Світле майбутнє медицини. Генерали галузі вже там, армія зубожілих, зневірених рядових плентається з обозом

Так уже склалося в нашому календарі, що не день - то чиєсь свято. Усіх і не згадати. Але є серед них і такі, що давно вже вибороли статус всенародних - День учителя, День шахтаря, День медика. Лікарів і медсестер традиційно вітають у третю неділю червня. Вітають усі - від президента й профільного міністра до простих пацієнтів. Але попри те що про медицину останнім часом говорять дуже багато й дуже часто, до того ж на найвищому рівні, свято пройшло не просто скромно - майже непомітно. Принаймні у столиці.

Раніше, бувало, з усіх областей запрошували найкращих працівників охорони здоров’я до палацу «Україна», де їх нагороджували, вручали подарунки (траплялося, навіть ордери на квартиру), влаштовували для них концерт. Люди в білих халатах чекали свята ще й тому, що традиційно до цієї дати їм нараховували премію в розмірі окладу. У Києві, за даними міськкому профспілки, вперше за останні 20 років медикам не дали премії. Хоча й обіцяли. Мало того - зобов’язані були дати. Адже згідно з галузевою угодою між головним управлінням охорони здоров’я КМДА та Київською міською профспілкою медиків на 2010-2012 рр. гарантується виплата надбавок до 50% окладу за складність і напруженість роботи, а також виплата матеріальної допомоги в розмірі посадового окладу до Дня медичного працівника. (Кажуть, у деяких лікарнях головлікарі якось викрутилися - хоч потрошку нарахували.) Про 15-20% доплати до скромних бюджетних ставок ідеться другий рік поспіль: нібито гроші з бюджету виділяли, але хто їх отримав - важко сказати. Загалом, скаржаться медики, вони почуваються морально й матеріально приниженими. Звісно, й лікарі бувають різні, і доходи в них неоднакові. Особливо у столиці. Але тут ідеться насамперед про первинну ланку охорони здоров’я - про бригади «швидкої допомоги», про дільничних лікарів і медсестер, до яких ми звертаємося найчастіше.

Ці факти перекреслюють усі обіцянки, які ми чуємо від чиновників, що реформа медицини нарешті зробить медичну допомогу якісною і доступною для пацієнтів, бо ще нікому у світі не вдавалося домогтися цього без кваліфікованих кадрів. А в Києві із цим уже катастрофа. Нині, згідно зі статистикою, у системі ГУОЗ бракує трьох тисяч лікарів і понад чотири тисячі медсестер. Гострого кадрового голоду зазнає дільнична служба, де вакантні 412 ставок лікарів, із них 246 терапевтів і 166 педіатрів. Чиновники стверджують, що для мегаполіса це не так уже й багато. У Феофанії, напевно, немає черг під кабінетами. Але спробуй-но потрапити на прийом до дільничного у звичайній поліклініці, якщо в кожному районі вже вакантні понад 40 посад і відплив кадрів триває. Більш як дві тисячі медиків, наляканих пенсійною реформою, пішли з муніципальних лікарень тільки тому, що боялися втратити право на пенсію за вислугою років. (Вони встигли її оформити й улаш­тувалися хто куди - у приватні клініки, в багаті будинки няньками, масажистами, доглядальницями тощо.) У київських поліклініках вакантні 445 робочих місць для медсестер дільничної служби. У стаціонарах - вахтовим методом! - працюють приїжджі з сусідніх областей, особ­ливо гост­ро проблема стоїть у хірургії та реанімації.

Не вселяє оптимізму й завт­рашній день дільничної служби: 715 медиків уже давно досягли пенсійного віку. Всього ж у мед­закладах Києва працює понад 23% пенсіонерів. Хто прийде їм на зміну?! Не секрет, що багато лікарів відраджують своїх дітей вступати до медичного, я вже не кажу про тих випускників, які ховають диплом у шухляду й улаш­товуються на роботу в галузях, далеких від охорони здоров’я. Молоді не тільки чудово орієнтуються на ринку праці, а й розбираються в тонкощах нарахування заробітної плати. Після запровадження єдиної тарифної сітки, про що держчиновники рапортували як про нову перемогу, виявилося, що бюджетні медики стали ще біднішими, ніж раніше. Міська профспілка медпрацівників підрахувала, що через різницю між першим тарифним розрядом та мінімальною зарплатою тільки за перший квартал нинішнього року лікарі й медсестри недоотримали по кілька тисяч гривень.

