ШВИДКО ПЛЮС ПРОСТО ДОРІВНЮЄ НЕПРАВИЛЬНО

1992 року в Києві закрили всі районні наркологічні кабінети. За 10 років кількість обслуговуваних наркохворих у місті значно зросла. І тут згадали: треба, мовляв, знову відкрити в кожному районі наркологічний кабінет. Бо проблем і лиха буде, хоч греблю гати. Але чи справді це так? Слово головному наркологу Мінздоров’я України та м. Києва, директору Київської міської наркологічної лікарні «Соціотерапія» кандидату медичних наук Анатолію Вієвському.

— Наркологічна установа у Києві існує з 1979 року. Спочатку вона називалася міським наркодиспансером і не мала стаціонарних ліжок, — розповів Анатолій Миколайович. — Кожен новий виток антиалкогольної кампанії (особливо в 1982-му, 85-му) викликав хвилю адміністративного реагування. З’являлися нові укази союзного мінздоров’я, нові нормативи, покликані продемонструвати бурхливу діяльність органів охорони здоров’я в цій сфері. Відповідно розширювалася й наша установа, причому суто кількісно: ставало більше співробітників.

Потім подумали — потрібно створити районні наркологічні кабінети (як у сільській місцевості). У підсумку їх стало вісім (при чотирнадцяти районах). Украй незадовільно виділялися приміщення, ставки. Та й, зрештою, лікаря-нарколога треба готувати, на це потрібен час, до того ж бути ним повинна людина, котра прагне присвятити себе цій ділянці медицини. А за радянських часів наркологія як фах не приваблювала. Вона була ніби маргінальною сферою медицини, усі ставилися до наркоманів не інакше як до покидьків. А якщо так, сюди йшли лікарі, які не проявилися в інших сферах і які, на жаль, нерідко не проявлялися й у наркології. Таким чином виник досить своєрідний малопрофесійний конгломерат: певна кількість людей, котрі зовсім не збиралися займатися своєю справою всерйоз. І тому створення районних наркокабінетів стало цілком формальним починанням. Більше того, ідея районування в міській наркології не має ніякого серйозного історичного підгрунтя.

Є наркотичні проблеми як соціальне явище та як хвороби. Це різні речі. Сама наркоманія — біопсихосоціальна проблема. Відповідно, запропоноване нами рішення також має бути, так би мовити, триєдиним. Тоді давайте через призму викладеного вище розглянемо, що таке районний наркологічний кабінет. Сидить один лікар. Скільки часу він може просидіти на прийомі? Ну, шість годин на день (хоча це й нереально). Скільки робочих днів у тижні? П’ять. А наркологічні проблеми коли виникають? Правильно, у будь-який час доби. Виходячи з цього, ми автоматично продукуємо ідею: давайте збільшимо кількість лікарів. Київ пішов таким шляхом.

Ми свого часу створили шість міжрайонних амбулаторних наркологічних комплексів. Вони працювали сім днів на тиждень до восьмої вечора. Але стало очевидним те, що, власне, й передбачалося: якщо на прийомі сидить повноцінний лікар, він хоче вести свого хворого від початку й до кінця. А хворий із наркологічними проблемами дуже швидко досягає таких ступенів тяжкості, що виникає потреба в стаціонарному лікуванні. Отже, людину з районного наркокабінету потрібно передавати в стаціонар, котрий, природно, в іншому місці. Отож на цьому переході ми втрачали приблизно 40% пацієнтів. Вони йшли з районного наркокабінету, а до стаціонару просто не доходили.

Крім того, звертання до лікаря з приводу наркотичних або алкогольних проблем, погодьтеся, відрізняється від звертання у зв’язку з виразковою хворобою шлунка. У другому випадку маємо справу з людиною, котра знає, чого вона хоче позбутися, що в неї болить. А в нашому випадку питання не в бажанні людини вирятуватися від споживання алкоголю чи наркотиків. У неї психологічні проблеми, які призвели до того, що вона знайшла зовнішню «милицю» у вигляді психоактивної речовини. Одне слово, виходить, хоч би коли хворий прийшов до наркокабінету, йому потрібна допомога, а її там йому надати не можуть! Тобто або він, за своєю симптоматикою, так би мовити, занадто тяжкий для амбулаторної структури, або вже потребує психологічної допомоги. Звідси висновок: при районному наркокабінеті треба створити стаціонар (причому не один, оскільки наркологія передбачає різні стаціонари: найгостріший, реабілітаційний тощо). Отже, в районі має працювати величезний наркодиспансер.

Заодно не забуваймо, що кожен район столиці України за своїми розмірами — ціле місто. І хоч би де містився наркокабінет (ми аналізували це), людям усе одно незручно до нього добиратися.

