СКАЛЬПЕЛЬ У РУКАХ БЕЗРОБІТНОГО

«Учися, синку. Добре вчитимешся — будеш

лікарем. А погано вчитимешся — станеш

головлікарем…»

З напутніх порад майбутнім медикам.

Це видовище не для людей зі слабкими нервами. На людській спині з допомогою звичайної ручки і, здається, шкільної лінійки щось розмічають, креслять, роблять свої, лише їм зрозумілі позначки. Тихо лунає музика, але він її не чує — наркоз. Та, гадаю, йому все одно — що і як із ним робитимуть, яку музику під дзенькіт інструментів слухатимуть; він готовий стерпіти все на світі, лишень скінчився б цей кошмар — нестерпний біль у спині, нерухомі, наче чужі, ноги і німий лемент у переляканих очах дружини: «У мене на руках двомісячний синочок, я вас двох не підніму...»

Два погляди на один центр

Я бачила цю чергу — вона вишиковувалася щосереди на сходовому майданчику з першого поверху й до третього, де містився консультаційний кабінет Центру хірургії хребта і спинного мозку. Консультують лише один раз на тиждень — решту днів оперують, але приймають усіх, не запитуючи, хто та звідки. Адже Гіппократ велів зцілювати всіх, кому потрібна допомога. Черга ця трохи дивна — не галасує, не сперечається, а якщо комусь важко стояти — поступляться стільцем. У кабінеті кілька хірургів, та з того, як хворі дивляться на високого, в окулярах і з ранньою сивиною лікаря, — розумію, що це і є Ігор Петрович Курилець, і він тут головний. Але зовсім не тому, що свого часу — 1998 року — створив цей центр на базі Київської міської клінічної лікарні швидкої допомоги (ЛШД) за підтримки посла Великої Британії в Україні містера Роя Ріва. Хворі, швидше за все, про це навіть не здогадуються. Для людей, знівечених болем, він — не директор, а насамперед лікар. І майже кожен із цієї черги довідався про нього не з якихось офіційних джерел, а по «народному радіо». У центрі інколи жартували, що на карті України можна прапорцями позначати «взяті» міста й села. Пацієнти, повертаючись із Києва на свою малу батьківщину, яскраво змальовують столичні дива — у лікарню внесли на ношах, а наступного дня після операції сестричка вчить робити перші кроки. І звичайно ж, усім рідним та знайомим відразу надиктовуються адреса лікарні й прізвище лікаря-рятівника, а закинуті якнайдалі милиці промовляють краще за будь-які слова...

Тодішнього головлікаря ЛШД робота Центру хірургії хребта і спинного мозку не влаштовувала в принципі. Здається, хворі, та й іноземні колеги, що приїздили до клініки, вважають головним не його, а Курильця. І головлікар почувався скривдженим — він дозволив, а його оминули...

Швидше за все, дозвіл на створення центру був продиктований аж ніяк не любов’ю до ближнього. Ні для кого не таємниця, що багато чиновників від медицини давно всі розмови починають із запитання: а що я з цього матиму? Гадаю, тодішнє керівництво ЛШД добре все обміркувало й прорахувало. Площ не бракує, деякі приміщення навіть в оренду здаються — ринок поруч, камери схову завжди потрібні. Фахівці свої, варягів не треба кликати, а своїми керувати легше. Та й статус центру — міжнародний — теж влаштовує: і до звіту вписати приємно, і, дивись, по закордонах можна буде за його кошти поїздити. А хворих на кілька десятиліть вистачить, бо таких операцій на хребті, які виконує Курилець та його команда, у Києві не роблять або майже не роблять. Він же по закордонах стажувався, то нехай тепер відпрацьовує. І прибуток буде — у касу з кожного хворого як добродійний внесок визначили всього 300 гривень, ну, а на знак вдячності — це ж саме собою....

Так або приблизно так розмірковували чиновники від медицини, що керували великою лікарнею, але так і не спромоглися запам’ятати чи вивчити перелік операцій, які провадилися в центрі на дорученій їм території. Ще чого! Курилець нахапався всього за кордоном, навчився робити десятків зо два операцій таких, про які в нас і не чули. Хіба всі пригадаєш! Головне — результат. А ось очікуваного результату якраз і не було. І хворі, і кожен, хто працював у центрі, знали: Ігор Петрович із пацієнтів не бере й усім іншим заборонив. Людина платить до каси, і цього досить...

За демпінг доведеться відповідати

До кабінету ввійшла жінка років тридцяти, гарна, але дуже бліда, із величезними синцями під очима.

— Лікарю, ось... — простягла звичайну в такій ситуації купу довідок. — Кажуть, пухлина, голова ні на хвилину не перестає боліти, я, здається, божеволію. А в мене двоє маленьких дітей. Обстежилася в інституті, там запропонували операцію, але шансів усього 10 зі 100, і то, якщо дуже пощастить. І коштуватиме це три з половиною тисячі доларів. Але якщо шансів майже немає, нехай краще ці гроші моїм сиротам залишаться. У мене сьогодні остання консультація — як ви скажете, так і буде...

