Юрій Поляченко: «Мене турбує відсутність справжніх наукових шкіл і те, що провідні хірурги не готують наступників»

Історія цього наукового центру міцно пов’язана з іменем видатного хірурга Олександра Шалімова - він його створив, багато років у ньому працював, виховав чимало талановитих учнів. Інститутом Шалімова його почали називати задовго до офіційного присвоєння імені засновника. Національний інститут хірургії та трансплантології імені О.О.Шалімова Національної академії медичних наук України переживає непрості часи - одночасно із повідомленнями про нові унікальні операції з’являються й скандальні новини, в усіх на слуху так звана справа чорних трансплантологів, яка гучно розпочалася, а потім різко затихла. Комісія АМН усебічно перевіряла роботу установи. Це не було чимось винятковим - на нинішній рік заплановані перевірки та звіти восьми інститутів, згодом цю процедуру мають пройти всі академічні підрозділи. Звіт комісії викликав неоднозначну оцінку в академічному середовищі. Одні кажуть, що висновки були справедливими, навіть поблажливими - в інституті нагромадилося багато невирішених проблем. Інші ж стверджують, що в умовах повного розвалу системи охорони здоров’я та недостатнього фінансування інститут зумів не тільки втриматися на плаву, а й нарощує свій потенціал. Позицію Академії медичних наук виклав в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA (№19, 2011 р.) президент НАМНУ А. Сердюк. Сьогодні про проблеми та перспективи інституту ми розмовляємо з його директором професором Юрієм ПОЛЯЧЕНКОМ. Розмова розпочалася із запитання, чим Інститут Шалімова відрізняється від усіх інших у системі Академії меднаук.

- Це багатопрофільний інститут, який зібрав основні спеціальності: у нас кардіохірургія і трансплантація, загальна, судинна та малоінвазивна хірургія, мікрохірургія та пластична, реконструктивна хірургія. Словом, представлено всі сучасні напрями хірургії. Тому так складно все об’єднати, створити єдину команду, надати всім можливість працювати на тому обладнанні, на якому хочуть.

Одна справа, коли вузькопрофільний інститут закуповує тільки стенти, клапани та оксигінатори, - так значно легше вибирати, що саме тобі необхідно. І зовсім інше - коли крім стентів і клапанів потрібно підібрати спеціальне обладнання для розсікання тканин, плазмаферезу тощо. Це непросто, враховуючи, що в діалізному центрі (на 35 ліжок), де пацієнти чекають на трансплантацію нирок, уже 15 років не оновлювалося обладнання. Будівля інституту не ремонтувалася 40 років! І майже стільки ж не оновлювався парк обладнання. Останнє надбання, яке з’явилося ще до мого приходу в інститут, - комп’ютерний томограф, але його рівень не для наукового центру, а, в кращому разі, для заштатної обласної лікарні. Спробуйте в такій ситуації знайти золоту середи­ну, щоб об’єднати колектив, адже кожен вважає, що його проблеми - найголовніші.

- Вам, напевно, вдалося це зробити - четвертий рік працюєте директором, а багато хто вважав, що не витримаєте й року.

- Витримав! За цей час, бачте, схуд і, кажуть, помолодшав. (Сміється.) Нарешті відійшов від проблем Мінздоров’я, відпочив, заспокоївся. Були, звичайно, амбіції, хотілося багато чого зробити, посада дозволяла, але система така, що змінити там нічого не можна, принаймні найближчим часом.

- Юрію Володимировичу, а хіба в інституті простіше? Чого плануєте тут досягти? З якою метою йшли?

- Я завжди хотів займатися такою справою, де через три-п’ять років було б видно, що ти зробив.

Коли я був міністром охорони здоров’я, у мене відбулася серйозна розмова з першим віце-прем’єром - тоді цю посаду обій­мав М.Азаров. Це стосувалося лікарні у Феофанії. Віце-прем’єр заявив, що ця клініка повинна перетворитися на науково-лікувальний центр міжнародного рівня, де набиратимуться досвіду фахівці з усієї України. Коли я став директором Інституту Шалімова, а М.Азаров - прем’єр-міністром, я прийшов до нього на прийом і нагадав про ту розмову. Але уточнив: таким центром міжнародного рівня має стати саме наш інститут, у нас усе для цього є. Адже Інститут Шалімова з його традиціями, досвідом, з його кадрами та науковими напрацюваннями по праву вважається інститутом номер один в Україні. Повірте, за останні роки я мав можливість неодноразово переконатися в цьому. Такої кількості операцій різних напрямів, як у нас, не роблять у жодному іншому центрі ні в далекому, ні в близькому зарубіжжі.

