Як зупинити депопуляцію в Україні?

Серед безлічі кричущих проблем у нашій країні є одна, не вирішивши якої, іншими можна не перейматися: нікому буде скористатися плодами зусиль державних мужів. Ідеться про депопуляцію. Темпи цього процесу такі (щороку населення країни скорочується на 0,8—1%), що вже просто непорядно використовувати термін, який не відбиває всієї трагічності процесу. Потрібно казати про вимирання українського народу: за останні 14 років нас стало менше на п’ять мільйонів.

Що таке вимирання і чому воно відбувається? Це означає, що в країні вмирає людей більше, ніж народжується. А ось чому це відбувається — однозначної відповіді немає. Загальновизнано, що в основі вимирання — економічна криза і зубожіння населення. Але вперта статистика говорить про те, що криза початку 1930-х років, яка уразила США та Європу і за своїми масштабами цілком порівнянювана з нашою, не призвела до депопуляції: і зростання смертності, і падіння народжуваності були несуттєвими (див. статтю «Третій шлях?», «ДТ», №26, 2004 р.).

Збільшення смертності в Україні відзначається з початку 1960-х років, коли ми жили не так уже й погано. Відтоді ці показники неухильно зростали разом із зростанням добробуту населення.

Чимало людей убачають причину депопуляції в розвалі охорони здоров’я. На жаль, не тільки обиватель, а й влада вкупі з науковою (немедичною) громадськістю жадають від лікарів категоричного зниження смертності. (Добре, що не вимагають підвищення народжуваності.) Так, медична допомога в нас справді перебуває на незадовільному рівні. Але при цьому всі забувають істину, яка вже стала банальною: здоров’я населення тільки на 8—10% залежить від медицини. Це означає: якщо завтра бюджет охорони здоров’я дорівнюватиме бюджету всієї країни, показники смертності встоять перед зусиллями лікарів. І зрозуміло чому: хоч би якого рівня досконалості досягали лікувально-діагностичні заходи, зменшити кількість захворілих вони не зможуть. А «сучасні» хвороби поки що лікуються погано і в нас, і за кордоном.

Беру на себе сміливість стверджувати, що жодна галузь науки наразі не здатна дати чітку відповідь на запитання — в чому причина депопуляції в Україні і як із нею боротися?

Окрім — валеології.

Чому валеологія претендує на таку перевагу? А тому, що тільки у валеології підхід до людини холістичний (цілісний), тільки валеологія (якщо мати на увазі науку) розглядає людину як єдину систему із чіткою структурою та ієрархією (тіло, психіка, духовність). Тільки валеологія безпосередньо досліджує здоров’я та перехідні стани між здоров’ям і хворобою. І тому тільки валеологія здатна дати чіткі рекомендації з виходу із демографічної кризи.

Ось можливий шлях вирішення проблеми депопуляції з позицій валеології (тим часом інших претендентів на самостійну позицію немає).

Кожен біологічний вид вимирає з однієї простої причини: змінюються умови існування, до яких він був пристосований. Умови життя людства змінилися радикально, особливо за останні 100 років. Ці зміни наклали глибокий відбиток на біологічну суть людського єства: зниження на популяційному рівні функціональних резервів органів, систем, організму в цілому, порушення реактивності та резистентності, процесів саморегуляції, зменшення кількості та якості статевих клітин, якості потомства і багато іншого — ось характерні риси, що різнять наших сучасників від їхніх предків. Усе це вказує на зниження ефективності самоорганізації живої системи, що знаменує собою стан механізмів життєздатності (механізмів здоров’я).

Дуже важливий постулат валеології: спосіб життя індивіда такий, яким є спосіб його думок. А останній визначається поглядами на життя, розумінням своєї життєвої мети й установки, сформованими критеріями добра та зла. Іншими словами, ступенем духовності.

І ще один постулат — кожен член суспільства повинен пройти чотири щаблі досягнення мети: я знаю (все або багато що про здоров’я), я хочу бути здоровим, я вмію бути здоровим, я роблю все, щоб бути здоровим.

На основі цих постулатів і має будуватися державна програма виходу з демографічної кризи.

Ось як бачаться її основні розділи.

1. Формування нових цінностей та установок суспільства, нового ставлення до збереження і зміцнення здоров’я.

