У чаші смутку — краплина надії

— Ми сьогодні з Дмитриком обговорювали його сон, — розповідає лікар Чернівецької обласної дитячої лікарні Галина Манойленко. — Уявіть собі, йому наснилося, що має проблеми з вихованням своєї майбутньої доньки. Каже мені: ви розумієте, сім’я — це так непросто, раптом мені трапиться сварлива жінка, що маю з нею робити? Ці діти ніби поспішають жити. У них грандіозні плани. Вони не по літах розумні й дорослі. Їх усе цікавить. А які пишуть вірші, як співають, якими філософськими питаннями переймаються!

У маленьких пацієнтів Галини Іванівни недитяча хвороба — рак. Вони про це, звісно, не знають, старанно лікуються, виконуючи всі настанови і медичні процедури у відділенні кардіо- й онкогематології, де кілька років тому розгорнуто п’ять спеціалізованих ліжок для дітей, уражених раком. Те, що волосся випало, їх не лякає — відросте. Діти за ним не плачуть. Вони взагалі рідко плачуть. Їхні палати-блоки — як затишні дитячі кімнати, з іграшками, телевізором, новорічними ялинками. Лікування тривале, доводиться по кілька місяців перебувати на лікарняному ліжку. Тато з мамою зазвичай поруч. У кого є і тато, і мама. Трапляється, і, на жаль, досить часто, коли батько, почувши діагноз своєї дитини, кидає сім’ю. А буває, мати на заробітках за кордоном — усе тоді лягає на чоловічі руки.

Без батьків обійтися в дитячій онкології неможливо. На них лежить невимовно тяжкий не лише моральний, а й матеріальний тягар, бо вони вимушені брати на себе чи не половину вартості лікування. Це дуже значні суми, на десятки тисяч гривень. І, як правило, батьки хворої дитини залишаються зі своєю бідою сам на сам, вирішуючи її хто як може, звертаючись до родичів, знайомих. Ні в області, ні в країні немає благодійницьких фондів, здатних одразу допомогти таким родинам великими грошима. Бюджетних же коштів не вистачає. Жодна державна програма, окрім хіба з цукрового діабету, не виконується на сто відсотків. Онкологія — не виняток, навіть якщо йдеться про дітей. Потребуючи на рік 700 тис. грн., відділення, в якому лікуються онкологічно хворі діти, отримує всього 250 тис. грн.

На щастя, останніми роками ситуація з фінансуванням принаймні стабілізувалася. Головний лікар Чернівецької обласної дитячої лікарні Роман Андрійчук пам’ятає часи, коли доводилося збирати гроші по церквах, вимолювати у бізнесменів, чекати з останньою надією на «гуманітарку», щоб надати дітям належну допомогу. Тепер лікарня, відповідно до фінансової квоти, подає річну заявку до Міністерства охорони здоров’я, обраховуючи свої потреби в середньому за три останніх роки. Однак, хоч би як рахували, хоч би як доводили реальну потребу, все одно міністерство закладає 20-відсотковий дефіцит. До того ж поставки медикаментів украй нерегулярні. То місяць — нічого, то за тиждень — два завози. А хвороба не чекатиме. Інколи взагалі надходять препарати, котрих не те що не замовляли, а взагалі в педіатрії не використовують. Повернути ж їх чи обміняти на потрібні неможливо.

Та й наперед визначити, чого і скільки треба, — дуже важко. Оскільки онкологічні захворювання серед дітей зростають і, за прогнозами, зростатимуть далі. Не лише на Буковині. Хоча минулий рік дав педіатрам області вибух онкохвороб: 32 дитини були вперше поставлені на облік із діагнозом «рак». У 2005-му — всього вісім. Ще одна загальна проблема — держава більш-менш забезпечує лікувальні заклади препаратами для хіміотерапії. Відновлювальна, або, як ще кажуть, супровідна, терапія залишається поза її увагою. А без неї дитина, ослаблена основним курсом лікування — «хімією» та опроміненням, може й не вижити. Знову ж, усе лягає на плечі батьків.

Вони покірливо несуть свій хрест. Можливо, ще й тому, що почасти їхнє відчуття провини перед дитиною має об’єктивне підґрунтя. Хоч як сумно і боляче про це говорити, але в лікарню діти часто потрапляють із запущеною хворобою. Лейкоз, приміром, насправді не має чіткої клініки, маскуючись під усілякі хвороби. Його важко розпізнати. Однак доводиться констатувати прикрий факт: у педіатрів загальної практики, особливо в районах, немає онконастороженості. Вони «пропускають» хворобу, виставляючи помилковий діагноз.