- Невже Інститут Шалімова обійшов усі європейські клініки?

- Суть у тому, що там в основному вузькопрофільні клініки, за винятком таких, як Центр Шаріте у Берліні, наприклад, або Центр Помпіду в Парижі - вони багатопрофільні. Але там зовсім інші умови й інша специфіка. Зробити такий центр, щоб до тебе їздило півсвіту, - план, звичайно, амбітний.

- А чи реальний?

- Цілком. До нас же їздили представники пострадянських країн і Східної Європи - дивилися, що ми вміємо робити, ділилися своїм досвідом. Потрібно, щоб до нас направляли пацієнтів. Це не тільки престиж, а й гроші. Ми сьогодні маємо забезпечення лише на 35% від потреби. Якось же потрібно цю проблему вирішувати. Країна, яка запускає ракети в космос, повин­на мати й відповідний рівень медицини. Але на високі технології в медицині потрібні чималі кошти.

- Висновки комісії, яка перевіряла ваш інститут, були не настільки оптимістичними. Кажуть, ви досить болісно на них відреагували.

- Оцінка була неоднозначною, як і сама атмосфера під час засідання. Але якщо я виправдовуватимуся - це одне. А ви запитайте в колективу, що було зроблено за останні чотири роки.

- Ваші колеги з інших інститутів з легкою заздрістю розповідали мені, як багато нового обладнання у вас з’явилося. Кажуть, ви обігнали багатьох у цій справі.

- Свого часу я теж був тим міністром, який хотів забрати всі академічні інститути в підпорядкування МОЗ. Але сьогодні, працюючи в системі НАМНУ, скажу відверто - це остання лінія оборони. Це альтернатива системі Мінздоров’я. Сьогодні вже неможливо зібрати все «в один котел». На жаль, за останні роки МОЗ скомпрометувало систему неякісними препаратами та обладнанням, зривами поставок життєво важливих ліків тощо.

- А також відкотами, гучними скандалами між лікарями і пацієнтами, поборами на всіх рівнях. Список дуже довгий. Ви думаєте, це не стосується системи АМН?

- В академії інші функції і завдання. Сьогодні приєднувати до МОЗ академічні інститути неможливо.

- А навіщо об’єднувати? Щоб наука впливала на практичну медицину чи щоб вони разом скотилися до рівня заштатної районної лікарні?

- Питання непросте. Ми, звісно, не міська лікарня і не повинні робити, скажімо, операцій з видалення жовчного міхура. Не наш це рівень. Але фінансово це вигідно, і ми цим займаємося. Але ж головне для нас - наука. Збереглася база, є відділ, єдиний сьогодні в Україні, який працює в експериментальному напрямі разом з Інститутом Патона. На його базі в найближчому майбутньому плануємо створити перший в Україні хірургічний тренінг-центр, який відповідав би світовим аналогам. Саме таким чином можна не лише навчати фахівців найвищого класу, а й удосконалювати, відпрацьовувати в реальних умовах нові технології, приміром, на свинях, а вже потім упроваджувати їх у практику. Збираємося купити унікальне обладнання для операцій в ендо­скопічній хірургії - це комплекс для лапароскопічної хірургії з 3D візуалізацією виробництва компанії «Вікінг», розглядаємо можливість придбати роботоасистовану хірургічну платформу «Да Вінчі» (вона буде першою в країні), провели в себе міжнародну конференцію, присвячену цим новаціям.

Оце була і є моя мрія - перетворити клініку на науково-практичний центр, як було при Олександрові Олексійовичу. Ми ж пам’ятаємо, що за часів Шалімова з усієї країни до Києва приїжджали хірурги, дивилися, вчилися, переносили безцінний досвід у свої клініки.

Сьогодні 75% наших пацієнтів - кияни, хоча інститут не міський, а національний. Зрозуміло, до нас вони йдуть тому, що близько й зручно, але таким чином переривається зв’язок - області залишаються самі по собі, а столиця, з її науковим потенціалом, сама по собі. З регіонів пацієнтів не направляють - тамтешні хірурги, мабуть, вважають, що можуть на своїй базі виконувати операції будь-якої складності. А це неможливо. Тому так часто доводиться робити повторні операції - щоб виправити помилки, яких припустилися наші колеги з регіонів.