Як цього досягти? Відповідь на запитання дадуть фахівці із соціальної психології. «Маніпуляція свідомістю», «психологічна війна», «передвиборні технології» тощо — овочі з одного городу. І спеціалісти готують чудові страви з цих овочів! Якщо можна протягом кількох десятиріч одурманювати свій народ (мається на увазі СРСР), за півроку до виборів переконати мільйони, що кращого, ніж цей президент, не може бути (Путін), що прокладки «Олвейз» — найкращі в світі, то переконати народ у необхідності дбати про своє здоров’я значно простіше. Але для цього потрібно чітко сформулювати завдання, запросити спеціалістів для його вирішення, забезпечити фінансування.

Буття визначає свідомість — матеріалістична аксіома, істинність якої дедалі більше піддається сумніву. Виявляється, справедливою є зворотна формула: змінюючи свідомість (громадську думку), можна змінити й буття.

Для маніпуляції суспільною свідомістю людство виготовило чудові інструменти: телебачення, радіомовлення, газети, журнали тощо. Таким чином, соціальні психологи готують технологію, а засоби масової інформації реалізують вирішення завдання. Фахівці стверджують: немає такої абсурдної ідеї, в реальності якої було б неможливо переконати суспільство. Що ж казати про таку благородну ідею, як наше здоров’я.

2. Формування особистісної та соціальної мотивації до збереження та зміцнення свого здоров’я в різних груп населення.

Вирішення цієї проблеми — у компетенції психологів. Тут також існують добре налагоджені технології. Мається на увазі особистісна мотивація. А як бути із соціальною?

Ще в середині 1980-х мені вдалося в одній із центральних газет опублікувати статтю під різкою назвою: «Хворіти вигідно!» В ній я доводив просту істину: вся система допомоги хворим у СРСР суцільно складалася із соціальних стимулів хвороби. Це й легко одержувані листки непрацездатності, і першочергові путівки на санаторно-курортне лікування, і всілякі інші пільги, що начисто відбивали в людини бажання бути здоровим. Пам’ятаю шквал обурених відгуків та обвинувачень — аж до проповіді фашистської ідеології. Пам’ятаю і спроби реалізувати матеріальну стимуляцію здорового способу життя. Всі вони закінчилися невдачею. Чому? А тому що займалися цією справою дилетанти.

Щороку мені доводиться виступати на форумах, присвячених підбиттю підсумків діяльності київських медиків. І щороку чую в доповідях керівників охорони здоров’я заклики, звернені до практичних лікарів: «Формуйте здоровий спосіб життя у ваших пацієнтів!» А як? Ніхто з лікарів не може відповісти на це запитання. І правильно: вони не володіють технологією формування особистісної мотивації. Їх цього ніколи не вчили.

Закордонний досвід, особливо США, показує, що формування жорсткої мотивації до збереження та зміцнення свого здоров’я — реальність. На одному з військово-наукових форумів автор був свідком того, як уранці після банкету українські учасники (та й представники деяких європейських країн) жадібно поглинали в барі пиво, а американці, одягнувши спортивні костюми, вибігли в холод і сльоту по здоров’я (форум проходив глибокої осені). На моє запитання, чому вони це роблять, відповіли: «Якщо американський офіцер не здасть тестів із фізичної підготовки, про кар’єру він може забути!» І тут відразу згадуються наші генерали — ожирілі й незграбні. У США вони ніколи не стали б генералами.

А жорстка система штрафів і заборон, пов’язаних із курінням в офісах і в місцях громадського користування? Саме вона призвела до того, що куріння в Штатах стало немодним. Хіба може бути модною неуспішна людина? Є безліч інших подібних прикладів.

Розробляти систему мотивації до збереження та зміцнення свого здоров’я повинні спеціалісти. При цьому очевидно, що для різних груп населення мають бути різні методи формування мотивації.

3. Формування та впровадження системи виховання та навчання здоров’я різних груп населення.

Звісно ж, ідеться про обов’язкове включення валеології в навчальні програми шкіл, вузів і, не виключено, дошкільних закладів.

Але, як виявилося, це непросто. А суть проблеми ось у чому.