Як відомо, столичну медицину реформуватимуть серед перших, про це подбали наші законо­давці, хоча до пілотного проекту Київ не входив. Як, маючи таку обтяжену спадковість, з неї зроб­лять європейську модель - мало хто уявляє. Хоча піар-кампанія набирає обертів. Молоденькі випускниці університетів і коледжів позують на задньому плані в теле­новинах, коли міські чиновники врочисто перерізають стрічки в сімейних амбулаторіях. Це відбувається з неабиякою ре­гуляр­ністю мало не щотижня. Такі амбулаторії повинні взяти на себе 70% первинної медичної допомоги, як це робиться в розвинених країнах. Але в нас вони насамперед допоможуть «під­няти» величезні суми з міського бюджету. Амбулаторія, в яку, за словами чиновників, вкладено майже мільйон гривень, нічим, крім свіжої фарби й нових столів-стільців, похвалитися не може. Сімейні лікарі демонструють перед телекамерами тонометри й градусники - от і вся новітня медтехніка, яка допоможе діагностувати й лікувати.

А до чого такі витрати, якщо до найближчої поліклініки всього три-чотири тролейбусні зупинки? Кияни більше страждають не від того, що їм далеко добиратися до лікарні, - їх до печінок дістали черги в лабораторіях і неточні результати аналізів, проблеми з обстеженнями, брак сучасної апаратури. Яка різниця, хто напише направлення на ту ж таки мамографію - дільничний чи новоспечений сімейний лікар, якщо цей кабінет треба шукати по всьому місту й платити чималі гроші?! Ще питання, чи вдасться знайти сучасний апарат, коли врахувати, що 40% мамографів експлуатують понад десять років. У багатомільйонній столиці важко знайти сучасний рентгенодіагностичний комплекс - 46% з них уже відпрацювали більш ніж 20 років, а 4% годяться для музеїв - їх випустили понад 30 років тому. Половина обладнання флюорографічних кабінетів теж відзначила десятирічний ювілей. Свого часу Київ пишався тим, що має багато комп’ютерних томографів, а тепер тільки 40% з них відслужили до десяти років, інші набагато «старші», а 16% - експлуатуються більш як 20 років. Хто й коли перевіряв цю апаратуру? Чи варто після цього говорити про точність діагнозу й адекватні рекомендації лікаря?!

Дивна система охорони здо­ров’я сформувалася в нашій країні за останні двадцять років - попри те що грошей на охорону здоров’я з бюджету виділяється з кожним роком дедалі більше, пацієнти й лікарі почуваються чимдалі гірше. Йдеться не тільки про матеріальний бік, а й про моральний теж. (Я кажу про лікарів узагалі, а не про ту, таки нечисленну в масштабах галузі, групу фахівців, які вимагають гроші за надання медичної допомоги, не гребують призначати непотрібні операції тощо.)

Київські лікарі з легкою зазд­рістю розповідали мені про те, як святкують День медика в Росії: на торжество приїжджають не тільки колеги з сусідніх країн, присутніх ушанували своєю присутністю лауреати Нобелівської премії зі США. Цього дня найкращим медикам, після складної процедури відбору, вручають національну премію «Призвание», яка, до речі, досить солідна - мільйон рублів. Цей проект реалізується в Росії вже одинадцять років.
Але ж у нас теж був задум організувати щось подібне. Два чи три роки тому почалася робота, до речі, за участі МОЗ, яка мала закінчитися відбором номінантів конкурсу «Національна медична премія». Передбачалося також, що всім миром визначатимемо, хто гідний почесного звання «Народний лікар». На жаль, жодної ідеї так і не реалізували. Рей­тинги «найкращих лікарів», які час від часу з’являлися десь на сай­тах, викликали образу й розча­рування справжніх професіоналів - схоже, просто піарили «своїх».

Чи потрібні медикам конкурси, почесні звання, вітання і вшанування? Не менше, ніж грошові премії. Це важливо не тільки для лікарів, а й для пацієнтів. Без належної оцінки праці, без підтримки й мотивації жоден фахівець не може реалізуватися повною мірою, тим більше в такій складній і відповідальній системі, як охорона здоров’я. Очевидно, розчарування сягнуло апогею, якщо навіть Катерина Амосова, яка дуже довго мовчала, напередодні Дня медика з гіркотою сказала, що виїхала б з країни, якби була трохи молодша.