Стріляли впритул

І раптом - дзвінок у двері…

Понеділок почався звично, з огляду маленьких пацієнтів. Разом із лікарем обстежили малюків, визначали програму лікування. Регенерація, відновлення нервової системи хворих дітей - один з основних напрямів нашої клініки. Рятуємо малят від тяжких недуг, які здебільшого переслідують їх від народження.

Після обіду приймав дорослих. Багато приїжджих. Не тільки з України, а й з сусідніх країн. Страждають від страшного болю на тлі остеохондрозу хребта - ледь не наймасовішого захворювання людей. Вислуховував скарги, оглядав хворих, призначав лікування. Усе як завжди, попри передсвятковий, напередодні Дня Конституції, день.

Нехай пробачать нам профспілки (чи хто там нині пильно стежить за виконанням трудового законодавства?), але в нашій приватній організації ми не дотримуємося червоних днів календаря. І не тому, що від трудів праведних не хочемо відпочити. Коли бачиш людей, які позбуваються болю, це приносить ні з чим не порівнянну радість. І додає енергії. Причина, чому ми не дотримуємося додаткових днів відпочинку, - найприземленіша. Більш як половина пацієнтів - немісцеві. Зайва доба перебування в Києві б’є по гаманцю сильніше, ніж транспортні витрати плюс плата за лікування.

Ближче до вечора з друкарні привезли мою нову книжку - «Метамерный массаж». Чималу за обсягом рекомендацію про масаж, можливо найпопулярніший спосіб лікування, задумав давно. Масаж справді чудовий, століттями перевірений лікувальний прийом. Шкода лише, що часто ним професійно займаються не лікарі чи бодай випускники середніх медичних навчальних закладів. Тобто люди, які мають уявлення про будову людського тіла. Давно вже час таке ставлення змінювати.

Робочий день закінчився на приємній ноті - подарував і надписав «Метамерный массаж» своїм співробітникам.

Визирнув на вулицю, а там дощ. З ранку не припинявся. Добре, що помічниця запропонувала підвезти. Так що не намок. Удома поставив чайник, переглянув газети. І раптом - дзвінок у двері…

Постріл з порога

Машинально глянув у відеовічко. На сходовому майданчику через дощ темно. Для пацієнта, якого обіцяв прийняти вдома, начебто зарано. І силует швидше жіночий. За габаритами. Невже помічниця? Чого б їй так квапитися? Домовилися, що заїде годиною пізніше, коли зачиниться клініка, - треба дещо обговорити у спокійній обстановці. Словом, не запитав, хто там. Після напруженого робочого дня все­таки пригальмований. Машинально повернув ключ у замку.

Двері з силою рвонули, звук пострілу обірвав пекучий біль біля ока. Як потім реконструювали подію лікарі, нападник був невеликого зросту й стріляв знизу. Напевно, хотів оглушити мене пострілом. Але рука здригнулася. Куля зрикошетила від дужки окулярів та окуляра з пластмаси. Інакше перший постріл став би й останнім.

Отямився в кімнаті на підлозі. По щоці стікає­пузириться кров. Один з бандитів притис ногою спину, вперся кросівкою у щоку біля здорового ока. Підошва кольорова, таке взуття носять зазвичай жінки. Другий бандит приставив дуло до вуха й проскандував: «Де в тебе гроші лежать? Де? Кредитні картки де? Віддай, інакше - смерть! Рахую до трьох: три!.. два!..».

Не знаю, може, побачивши спрямований на тебе пістолет справді прокручуєш у голові все своє життя. Але я знаряддя вбивства не бачив, мене тицьнули обличчям у підлогу, і екскурсу у власне минуле не здійснював. Але в ті півсекунди, що залишилися до верескливої цифри «один!», мозок і справді працював на повних обертах. Друга куля пройшла нижче вуха й позбавила свідомості. До тієї миті, як постріл пролунав, справді встиг багато чого передумати. Однак не про своє життя, а про речі, в яких упевнений, але переконати у своїй правоті не зумів. Ні колег по науці, ні можновладців.

Зараз розумію, що спрацював ланцюг асоціацій, що мозок таким чином зреагував на зухвалу поведінку нападників. Бандити, чий юнацький фальцет іще не встиг загрубіти до чоловічих частот, зверталися до мене на «ти». За віком вони цілком могли ввійти до групи експертів з докучливого телеспектаклю пана Ш. Ну й ну! Мені, людині, яка старша за них у три з половиною рази, вони сміють тикати. Та ще й смертю погрожувати. Кому? Капітан­лейтенанту медичної служби у відставці Червонопрапорного Північного флоту!

