, ні лабораторії, а про столицю. Неважко здогадатися, що може статися, коли в міський пологовий будинок потрапить вагітна жінка з активною формою туберкульозу. А тут уже навчилися давати раду не тільки мамам, а й малечі.

Незважаючи ні на що, колектив працює злагоджено, випадкові люди тут не затримуються. Однак, як і в попередні роки, потерпають від нестачі ліків — ще й досі не одержали медичних препаратів за 2005 рік. Фтизіатри нарікають на незрозумілу метушню навколо тендерів, не можуть збагнути, чому вони замовляють одні ліки, а їм надсилають зовсім інші. Ця проблема, до речі, стосується не тільки Києва, а й усієї протитуберкульозної служби. І скаржаться лікарі-практики на таку систему, і критикують її, але, на жаль, нічого не змінюється. Про це, зокрема, свідчать і результати чергової перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених на виконання Національної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз, проведеної Рахунковою палатою України. Фахівці проаналізували стан справ за три роки, починаючи з 2002 р., і дійшли невтішного й досить тривожного висновку: незважаючи на те, що проблема туберкульозу в Україні є питанням національної безпеки, заходи, передбачені національною програмою, виконуються лише частково, без належної уваги і контролю, хоча витрачаються величезні бюджетні кошти.

«На жаль, це стосується багатьох регіонів країни, у тому числі й столиці, — констатує Ярослав Фліссак, головний контролер-директор департаменту з питань науки та гуманітарної сфери. — Загалом Національна програма боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002—2005 роки містила шість розділів, які передбачали виконання 29 заходів. Протягом цього періоду Київська міськдержадміністрація не забезпечила виконання навіть половини з них. Міністерство охорони здоров’я теж не належним чином поставилося до реалізації національної програми — досить часто кошти, виділені на придбання протитуберкульозних препаратів, використовувалися неефективно, порушувалися графіки постачання ліків, не проводився моніторинг цін постачальників та цін на світовому ринку, що призводило до фінансових зловживань. Нерідко гроші, виділені на ліки, використовувались як кредити для комерційних фірм-постачальників — замовлені препарати надходили лише через два-три місяці після попередньої оплати. (Кошти «гуляють» солідні — річна потреба в протитуберкульозних препаратах для лікування і хіміопрофілактики туберкульозу з врахуванням річного запасу становить майже 45,4 млн. грн. — Авт.) . В Україні зареєстровано понад 150 виробників лікарських препаратів, із них 33 — підприємства сфери управління МОЗ, однак у 2002 – 2004 рр. жодне(!) з них не брало участі у тендерах на поставку протитуберкульозних препаратів. Цю важливу і, що головне, прибуткову справу доручили посередникам, які стали в зазначеній сфері монополістами. Це й призвело до того, що поставки здійснювалися з численними порушеннями — тільки за два роки до держзамовлення без обґрунтувань було включено протитуберкульозних препаратів на суму майже 7 млн. грн. До того ж бували випадки, коли кількість окремих препаратів перевищувала заявлену потребу у 122 рази (!).

Особливо пощастило постачальникам препарату «рифампіцин». За бюджетні гроші у 2004 році його закупили набагато більше, ніж було зазначено в заявках з областей, унаслідок чого у залишок перейшло понад 17 млн. капсул більш як на 3, 3 млн. грн. Незважаючи на те, що запасу вистачило б на 17 місяців, тендерний комітет знову домовляється про поставки у 2005 році цих ліків — і знову не з виробниками, а з посередниками, що є грубим порушенням закону. За такою ж самою схемою купували й нові партії препарату другого ряду «ПАС» — хоча залишків і так нікуди було дівати: їх вистачило б на 36 місяців.

Тендерний комітет вносив до списку ті ліки, які не були включені ні до стандартних схем хіміотерапії, ні до Тимчасових галузевих уніфікованих стандартів, ні до Національного переліку основних лікарських засобів, що, власне, є основою для тендерних закупівель. Таким чином, протитуберкульозні препарати на суму понад 32 млн. грн. були включені міністерством до закупівлі з порушенням чинного законодавства...»