- Але ж переробляти доводиться на живих людях. А чому б не провести ротації - з обласної лікарні запросити хірургів на стажування в інститут, а професорів відправити з почесною місією - провести майстер-класи на місцях? Я знаю про різне підпорядкування клінік і фахівців. Але ж їх утримують одні й ті самі платники податків, які потрапляють під ніж хірургів-недоуків.

- Ми з власної ініціативи розпочали таку роботу - разом з начальниками і головними хірургами обласних управлінь охорони здоров’я запланували виїзні майстер-класи, які проведуть наші кращі фахівці. Крім того, останнім часом ми практично реанімували діяльність Асоціації хірургів країни, головою якої я є. Саме діяльність цієї організації повинна значною мірою підвищити стандарти хірургічного лікування наших громадян на всіх рівнях - як у провідних установах, так і у звичайних районних лікарнях.

До речі, за те, що ми виправляємо чужі помилки, нам іще й перепало від комісії - кажуть, неактивно використовуємо оборот ліжок. А причина проста - хворі «поважчали», вони звертаються до нас після лікування в інших лікарнях, коли там уже не можуть допомогти. Адже ми беремо 90% профільних хворих зі складними, запущеними патологіями.

- Інститут критикували ще й за те, що досі не створено музею Шалімова.

- Я вже сказав - буде в нас музей Шалімова. Обов’язково буде! Просто я розставив певні пріоритети, не можна все зробити відразу. Запланували й домоглися того, що інститут отримав статус національного. Пообіцяли і домоглися підвищення зарплати співробітникам інституту. Купуємо нове обладнання, завдяки чому з’явилася можливість збільшити кількість складних операцій і впроваджувати нові. Цього року плануємо придбати МРТ, що дасть змогу на сучасному рівні досліджувати судини печінки та інших органів.

- Хороша новина. Гроші вже виділили?

- Так.

- Академія розщедрилася чи Кабмін?

- Кабінет міністрів пішов нам назустріч.

- Допомогли старі зв’язки?

- Це продовження тієї розмови, про яку я вже згадував, - створюватимемо центр міжнародного рівня. Ми переконали уряд у тому, що зможемо виконати поставлене завдання.

- Ким пишається інститут? Назвіть хірургів, яких знають не тільки в нас, а й у світі.

- Це насамперед наші трансплантологи - Рубен Заграбян, Олег Котенко, Михайло Нечитайло, Сергій Фуркало, Павло Нікульников, Володимир Чорний, Михайло Костилєв та багато інших. Боюся когось пропустити, власне, всі керівники відділів - це авторитетні фахівці не тільки в Україні, а й за кордоном.

- Юрію Володимировичу, а були у звіті такі зауваження, які хоча й гірко було, але ви прийняли?

- Про це потрібно поговорити з академіком В.Цимбалюком, який очолював комісію і робив звіт.

- А я з Віталієм Івановичем розмовляла. Він уміє зберігати корпоративні таємниці, нічого не видав. Але зазначив, що інститут помітно оновив свою базу - обладнані сучасні операційні та реанімаційні блоки.

- Але цього замало, мусимо змінити ставлення до роботи. Я відверто сказав колективу, що все знаю і розумію, але принцип повинен бути один, як у тій пісні:«Раньше думай о Родине, а потом о себе». Якщо всі свої гонорари, гроші від спонсорів, які у вас є, збиратимете і купуватимете собі дорогі авто чи будуватимете дачі - років п’ять, максимум десять якось протримаєтеся, а потім усе розвалиться. Колектив кожної клініки повинен постаратися поліпшити те, що має, - умови перебування пацієнтів і свої робочі місця. До речі, комісія дивилася і палати, і кабінети, запитували пацієнтів, скільки їм доводиться платити.

- Комісія доповіла: усі хворі відповіли, що їх лікують безоплатно. А тим часом увесь Київ знає, що гонорари ваших співробітників дуже високі.

- Так, високі.

- І незаконні. Що робити пацієнту, коли хірург заявляє: «Десять тисяч доларів, і я до ваших послуг»?!

- Ну, таких гонорарів у нас немає.

- Знизили до п’яти тисяч?!

- Я назавжди запам’ятав, як працювали Шалімов і Амосов - до операції навіть натяку про гонорар не повинно бути. А якщо пацієнт після операції вирішив віддячити - вважайте, що він дякує вам від імені Бога.

Я розумію, що цього не так просто позбутися в нашій країні. Але не можна допускати викручування рук, щоб до операції називалися якісь суми. Хоча таке, на жаль, існує скрізь.

- Хай як завгодно називають це лікарі, але сума перед операцією - це здирництво.