— Я ввечері знову перегляну ваші документи, проконсультуюся з колегами. Гадаю, шансів у вас набагато більше. Завтра вранці й приходьте.

— А скільки грошей потрібно?

— Триста гривень, каса на першому поверсі...

Через місяць кабінет лікаря був завалений квітами. Літня санітарка здивовано вигукнула: «Я таких гарних навіть по телевізору не бачила!» Букети дарували два чарівних хлопчики, які намагалися триматися поближче до мами.

Таких випадків за два роки існування центру було чимало.

Проте команда Курильця заслужила недобру славу. Не в пацієнтів, а в колег з інших клінік. Не дивуйтеся, Система привчила лікаря не тільки лікувати, а й брати за це гроші. Не поспішайте звинувачувати мене в наклепі. А праведний гнів на той предмет, що лікар не вимагає, йому самі несуть, — це не більше, ніж слова. У Києві кожен, хто оперувався, як я, наприклад, із власного досвіду знає, що існує такса — скільки лікареві за операцію, скільки за наркоз, скільки за перев’язки... І називають ціну ще до операції, і беруть до неї, і, чесно кажучи, лячно не заплатити — адже здоров’я одне, і його не купиш.

Отож колеги й почали недобре позирати у бік центру — демпінгує, туди стали мігрувати пацієнти. У Курильця протягом дня могли зробити п’ять-шість операцій, а в інститутських операційних — стерильна чистота і майже цілковитий спокій. Порівняно із західними стандартами, в Україні нейрохірургів набагато більше, ніж потрібно. І на кожного з них припадає в середньому 48—50 хірургічних втручань за рік. Але якщо спеціалісти центру виконували до 150 операцій кожен, то це означає, що хтось із хірургів узагалі не вдягав рукавичок та маски...

Як із маленьких цеглинок можна збудувати або палац, або в’язницю, так і зі статистики й фактів про роботу Центру спінальної хірургії можна було зробити діаметрально протилежні висновки — залежно від того, до чиїх рук потрапить інформація.

Адміністрація зробила висновки не на користь Курильця.

«Невіглас» із Королівського госпіталю

Наприкінці другого року діяльності центру до Києва прилетіли англійці, і серед них давній друг, можна сказати, наставник Ігоря Петровича — нейрохірург лондонського головного госпіталю професор Генрі Марш.

Вони познайомилися кілька років тому, коли британці з подивом дізналися, що в Європі з’явилася нова країна — Україна. І приїхали на це диво подивитися. Делегацію лікарів навіщось привезли в ЛШД, та оскільки наші ескулапи в англійській несильні, бідному Генрі Маршу ні з ким було й словом перемовитись. Аж тут хтось з адміністраторів пригадав, що Курилець був відмінником, нехай розплачується. Так вони й познайомилися. Генрі Марш — теж фанат, він оцінив потенціал молодого колеги, допоміг йому пройти стажування в Лондоні. Він підтримав ідею створення Центру спінальної хірургії і навіть допоміг з устаткуванням. Воно було, звичайно, не нове і не найсучасніше, але в нашій операційній стояли прилади, відпрацьовані ще в роки перших п’ятирічок. Спочатку англійці подумали, що їх привели до музею історії нейрохірургії.

Генрі Марш із колегами неодноразово бував у ЛШД, це навіть надавало лікарні якоїсь солідності. Але 1999 року коліщата інтернаціоналізму закрутилися у зворотний бік — англійця було велено «не пущать».

Либонь, такої ганьби Курилець не переживав ніколи, і дай Боже, щоб той випадок був останнім. Генрі Маршу відмовили тому, що він не мав нашого, вітчизняного диплома, а невігласам у київських лікарнях, звісно, не місце. Він, щоправда, не збирався нікого лікувати, як завжди, привіз ідеї і якісь інструменти, але нашу Систему не ошукаєш. «Не пущать» — і край. Вибухнув скандал, один із телеканалів згодом показав лондонське інтерв’ю з Генрі Маршем. Мабуть, багато британців довідалися про Україну саме після цього випадку.

Хворі, не плутайтеся під ногами

Це був перший і останній дзвіночок. Дирекція лікарні скасувала Центр хірургії хребта і спинного мозку, наказом заборонила консультувати хворих. Бачте, великий наплив пацієнтів дестабілізує роботу лікарні. Хворі ще декілька днів збиралися перед зачиненими дверима, а потім пішли скаржитися. Це лише долило олії у вогонь.

Далі — більше. Курильцеві оголосили сувору догану за неучасть у лікарняній конференції, яка, по суті, була звичайною нарадою. Правда, він тоді оперував, але ж адміністрація змогла все полишити заради шановних зборів...