Напевно, зсуви по фазі стосовно людей похилого віку й узагалі між людьми почалися набагато раніше. У ті роки, коли в педагогічні навчальні заклади валом повалили жінки. Причина - у заробітній платі, державі так вигідніше. У результаті - програш, і не тільки економічний. Жінка за своєю біологічною природою відповідає за здоров’я підростаючого покоління. Дай їй волю, вона до пенсії (не своєї - дитини) не випустить дитя з­під спідниці. Отже, не підготує до життя, де поняття честі й гідності іноді означають не менше, ніж освіта і достаток.

Але як жартували в роки свого розквіту фізики, «держава продовжує продовжувати» гнути ту саму лінію в питаннях підготовки вихователів. Тож чого дивуватися руху феміністок? Хоч під яким соусом підносять вони свою ідеологію - це реакція жінок на жінко­подібних чоловіків. Невтямки просунутим дамам, що чоловікоподібні жінки - така сама патологія, якщо не гірша. Як будь­який перекіс. Народ без чоловіків - аморфна маса рабів, що чудово розуміли стародавні завойовники: поголовно вирізали чоловічу частину населення. Чим і забезпечували собі спокійне життя в недалекому майбутньому. Без повстань і заворушень.

У ХІХ столітті виховання було привілеєм чоловіків (гувернери, викладачі гімназій, дядьки). Не дивно, що їхні підопічні, потрапивши під потік словесних міазмів, кидали в обличчя кривдникові рукавичку, суперечку розв’язували дуеллю. І вже точно до кінця життя не подавали руки кривд­нику. А зараз що - облегшили лайкою душу, облизнулися й розійшлися. Щоб завтра знову стукнутися лобами на якомусь шоу.

І не замислюються сильні світу цього, що своєю поведінкою подають приклад підростаючим поколінням. Переконують, що неповага до співрозмовника і є нормою поведінки. Ні, я не до того веду, що якби злочинці, котрі прийшли мене вбивати, були навчені правил доброго тону й висловлювалися, як англійські парламентарії, мені було б легше. Просто думаю, що вседозволеність, яка зусібіч і на всіх рівнях насаджується, породжує відморозків, для яких усі засоби для наживи годяться.

Написав «наживи» і задумався. Не полишає думка - майже упевнений, що непроханий візит трьох молодчиків був кимось націлений, а то й проплачений. Адже за поняттями бандитського середовища, які в ній замінюють закони, не можна грабувати дітей, лікарів і священиків. А що вдерлися вони в помешкання лікаря - безперечно, знали. Хоча б тому, що, як з’ясувалося в перші ж дні слідства, кілька днів стежили за моєю квартирою. Напевно, одного з них я навіть бачив на сходовому майданчику. Повернувшись до вікна, він картинно вперся поглядом у ноутбук. Погодьтеся, досить цікавий інструмент у наборі злодійських відмичок.

Не полишає сумнів, що наполегливе вимагання грошей - про людське око. Знайшли в портфелі одну купюру, 20 гривень. Ну не ношу я з собою кредиток, і по магазинах не ходжу. Немає часу на це. Матеріальними цінностями вважаю книжки. Зібрав і використовую в роботі хорошу бібліотеку класиків медицини. Але на книжки грабіжники не звернули уваги. Хіба що намагалися заничку шукати, та потім кинули - занадто багато грубезних томів. А виколупувати дорогоцінний метал з золотих стародавніх оправ полінувалися.

Перевернули догори дном шафки, повивертали кишені в піджаках. А що взяли? У старій аптечці з видом замку на естонському острові Сааремаа, де я народився, лежали мої нагороди. Витрусили чотири коробочки з вищими орденами Української православної церкви, а срібних відзнак «Відмінника охорони здоров’я» і «Заслуженого лікаря України» не взяли. Спокусилися на кілька золотих запонок з моїми ініціалами - гонорари від заможних пацієнтів. Перебрали дюжину подарованих мені годинників. Циферблат з написом від київського міського голови відкинули, зате прихопили швейцарський годинник масового виробництва вартістю максимум 100 доларів і дві пари золотих швейцарських - пам’ять про пацієнтів­бізнесменів з Еміратів. Як потім мені сказав слідчий, справді дорогі речі, хоча до вартості «мерседеса» чи «бентлі» їм далеко.

Не пограбування - імітація. Для прикриття нападу. На всю стіну кабінету висять ікони. Судячи з паспортів, досить рідкісні екземпляри. Їх не торкнулися. Не звернули уваги на портативний сейф, хоча він стояв на видному місці. Не затримали погляду на картинах і на ексклюзивних мініскульптурах. Але витягли з піхов мій офіцерський кортик. Проштрикнули ним ноутбук. Щоб вивести з ладу базу даних?