Змінився склад тендерного комітету, але картина, на жаль, не змінюється. Фтизіатри замовляють одне, а одержують зовсім інше — спробуйте лікувати хворих у таких умовах! Ефективні препарати не закуповуються, чиновники пояснюють це економією коштів. А лікарі з досвіду знають, що краще одна дорога упаковка, яка справді допомагає, ніж десять дешевих, але неефективних, тим паче що ліки ці специфічні, їх не можна передати в інше відділення, навіть коли є надлишки. І якщо сьогодні, за словами фтизіатрів, у столичних лікарнях не вистачає препаратів як першого, так і другого ряду, то що говорити про віддалені райони. У Києві хоча б вдалося відстояти туберкульозну лікарню, а в регіонах останнім часом скоротили понад 400 ліжок, хоча кількість хворих невпинно зростає.

На думку заступника міністра охорони здоров’я В.Івасюка, який віднедавна займається питаннями туберкульозу, одна з причин кризової ситуації полягає в тому, що всі заклади, які вціліли на сьогодні — 37 туберкульозних лікарень та 120 протитуберкульозних диспансерів, — не підпорядковані МОЗ.

— Із 94 санаторіїв лише 24 фінансуються з держбюджету, решта — власність місцевих органів самоврядування, — пояснює В.Івасюк. — Мушу констатувати, що саме на місцевій владі лежить відповідальність за ліквідацію у період із 1990 по 2004 рік 33% диспансерів та 30% санаторіїв. За цей час було також скорочено 13% посад фтизіатрів.

Ми уважно проаналізували дані Рахункової палати — враження гнітюче. Лише за три роки — 2002—2004 — неефективно було використано 245 млн. бюджетних коштів, не за призначенням — майже 4,7 млн., з порушенням чинного законодавства — понад 28 млн. грн. Тим часом збитки від туберкульозу лише у 2004 році становили 2,4 млрд. грн. Крім того, нас дуже турбує факт зростання захворюваності серед медиків. Порівняйте: у 1990 році в Україні захворіло 30 медиків, а в 2003-му — понад 800. На жаль, протягом останніх років ситуація розвивалася так, що нині ресурси МОЗ як основного відповідача перед суспільством за якість протидії епідемії туберкульозу зведено до критичного мінімуму...

Зазначу, що серед персоналу Київської туберкульозної лікарні №1 теж є жертви туберкульозу — недавно його виявили у двох співробітниць. Як відомо, медики, котрі постійно перебувають у контакті з інфікованими пацієнтами, хворіють дуже тяжко. Це ще диво, що за таких умов і при мізерній платні медперсонал цілодобово несе свою вахту в лікарні.

Дуже турбує фтизіатрів ще одна тенденція, яка, на їхню думку, мала б не давати спокою не лише батькам, а й владі, — останнім часом помітно зросла кількість підлітків у віці 15—17 років, які захворіли на активний туберкульоз. Не знаю, як трактуватимуть статистику київські чиновники, але в столиці за останні п’ять років ці показники зросли з 10 до 17 випадків на 100 тисяч населення. Як зауважив В.Івасюк, ситуація ускладнюється ще й тим, що туберкульоз поширюється разом із ВІЛ/СНІД та наркоманією. І особливо потерпають від цього великі міста.

Скептики стверджують: одна з причин того, що перед нами наглухо зачинені двері Європи, — епідемія туберкульозу. І хоч би скільки ми себе втішали тим, що Київ — європейська столиця, з таким ростом інфекційних захворювань нас там ніхто не чекає. Хіба що київські чиновники навчать європейську спільноту «правильно» трактувати нашу статистику — тоді картина буде не такою вже й страшною. Особливо якщо дивитися на неї крізь марево золотої лихоманки.