У «Соціотерапії», яка, на мою думку, зараз досягла певного оптимуму, працює трохи більше ста лікарів. У Києві сьогодні десять районів. Якщо йти шляхом, який намітився у нашій розмові, місту потрібно, щонайменше, 20 таких лікарень, 2000 наркологів...

Ми систематично опитуємо наших клієнтів, і їхня думка збігається з нашою: річ не в тому, де розміщена клініка. Візьмімо будь-яку сферу медицини — скрізь є точка, де надають спеціалізовану допомогу. Тому йти шляхом продукування максимальної кількості таких точок — глибоко неефективний спосіб витрачання грошей. Поблизу необхідно мати не медичну структуру, а соціальну — центр вуличної роботи, консультативну службу й т.п. Такі центри ресоціалізації наркозалежних справді мають працювати в кожному районі.

Ще один аспект. Існують спеціальні замовлення міських служб, зокрема міліції. Вона має потребу в тому, щоб певну кількість осіб оглянути на наявність (або відсутність) у них стану сп’яніння. У Києві є три цілодобових кабінети, які це роблять. Один із них виїзний, їздить у лікарні і там ставить діагнози. Ще одне спецзамовлення міліції — обстеження частини людей для примусового лікування. Для цього в місті також існують дві спеціальні комісії. Одноосібно жоден лікар-нарколог не має права поставити діагноз (законодавство в цьому плані складено дуже грамотно) — тільки комісією й тільки після того, як людина виявить ознаки абстиненції, у народі відомої як «ламка».

У «Соціотерапії» може лікуватися кожен, хто цього захоче. Слід лише розуміти, що наркологія — сума певних технологій. І госпіталізація в нарколікарню — також технологія. Якщо ти потрапляєш у пограничному стані, із німим запитанням: «Я житиму чи помру?», то ти лягаєш, по суті, не для наркологічного лікування, а для того, щоб залишитися живим. Це далеко не синонім того, що називається «розв’язувати наркологічні проблеми».

Значна частина пацієнтів (їх рік у рік більшає) приходить до нас із завданнями серйознішими, ніж упоратися з абстиненцією. Вони хочуть розв’язати свою проблему. Вирішення її, як я вже казав, завдання комплексне, біопсихосоціальне. Медицина тут спрацьовує в такий спосіб: хворого потрібно підлікувати, аби він був фізично готовий почати всерйоз займатися своїм внутрішнім світом. Але далеко не кожен прагне пройти цей нелегкий шлях. Так, усі без винятку мріють позбутися алкогольних і наркотичних проблем. Але між «хотіти лікуватися» й «хотіти вилікуватися» — велика різниця.

Уся заковика — в ментальності наших людей у цілому. Адже ми не займаємося собою, часто-густо зневажаємо технології. А щодо лікування тим більше: прагнемо миттєвого результату. Психологічні проблеми набагато болючіші за фізичні. Розібратися в собі, розкласти все по поличках — це для нашої людини занадто! Тож і виходить: приходить до нас пацієнт і через два-три дні робить відкриття, що він і радий би позбутися залежності, але з цим пов’язано стільки різноманітних нюансів... Тому ті, хто хоче в нас лікуватися, повинні спочатку пройти спеціальну мотиваційну програму, яку використовують для підвищення бажання людини займатися собою (до речі, в усьому світі це також є).

За мій двадцятишестирічний стаж роботи не одна мама сказала про свого сина: «Та нехай він згниє в цій лікарні!». Ризикну припустити: не син матері так допік. Це її саму, м’яко кажучи, характеризує не з кращого боку. Адже хлопець не народився наркоманом. Зі ста відсотків пацієнтів, котрі звертаються до нас, навіть із сумнівною мотивацією, мінімум дев’яносто п’ять роблять бодай якусь спробу полікуватися. Є спеціальна амбулаторна реабілітаційна програма, абсолютно безплатна, і для батьків. Заняття з неї відбуваються у зручний для працюючих людей час. Там їх навчають, як треба працювати з цією проблемою. (Проблем же насправді дві, а не одна. У мами — «син вживає», у сина — «я вживаю». Тобто співзалежність і залежність. І ситуація не зникне, якщо син перестане вживати наркотики. Оскільки кліше маминої поведінки залишаться, вона почне його просто провокувати. Для вирішення цього й безлічі інших питань і діє програма для батьків.) Отож, зі ста матерів, котрі заявляють про величезну любов до своїх дітей і свою готовність на все, аби дитина вилікувалася, вищезгадану програму відвідують максимум... п’ять! У тому-то й корінь зла: хотіти від свого родича, щоб він змінився, легше, ніж змінювати себе...

Проблеми наркоманії можна розв’язати. Знаю тисячі людей, які чудово реабілітувалися й, до слова, стали щасливішими, ніж були до появи залежності. А тепер повернімося до районних наркокабінетів. На яке з розглянутих нами найскладніших запитань вони здатні відповісти?..