Чому спав на думку такий здогад? Років десять чи дванадцять тому вже пережив випадок камуфлювання нападу. На мініклініку, в якій тоді приймав пацієнтів. На підлозі стояли нерозпаковані ящики з досить дорогими імпортними ліками, їх напередодні привезли. Вистачало й інших привабливих для грабіжників речей. Але вони прихопили лише комп’ютер. Ураховуючи вартість цього апарата, чи варто було ризикувати? Втім, якщо тодішніх нападників цікавила база даних і, так би мовити, секрети моїх методик, - тоді інша річ. Тоді видимість пограбування з перекинутими лікарняними ліжками та видертими зі столів шухлядами справді була виправдана.

Хоча - які секрети? На той час було опубліковано чимало моїх наукових статей і монографій. І науково­популярні книжки почали виходити.

I - контрольний постріл

Усіх трьох заарештували менше ніж через добу. Як вдалося - поки що таємниця слідства. Мабуть, її розкриють у суді, куди оперативні працівники збираються передати справу у вересні. Сподіваюся, разом з виконавцями на лаві підсудних опиняться й замовники.

Мої співробітники бачили злочинців на слідчих діях. Не справляли вони враження покидьків суспільства. У численних серіалах, які заполонили екрани телевізорів, цілком могли б грати позитивних героїв. Жодних прикмет, які дають досвідченим телеглядачам змогу з перших секунд визначити злодія чи вбивцю і потім до кінця серіалу терпляче чекати, коли ж про очевидне здогадаються розумні детективи.

Анітрохи не здивуєшся, якщо в метро вони поступляться місцем бабусі. Але мені довелося познайомитися з ними за інших обставин. Облич не бачив, а те, що чув, коли свідомість поверталася, розчулення не викликало. Верескливі голоси повторювали й повторювали: «Де ховаєш гроші, де?», «Де твій гаманець?».
І знову погроза вбити після зворотного відліку: «Три! Два!..».

І все ж таки щось мені ці нестійкі голоси нагадували. Що? Тепер, коли все позаду, коли повернувся з того світу, можу сказати, що в їхніх інтонаціях мені здалося знайомим.

Щодня лікуємо дітей з неврологічною недостатністю, з ушкодженнями нервової системи. Що не рідкість при ускладнених пологах. Найчастіше витоки патології - в утробному періоді розвитку плоду. У нехтуванні законами природи, згідно з якими всі системи майбутнього організму закладаються в перші дванадцять тижнів після зачаття. Недарма світові релігії вимагають дбайливого ставлення до вагітних жінок. А вже в наш час, коли агресія навколишнього середовища неухильно зростає, обережність і уваж­­­ність необхідно вдесятерити. І жінці, і її близьким. Будь­які обтяжуючі моменти - чи то викурена майбутньою матір’ю сигарета чи келих пива, стреси в родині, на роботі чи інші хвилювання - позначаться на розвитку плоду. А поганий плід, як відомо, погано народжується. Його на самому порозі життя може спіткати кисневе голодування. Воно обов’язково позначиться на розумових здібностях дитини.

Статистика криком кричить: на початок нинішнього століття 71 відсоток пологів в Україні протікали з ускладненнями. Що випливає із цих цифр - кому як не мені знати? Дитяча клініка Інституту проблем болю, можливо, єдина установа у світі, де з великою ймовірністю ставлять на ноги дітей­інвалідів з неврології. Тих юних пацієнтів, у діагнозі яких слова про розумову відсталість далеко не найсумніший діагноз.

Проте можливості клініки обмежені. Через наші руки проходять у найкращому разі лічені сотні з того сімдесяти одного відсотка дітей, яким загрожує відставання в розумовому розвитку. Пацієнтів з таким клеймом я визначаю з першого погляду і з півслова. І як поводитися з неповноцінними людьми, якщо їх можна вважати людьми, мені пояснювати не треба. З ними марно сперечатися, їх не переконати. Якщо вже їх на щось запрограмували, вони гнутимуть свою лінію до кінця.

…Раптом голоси стихли. Як розповів слідчий, злякало миготіння охоронної сигналізації. На тих­таки верескливих тонах бандити порадилися між собою. Зв’язати мене? Добити? З собою забрати? Остання фраза явно призначалася для моїх вух. Але я не зреагував. Не поворухнувся після удару рукояткою пістолета по голові й контрольного пострілу в потилицю. Що переконало вбивць у тому, що головної своєї мети вони досягли…