— Ще одна велика біда — низька соціальна культура населення, — каже завідувач відділення Михайло Гнатюк. — Дитина занедужала, і батьки біжать із нею до знахарів, ворожок, усіляких розрекламованих нетрадиційників. Третина наших маленьких пацієнтів, маючи рак, спочатку лікувалася у таких, з дозволу сказати, спеціалістів, аж доки онкологічний процес не перейшов у термінальні стадії свого розвитку.

Нещодавно батьки принесли на руках до Михайла Гнатюка свою трирічну доньку — дівчинка вже сама ходити не могла. Бліда і вкрай виснажена, вона страждала від кров’янистих висипів на тілі і болю в кістках. Мало не півроку її лікували місцеві знахарки незрозуміло від чого. В лікарні дитині виставили діагноз — гостра лейкемія. А на ранніх стадіях хвороба лікується дуже успішно.

Як потім з’ясувалося, ті ж таки бабки-шептухи, а перегодом ще й якась приватна лікарка в Чернівцях, лікували масажами і травами сімнадцятирічного хлопця то від радикуліту, то від болю у хребті, який насправді спричиняла лімфома грудної порожнини. Коли лікарі зробили рентген — їх жахнули розміри злоякісної пухлини. Все, на щастя, обійшлося — Сергій пройшов у відділенні Михайла Гнатюка хіміотерапію, пухлина зникла, що засвідчила комп’ютерна томографія.

Хворих із так званими солідними, тобто твердими, пухлинами колектив Михайла Григоровича взяв на себе порівняно недавно. Це був вимушений крок, ініційований управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації. Хоча спочатку планували відкрити кілька дитячих ліжок у Чернівецькому обласному онкодиспансері, однак там не поспішали запроваджувати сучасні прогресивні методи лікування, і якість надання медичної допомоги дітям нікого не влаштовувала. Сьогодні діти в дорослому спеціалізованому лікувальному закладі отримують при потребі курс опромінення, оскільки лише там є необхідна для цього апаратура, а решту — в обласній дитячій лікарні. Хірургічну допомогу, як і раніше, — у Києві.

— Ми задоволені роботою відділення Михайла Гнатюка. Там працюють висококваліфіковані спеціалісти, — каже головний педіатр області Марія Поліщук. — Там давно й ефективно лікують лейкози. Допомога при інших ракових хворобах також відповідає сучасним стандартам. Протоколи лікування — як у розвинених європейських країнах. Зауважте, відділення одним із перших у країні увійшло в корпоративну групу Шелонга при Українській спеціалізованій лікарні «Охмадит», а там високі вимоги до лікарів.

Це дає змогу чернівецьким педіатрам комісійно підтверджувати виставлені ними діагнози і проводити у Києві лабораторні дослідження, недоступні на рівні області через брак потрібної апаратури. Відділення має тільки один бінокулярний мікроскоп, який працює на знос. Украй потрібні реактиви для визначення коагуляційного гемостазу. Їх немає, а тому біохімічний моніторинг проводиться не в повному обсязі, і лікарям доводиться покладатися при цьому на свою інтуїцію. Відсутність в області апарату для виготовлення тромбоконцентратів не дозволяє проводити на місці протоколи лікування гострих мієлоїдних лейкемій.

Мрія Михайла Гнатюка, яку він прагне втілити в життя, — відкрити при відділенні блок інтенсивної терапії для тяжкохворих дітей з онкогематологічною патологією, де б за ними спостерігали цілодобово. Зараз таких діток — а в них імунний статус нульовий — доводиться переводити в загальну реанімацію, там вони можуть підхопити інфекцію, що смертельно небезпечно. Однак знайти для цього понад сто тисяч гривень — завдання не з легких.

— Сучасні методи лікування раку настільки ефективні, що при багатьох новоутвореннях виживання стовідсоткове, — каже Михайло Гнатюк. — Якби ми мали сучасне технічне оснащення і достатнє фінансування, результати були б ще кращі. Але, попри все, боремося за кожну дитину, за кожне дитяче життя.

У колективі Михайла Григоровича є дні невимовного смутку, коли лікарі, медсестри, санітарки не можуть приховати сліз, і є дні великої радості. Як нещодавно, коли всі вітали одне одного, дізнавшись чудову новину: одна з їхніх колишніх пацієнток вийшла заміж і народила сина…