СПРАВА РУМЯНЦЕВА

...У кутку тісного, прохідного коридорчика, захаращеного всіляким лікарняним мотлохом, солодко спить руда дворняга.

— От на цьому собачому місці змушений тулитися Вітя Румянцев, коли нам доводиться виписувати його з лікарні, — пояснює лікар відділення №9 Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні Валентина Юра. — Ми прагнемо мінімізувати періоди між його черговою госпіталізацією. Тим самим порушуємо правила. Адже тримати пацієнта у відділенні під час ремісії (видужання. — Авт.) не можна. Це ж не гуртожиток. Ночівлі в лікарняній комірчині — також поза правилами. Та не виганяти ж людину на вулицю. Вітя хоч і страждає порушенням психіки, але життя бомжа не для нього. Без даху над головою він загине. Тим більше що переніс найтяжкий інфаркт.

Без даху над головою 53-річний Румянцев жив не завжди. Та й проблеми із здоров’ям у нього виникли років десять тому. А до цього все складалося вельми благополучно.

Народився Віктор Васильович у Києві, ще до армії прийшов учнем на радіозавод, там і залишився. Зустрів сільську дівчину Ніну. Йому було 23, їй 19, коли вирішили одружитися. Одна за одною народилися дві дочки, так що виділена Румянцеву трикімнатна квартира була дуже доречною і своєчасною.

З початком «епохи змін» Віктор Васильович дедалі частіше став впадати в депресію. Постійно боліла голова, став забудьком, усе валилося з рук. Чорні думки він заливав горілкою. Зрозумівши якось, що пропадає, Румянцев сам пішов на прийом до психіатра. Після глибокого обстеження медики виявили в нього органічне враження головного мозку і наполягли на лікуванні. Воно затяглося...

Перші роки після курсів госпіталізації Віктор Васильович повертався додому. Та якось не зміг зайти до квартири — у дверях поміняли замки. На дзвінки і стукіт родичі не відповідали, до лікарні з візитами не поспішали. Щоправда, старша дочка, дізнавшись, що батьку дали пенсію у зв’язку з інвалідністю, кілька разів навідалася. З’ясувавши перед цим, чи зможе він купити їй щось із речей. Він купив.

Про те, що Румянцев бомж, стало відомо, коли працівники відділення затіяли обмін його старого паспорта на новий. У ЖЕУ №1 «Господар» пояснили, що за рішенням Дарницького районного суду цю людину дуже давно виписали з квартири.

Виявляється, Н.Румянцева, оформивши розлучення, заявила в суді: колишній чоловік зник у невідомому напрямку, залишивши її з дітьми. Суд оцінив аргументи жінки переконливими і на підставі статей 71 і 72 ЖК України позбавив В.Румянцева права на житло як такого, що не проживає в ньому понад шість місяців. Оскільки все було, як-то кажуть, «так, та не так», медики через Асоціацію незалежних психіатрів зажадали відновлення прописки Румянцева. Здавалося б, що простіше — виправити допущену помилку! На жаль, у Дарницькому народному суді засідання переноситься вчетверте. То занедужає Ніна Григорівна, то дочку з роботи не відпускають, то адвокат не з’являється, а то раптом судді захотілося побачити трудову книжку Віктора Васильовича. До речі, у ній 28 років виробничого стажу і близько десяти подяк. Та навіть якби там були суцільні догани, якось ніяково нагадувати шановному судді, що зміст трудової книжки до питання прописки жодного стосунку не має. Адже житло — не нагорода за гарну поведінку, а всього лише право, дане Конституцією. У тому числі і людині з психічними відхиленнями.

Щороку до Асоціації незалежних психіатрів — громадської організації, очолюваної відомим правозахисником Семеном Глузманом, звертається понад 1200 чоловік. Половина скарг пов’язана з порушенням цивільних прав заявників. Конкретно — із житлом. От лише деякі приклади.

Далекі родичі хворого Н. змусили його продати трикімнатну квартиру, що належала йому, купивши йому однокімнатну. Потім постало питання про продаж і цього житла. Асоціація втрутилася, коли до завершення угоди залишалися лічені дні...

Два роки асоціація б’ється над визнанням незаконним продажу квартири хворого Т. У цьому разі також «посприяли» родичі, які не посоромилися викинути людину на вулицю, а грошики привласнити...

Опікун вселився в квартиру, що належала трьом хворим братам Ш. (на жаль, фатум божевілля переслідує іноді всю родину). Законних власників житла їхній «захисник» виставив за двері. Старший із братів незабаром помер, двоє інших живуть на вулиці. Особливо холодними зимовими ночами Василь Ш. приходить ночувати на сходову клітку лікарняного відділення №9...

Усі ці справи в суді вирішуються вельми важко. Послухавши жахливі розповіді про неможливість спільного проживання із психічно хворим, слуга Феміди найчастіше держить сторону здорової рідні. Та й без жахливих розповідей — також. Знову посилаюся на справу Румянцева. Я довго розпитувала Ніну Григорівну, як поводився в сім’ї Віктор Васильович.