Знімаю капелюха перед винахідливістю чиновників від медицини — як віртуозно вони зуміли замилити очі вищому начальству! За два роки в центрі було виконано близько 1500 нейрохірургічних операцій! У середньому по Україні на одне лікарняне ліжко-місце припадає п’ять операцій, а в центрі — 29. І якщо виходити з цього досвіду, то Києву, згідно з європейськими стандартами, вистачить 60—80 нейрохірургічних ліжко-місць. А насправді їх близько 700, а може, й більше, якщо полічити й у відомчих лікарнях. Але цей аргумент насамперед вистрілив проти Курильця. Кожному чиновнику зрозуміло, що чим більше ліжок, тим більше дадуть грошей з бюджету. Хто ж від цього добровільно відмовиться! У нас усі чиновники від медицини полюбляють нарікати на дефіцит коштів. Це вже стало ритуалом. Але та ж таки Рахункова палата, перевіривши справи Мінздоров’я, довела з цифрами в руках, як нераціонально, а інколи й злочинно, не за призначенням витрачалися ці самі бюджетні кошти.

Ігор Петрович із повним на те правом казав, що й у Києві вдалося створити прототип сучасної європейської клініки. І тепер багатьом хворим можна допомогти тут, немає потреби їхати за кордон на операцію. Клініки спінальної хірургії відкривалися в Європі давно — після Другої світової війни, ми ж пройшли цей шлях за якихось два роки. Крім того, собівартість операцій була знижена до мінімуму за рахунок інтенсифікації процесу лікування і використання нових методик.

Але маховик запущено. Система виштовхнула Курильця спочатку з центру, а потім з операційної.

На щастя, допоміг випадок — Ігореві Петровичу запропонували очолити приватну клініку, звісно ж, нейрохірургічного профілю. Але за кілька місяців фортуна знову відвернулася — з переліку проліцензованих галузей медицини хтось викреслив нейрохірургію. Відтепер це монополія держави. Як, наприклад, виробництво спиртних напоїв.

Якщо вже Система взялася за когось, то свого доможеться. Та у випадку з Курильцем вона дала збій — наскочила коса на камінь.

Без роботи, але при справі

Жодне бюджетне відділення в жодній клініці не взяло на роботу нейрохірурга Курильця. Медицина — сувора галузь, тут накази виконуються майже як в армії. Напевно, був такий негласний наказ, бо багато хто зі знайомих головлікарів, колег відводив при зустрічі очі, щось нерозбірливо бурмочучи. Так, нейрохірург, якого знають і перед яким схиляються тисячі й десятки тисяч пацієнтів, залишився безробітним. Міг би виїхати разом із сім’єю на Захід. Вже хто-хто, а він, мабуть, знайшов би для себе справу, тим паче що бував у багатьох клініках Європи. Але він не хотів їхати. Правда, згодом підшукав собі місце й тут. Як і раніше, оперує хворих, як і раніше, консультує, але за нове не береться. Боїться підставити людину, яка взяла його до себе на роботу. Під слово честі. Трудова книжка хірурга так і порошиться вдома — хто ж його, опального, до державної клініки оформить? А в операційну — будь ласка, оскільки багато його маститих опонентів роками не беруть до рук скальпеля — за інтригами ніколи. А що пацієнтам до наказів та доган, їх не стосуються бюрократичні війни — їм треба своє здоров’я рятувати, а найчастіше — й життя. Курильця ж досі пам’ятають і знають — саме до нього їдуть. І, як і раніше, можна ставити прапорці на карті.

До речі, головлікаря ЛШД, який зруйнував центр і звільнив Ігоря Петровича, невдовзі після цього зняли. Либонь, його крісло впало комусь в око...

Іронія долі — клініка, у якій працює безробітний Курилець, базується в тому інституті, який так люто воював із його Центром хірургії хребта і спинного мозку. Ігор Петрович своїми операціями поліпшує статистику інституту.

Але Система не здається. В інституті навіть прізвище Ігоря Петровича заборонене, сторож автостоянки, і той проінструктований — машину Курильця «не пущать». Він виконує накази начальства. Хоча, не дай Боже, станеться лихо з кимось із його навіть не родичів, а просто знайомих, думаю, він як співробітник солідної наукової установи зробить протекцію — відведе пацієнта до лікаря. І вже точно не до начальства, а до Ігоря Петровича. «Народне радіо», воно, знаєте, правильно інформує.

…Назустріч мені коридором рухається молодий високий чоловік. Він тримається за стіну, ледве переставляючи ноги, але очі просто сяють — це на його спині ще вчора креслили геометричні фігури, це він лежав цілком безпомічний і нерухомий. А сьогодні Ігор Петрович наказав йому ходити. І він не може дочекатися, коли ж прибіжить його дружина, заздалегідь уявляючи, як вона здивується!

Нам теж є чому дивуватися. Безробітний нейрохірург Ігор Петрович Курилець готується відкрити міжнародний центр нейрохірургії. Мені здається, йому вдалося неможливе — нейрохірургію знову ввели до переліку ліцензованих медичних напрямів. Він добрим словом згадує тих, хто його підтримав в Антимонопольному комітеті, Міністерстві юстиції, у Комітеті регуляторної політики і підприємництва; тішить і те, що новий міністр охорони здоров’я теж був на його боці.

Вже підібрано приміщення, в операційній завершують ремонт. А коли й де відкриється Центр нейрохірургії Ігоря Курильця, гадаю, ми незабаром дізнаємося по «народному радіо».