Коли з’явилася перша інформація про валеологію — науку про здоров’я — міністерства освіти Росії й України відразу оцінили її можливу роль у формуванні здоров’я підростаючого покоління, запровадивши в педагогічних університетах і школах нову навчальну дисципліну «Валеологія». Завдання — залучити особистість до процесу власного «здоров’ябудування». Але як у Росії, так і в Україні примудрилися поставити віз попереду коня: немає ні викладачів, ні підручників, немає, зрештою, загальної концепції викладання нового предмета. На відміну від Заходу, де все це є і викладається в рамках навчальної дисципліни Health education.

Здоровий глузд підказує, що залучити дитину до власного «здоров’ябудування» можна тільки в тому разі, якщо буде враховано три аспекти вирішення проблеми. По-перше, це освітній аспект — дитина повинна отримати й засвоїти інформацію про те, що добре для здоров’я і що погано. По-друге, аспект виховний — формування в кожного школяра мотивації до того, щоб берегти й зміцнювати своє здоров’я. І третій аспект, суто практичний, у якому необхідно передбачити мінімум оздоровчих заходів: повноцінне фізичне виховання, харчування та формування оптимального психологічного клімату в школі. І, звісно, всі практичні заходи мають проходити на тлі постійного моніторингу («вимірювання») рівня здоров’я. Тільки цей показник дасть нам достовірну інформацію, чи правильні наші дії, чи в потрібний бік спрямовані наші зусилля.

Та коли за справу беруться люди, які не мають ані найменшого уявлення про валеологію, цю справу легко занапастити. Почалося все в Росії. І пов’язано це зі статевим вихованням.

Чи потрібно взагалі в курсі шкільної валеології порушувати питання статі? Безперечно, потрібно, але тільки в обсязі, що має стосунок до здоров’я. Причому у валеології має бути окреслене коло питань, що їх необхідно висвітлити в шкільному курсі, а в якій формі все це піднести й у якому віці — проблема суто педагогічна. Чи потрібно враховувати національні, релігійні, культурологічні й інші особливості регіонів, де проводиться статеве виховання? Запитання, на наш погляд, риторичне.

Як таврували ганьбою валеологію в Росії, а потім вилучили її з середньої школи, спеціалістам відомо.

Дещо за іншим сценарієм розвивалися події в Україні. На щастя, ніхто не додумався обговорювати в школах проблеми «безпечного сексу» й роздавати школярам презервативи. Але де взяти викладачів, які мають хоч найменше уявлення про валеологію? І в школу рвонули сектанти, екстрасенси, маги, шамани та чарівники! Кожен із них, на свій страх і ризик, а також у міру свого уявлення про предмет, став «викладати» валеологію. У газетах, у тому числі й церковних, почали з’являтися статті, що свідчать про занепокоєння громадськості та батьків станом речей. На конференції з проблем духовного просвітництва в Херсоні ієрархи церкви піддали валеологію украй різкій критиці. Валеологію було охарактеризовано як «неоязичництво». І, зрештою, вилучено зі шкільної програми.

4. Фізичне виховання різних груп населення.

На всіх форумах, де мені доводиться виступати з даної проблеми, я повторюю одну й ту ж думку: «Розвал радянської системи фізичного виховання позначився на здоров’ї нашого населення більше, ніж розвал радянської системи охорони здоров’я».

Справді, природа нагородила людину найдосконалішим локомоторним апаратом. Рух — неодмінний компонент підтримання необхідного резерву функцій організму. Але людина пішла всупереч природі, обмеживши кількість рухів у своєму житті (гіпокінезія), зменшивши їхню силу (гіподинамія), амплітуду та швидкість (ці обмеження термінів поки не мають). А природа не прощає таких порушень. Збільшення частоти порушень постави в наших школярів (за 20 років із 8—9 до 80—90 відсотків, а це тільки вершина айсберга!); слабкі м’язи черевного пресу, стегон і спини, а також зниження функціональних резервів у вагітних; прискорення процесів старіння (біологічний вік 20-річних студентів 35—40 років!) — ось далеко не повний перелік наслідків дефектів у фізичному вихованні.

Благополучно спочилий у бозі держкомітет із питань фізичної культури і спорту всі гроші, що виділяв йому бюджет, витрачав на великий спорт. У сумно відомій державній програмі «Фізичне виховання — здоров’я нації» термін «фізичне виховання» залишився тільки в назві, а всю увагу приділено спорту. Спорт став політичним дійством, дуже далеким від здоров’я народу. Великий спорт, навпаки, спотворює тіла й душі всіх, хто до нього доторкається (і ми вже писали про це). Великий спорт — це цирк, і до нього потрібно ставитися, як до цирку. Там працюють мужні люди, але вони самі заробляють собі на хліб.