- Я своїм сказав: довідаюся про такі випадки - поїдете працювати в районні лікарні. Мусимо очищатися від таких явищ, хоча це дуже непросто.

Мене дуже турбує ще одна проблема - відсутність справжніх наукових шкіл і те, що провідні хірурги не готують наступників. Я вже втомився повторювати - готуйте собі зміну, адже коли ви підете на відпочинок, нікому буде оперувати. Це серйозне питання і, напевно, стосується не тільки нашого інституту. Коли хтось зі знаменитих хірургів їде на конгрес чи йде у відпустку, відділення стоїть - нема кому робити операції. Ситуація з нашими трансплантологами - тому доказ. По суті, відділ уже рік не працює, після того як хірургів затримали, хворі залишилися без операцій.

- Скільки людей тоді затримали? Що змінилося відтоді?

- Затримали провідного трансплантолога. І анестезіолога, якого ще якось можна замінити, а от хірурга - ніким. Він працював з дітьми, яким немає ще й року, це унікальний фахівець не тільки для України, а й для СНД - таких малюків у нас ніде не беруть. Цілий рік наших співробітників викликали давати показання, усі знервовані. За рік було зроблено всього дві трансплантації нирок, хірурги тепер бояться за це братися.

- Затримання відбулося з таким скандалом, що багато хто думав, ніби в такий спосіб хочуть звільнити посаду директора інституту.

- Як бачите, ні. Одна з причин такого показового затримання в тому, що Інтерпол п’ять років відстежував ці схеми. Усе це, звичайно, боляче вдарило й по іміджу лікарів, і по іміджу інституту. Я думаю, це якоюсь мірою вплинуло й на комісію, яка нас перевіряла. Адже пляма не тільки на інституті, а й на медакадемії.

- Кажуть, що Інститут Шалімова витрачає колосальні кошти на ремонти та переобладнання.

- За останні три роки витратили 40 мільйонів гривень. Але для такого інституту, як наш, це дуже малі гроші. Для його розвитку необхідно будувати нові корпуси, зокрема для трансплантації, де мають бути окрема лабораторія, операційні та реанімація.

- Чому ви робите акцент на трансплантації? Адже інститут багатопрофільний.

- Тому що на листку очікування 50 тисяч тих, кому потрібна трансплантація. Це для них єдиний шанс залишитися в живих. За сьогоднішнього стану справ урятувати всіх їх нереально - на створення сучасного центру необхідно років п’ять як мінімум. У багатьох хворих такого резерву часу, на жаль, немає.

- Але невже це єдиний шлях порятунку хворих з тяжкими патологіями? Японія, наприклад, лідирує за тривалістю життя, але трансплантація в них аж ніяк не на першому місці. Чому виходом вважають видалення хворого органа та заміну його здоровим, а не своєчасне лікування?

- У Японії головна причина - релігійні погляди. А в Європі трансплантація розвивається дуже успішно, як і в США. При дуже багатьох патологіях, у тому числі й уроджених, ніяке лікування хворому не допоможе, єдиний порятунок - трансплантація.

- Оскільки тема забору органів у нас має не просто скандальний, а кримінальний відтінок, можливо, є сенс побудувати корпус, у якому буде створено умови для роботи зі стовбуровими клітинами? У світі вже навчилися вирощувати органи. Це ж перспективніше, ніж проштовхувати зміни в законодавство з приводу трупного донорства.

- Звичайно, треба будувати. Але це мають бути міжгалузеві центри - тут широке поле діяльності не тільки для медицини, а насамперед для генетики, молекулярної біології тощо.

- З якими інститутами ви спів­працюєте?

- Практично з усіма.

- Юрію Володимировичу, свого часу ви брали активну участь у роботі Медичного союзу, який дуже гучно про себе заявляв, а нині його зовсім не чути.

- Ідея була класна, своєчасна. Але майже два роки тому Медсоюз розпався. Причина банальна - відсутність фінансування. Спонсори охололи до ідеї. Люди працювали волонтерами, на добровільних засадах, але без підтримки все згасло.

- У Медичному союзі разом з вами були І. Щепотін, І. Ємець...

- Так, ми працювали й дружили, будували плани разом з Медсоюзом. А зараз кожен зай­мається своїми проблемами: Щепотін - Інститутом раку, Ємець повернувся у свою стихію - оперує.

- А ви, напевно, готуєтеся до виборів? Адже за новими правилами НАМНУ в інституті після перевірки та звіту мають пройти вибори директора.

- Я готовий. Виборів не боюся. Я впевнений у своєму колективі.