— Він бив вас, голос підвищував?

— Що ви, боже збав, ніколи, — чесно сказала жінка. А після довгих роздумів додала: — Ну, випивав... І завжди був сам по собі, поза сім’єю... Суботники на роботі не любив, і в колгоспи на збирання врожаю їздити відмовлявся.

Ніна Григорівна взагалі щиро вважає, що її колишній чоловік ніякий не хворий, він просто клеїть дурня. Йому, мовляв, подобається жити в психушці. А коли так, то навіщо йому квартира?

Я відразу пригадала величезну, на 15 койок, палату. Божевільних співпалатників Румянцева, які щось бурмочуть, плачуть, кричать, а також лікарняну кашу. Мабуть, треба клеїти вже надто великого дурня, щоб роками жити в таких умовах. Про те, що в Румянцева, на відміну від більшості пацієнтів «Павлівки», спокійна вдача, інтелігентне виховання, адекватні реакції, кажуть і лікарі. Проте для судді це не аргумент. Так само, як для нашого суспільства психічний розлад — не діагноз, а тавро.

Подібне ставлення до людей із порушеною психікою формувалося століттями. Інквізиція їх масово відправляла на багаття. Італія і Рим — до в’язниці. А освічена Європа й Америка — до будинків божевільних, де пацієнтів заковували в ланцюги. Лише 1871 року душевнохворих офіційно звільнили від кайданів. Після цього зарубіжна психіатрія стала бачити в тих, хто не сповна розуму, людей. У лікарнях почали виходити газети з творчістю пацієнтів, улаштовуватися виставки їхніх картин і виробів. Поступово для утримання цих людей стали застосовувати теорію «чистого повітря» (прогулянки тощо). Зрештою, суспільство дозріло і до «відкритих дверей».

Це означає, що настав кінець закритому лікувальному режиму, схожому на тюремний. Стаціонарних лікарень у світі стає дедалі менше. На зміну приходить лікування амбулаторне — вранці прийшов, одержав призначення медиків, увечері пішов. Та куди пішов? Погодьмося, жити під одним дахом із божевільним, шизофреніком — не мед ложкою їсти. Проте в Америці 60% хворих живуть у сім’ях. В Європі цей показник досягає 40%. Поцікавившись у зарубіжного медичного «світила»: «Навіщо люди йдуть на такі жертви?», почула те, що збентежило: «Вони люблять одне одного».

Пригадую, російський поет говорив, що «любить иных — тяжелый крест». За кордоном у рамках національних планів допомоги хворим із психічними захворюваннями родичів «проблемної» людини навчають на спеціальних курсах мистецтва співіснування, порозуміння, погашення агресивності, подання допомоги, любові зрештою. Для тих, хто не може або не хоче жити з близькими, діють кризові центри, гуртожитки, проміжне житло — пансіонати, спеціальні заклади для догляду, комуни. У них різні режими проживання, але підхід до скривджених долею мешканців один: «Лікувати як хворих, сприймати як нормальних».

Психіатрія в СРСР від початку мала каральні функції. За допомогою «жовтих будинків» придушувалося інакомислення. Туди сплавляли людей, неугодних владі, режиму. Слава Богу, цю ганебну сторінку нашої історії вже перегорнуто. Та каральна психіатрія, спустившись із державного рівня, продовжує процвітати на приватному рівні. Сьогодні людину відправляють до психіатричної лікарні не з політичних, а з економічних причин. Це, між іншим, не мій висновок, а слова головлікаря «Павлівки» Романа Никифорука.

У нас, як і раніше, багато психіатричних лікарень і мало соціальних пансіонатів. А в ті, що є, путівки доводиться чекати по кілька років. Зате кількість психохроніків нестримно зростає. У 2000 році на обліку перебувало понад 1202 тисяч чоловік із психічними захворюваннями. Порівняно з 1990 роком кількість психічних розладів збільшилася на 6 %. Зростання неврозів, депресій становить 26,7%. Розумова відсталість «ступнула» на 37,8%. Вироджуємося, панове?

Психіатри з нетерпінням чекають розроблювану Кабінетом міністрів комплексну програму «Здоров’я нації». Вони дуже сподіваються, що там будуть відображені і проблеми психічного плану. Сподівається і Румянцев. Хоча йому чекати і сподіватися найважче: прописку Віктору Васильовичу не відновлюють, а без прописки не переглянуть його інвалідність. Без групи ж, у свою чергу, не сплачують пенсію. Знову ж, у лікарні тримати не мають права і жити йому ніде, хіба що в коридорчику, поруч із рудою дворнягою.

Давні філософи вважали, що якщо Бог хотів покарати людину, він позбавляв її розуму. Цікаво, чого хотів Всевишній, позбавляючи людей милосердя?..

P. S. Черговий, п’ятнадцятий за рахунком, суд нарешті виніс рішення на користь Румянцева. Проте апеляційний міський суд опротестував його за скаргою дружини Румянцева. Справу направлено на новий розгляд. Румянцев, як і раніше, живе в лікарні, без прав і без пенсії.