Наше суспільство дуже скептично ставиться до фізичних управ задля здоров’я. Тільки 3—5% населення (як на мене, дані завищено на порядок) приділяє їм належну увагу. Але ж немає більш потужного засобу зміцнення здоров’я та продовження життя. За даними українських геронтологів (О.Коркушко і співавт., 2004), люди похилого віку, які систематично виконують аеробні вправи, за станом функцій молодші від своїх однолітків на 12 (!) років. Ці 12 років і становлять часовий розрив у настанні смерті чоловіків і жінок в Україні. Ось усім доступний засіб, щоб перетворити «країну вдів», якою сьогодні є Україна, на казкову країну, де чоловіки й дружини покидають цей тлінний світ в один рік.

Коли американський тато приводить свою дитину до школи, він, насамперед, цікавиться: «А як у вас поставлено фізичне виховання?». В нашого батька запитання звучить інакше: «Як звільнити дитину від фізкультури?». Якби школи були обладнані басейнами й упорядженими спортивними майданчиками, а заняття проходили з урахуванням схильностей дитини, це питання навряд чи виникло б. Окрім шкіл і вузів, не слід забувати і про жителів мікрорайонів.

5. Забезпечення моніторингу індивідуального здоров’я, а також індивідуальних рекомендацій щодо його збереження та зміцнення.

Цей пункт програми виконується закладами охорони здоров’я. Але розпочати його реалізацію вдасться тільки тоді, коли вже буде сформовано відповідну мотивацію в населення, коли з’явиться попит на цю послугу.

Років 20—30 тому при поліклініках було організовано відділення профілактики. Але вони працювали за старою методикою — шукали ознаки патології в пацієнтів, проводячи їх через всі аналізи й огляди «вузьких» спеціалістів. Система дорога й малоефективна. Зараз ми можемо запропонувати цілком доступну середньому медперсоналові експрес-систему оцінювання рівня (кількості) здоров’я, яка дає досить інформації для призначення оздоровчих заходів.

6. Створення кадрового потенціалу та матеріально-технічної бази для збереження та зміцнення здоров’я населення (діагностичних підрозділів нового типу, фізкультурно-оздоровчих центрів, центрів психологічного та соціального розвантаження, центрів здорового потомства, рекреаційних зон, тренажерів, промислового виробництва харчових добавок тощо).

Ця позиція програми не потребує теоретичного обгрунтування.

Виконується кількома міністерствами.

7. Участь підприємців і керівників виробництва в оздоровленні своїх працівників.

Тут нема чого вигадувати: можна скористатися закордонним досвідом. Там чудово розуміють, що вкладання грошей у здоров’я працівника означає фінансування виробництва. І капіталіст на це грошей не шкодує. Але мова не йде про будівництво лікувальних закладів. Будуються спортивні майданчики, басейни, бази відпочинку. Якби це не було вигідно, ніхто б цього не робив.

8. Соціально-економічне стимулювання народжуваності.

Закордонний досвід (наприклад, «бебі-бум» у США 1960-х років) свідчить про те, що народжуваністю теж можна управляти.

9. Відпрацювання системи збирання та обробки інформації про реалізацію програми та її ефективність.

Не виключено, що така система має функціонувати при Міністерстві охорони здоров’я або при структурі, яку доцільно створити для реалізації програми.

Обсяг газетної статті не дає можливості викласти всю концепцію програми. Але в ній передбачається науковий і науково-технічний супровід, законодавче й нормативно-правове забезпечення, розроблення проблем фінансування та самофінансування, залучення різних релігійних конфесій для формування здорового способу життя, між- і внутрішньосекторальне співробітництво окремих напрямів тощо. Концепцію програми, що носить назву «Протидія депопуляції в Україні», подано на розгляд віце-прем’єрові з гуманітарних питань М.Томенку. Кому, як не йому, керувати цією гуманітарною багаторічною акцією?

Сподіваємося, що вже скоро вийде постанова Кабінету міністрів про створення робочої групи для формування програми на основі розробленої нами концепції. Гадаємо, що перетворення населення України на найздоровіший народ-довгожитель цілком може стати основою національної ідеї.