Оптимістичні діалоги з лікарями

…Медик повинен бути оптимістом.

Постійно думати про хвороби, старіння,

смерть можливо лише з вірою і надією.

В.Фролькіс

Спочатку була рубрика — «Медицина ХХ століття» у спеціалізованій «Медичній газеті «Здоров’я України». Згодом кількість інтерв’ю переросла газетні рамки і з’явилася книжка «Запрошення до розмови», що вийшла в серії «Бібліотека «Здоров’я України». До розмови про минуле і майбутнє нашої медицини, про професіоналізм і порядність, про творчість і життєвий досвід журналістка Ельвіра Сабадаш запросила людей, чиї імена добре відомі у світі вітчизняної медицини: Миколу Амосова та його колег — Ольгу Авілову, Віктора Карпенка, Василя Братуся, провідних українських терапевтів Дмитра Чеботарьова, Любов Малу, Анатолія Пелещука, Ірину Следзевську, Миколу Фуркала, видатного офтальмолога Надію Пучковську, творця унікального музею медицини, одного з лідерів української соціальної гігієни Олександра Грандо...

Блискучий мемуарист Ілля Еренбург зазначив, що спогади про минуле слід розглядати як прагнення через минуле осмислити сучасне і що в минулому надзвичайно цікаве й заслуговує на увагу те, що хвилює суспільство і сьогодні. Свого часу поет Олександр Твардовський боровся за такий жанр спогадів, який би «фіксував» те, що було або є насправді, а не в наших уявленнях. Спогади і роздуми, якими поділилися з автором книжки Микола Амосов, Василь Братусь, Анатолій Пелещук, Надія Пучковська, Наум Левковський, а також їхні молодші колеги, обдаровані хірурги Анатолій Руденко, Володимир Мішалов та Анатолій Макаров, неординарний експериментатор Володимир Ніколаєв, ерудований і шанований учений Нінель Бережна, дослідник Олексій Вікторов, талановитий клініцист Григорій Тімен, чесно й відкрито відображають реальні події. І розказане героями книжки спонукає до співпереживання.

«Минуле — це завжди трамплін у майбутнє» — так називалося інтерв’ю, на жаль, одне з останніх, із професором, засновником згаданого вище Національного музею медицини Олександром Абрамовичем Грандо. У невеликому старовинному особняку на вулиці Богдана Хмельницького (колишній Фундукліївській), де раніше містився Академічний театр медичного факультету Київського університету Св. Володимира. В емоційній розповіді професора Грандо як живі постають Володимир Панасович Караваєв, його вчитель Микола Іванович Пирогов, Феофіл Гаврилович Яновський, Данило Кирилович Заболотний та інші. І відчуваєш справді трепетне ставлення оповідача і до засновників українських наукових шкіл, і до вірних продовжувачів їхніх славних традицій: М.Стражеска, В.Іванова, М.Грубергриця, М.Амосова, братів Коломійченків — Олексія Ісидоровича і Михайла Ісидоровича. Вражають спогади О.Грандо про його фронтову епопею, у тому числі трагічну Сталінградську переправу. Запам’ятовується розповідь про викладацьку діяльність у Київському медичному інституті, а надто про створення музею: «Я ставив за мету відійти від старих музейних канонів, створити щось оригінальне, що відповідало б сучасним вимогам музеєзнавства. І цієї концепції ми дотрималися. Музей вийшов сучасним, оригінальним, використано цілий комплекс архітектурних, художніх і науково-технічних засобів. У музей я вкладав усе що міг: ідеї, сили, надії, знання...»

Герой ще одного інтерв’ю — академік трьох академій і багатьох міжнародних товариств, терапевт і геронтолог, незамінний протягом кількох років директор Інституту геронтології АМН України Дмитро Федорович Чеботарьов. Досі захоплююся його виступом на ювілейному вечорі в рідному інституті — так чітко, логічно і при цьому ґрунтовно, з докладним екскурсом у минуле викладав 90-річний учений сучасні проблеми геронтології, історію розвитку науки про тривалість життя і профілактику передчасного старіння. Настільки ж точні й насичені відповіді мудрого лікаря журналісту. «Мені здається, що я прожив життя не даремно, зробив усе що міг. Мені є що пригадати, у моєму житті було багато цікавого...»

Тісно переплітаються у книжці висловлювання різних, але близьких духом, спільністю професій, доль і часу вчених-медиків. У цьому сенсі показове інтерв’ю з надзвичайним офтальмологом Надією Олександрівною Пучковською, ученицею легендарного В.Філатова.

Для мене професор Пучковська завжди була взірцем уважного, чуйного і гуманного лікаря. Донька Олександра Пучковського — випускника Санкт-Петербурзької військово-медичної академії, репресованого зловісного 1937 року, Надія Олександрівна очолила знаменитий інститут в Одесі після свого вчителя, пройшла сувору школу війни. Медики старшого покоління пам’ятають перші успіхи тканинної терапії та пересадки рогової оболонки ока, зроблені В.Філатовим, а також наступні хірургічні й наукові пошуки Надії Олександрівни на основі його спадщини.

Пам’ятаю, як у своїх розмовах вона неодноразово поверталася до теми лікарської етики, моральності, такту, поваги до хворої людини. «Людина насамперед має бути чесною перед собою і перед іншими людьми. Вона повинна бути доброю, бо якщо своїми словами, своїми вчинками вона несе злість – вона несе із собою руйнацію, а це нікому ще не приносило радості»... Ці проникливі слова не встигли опублікувати за життя Надії Олександрівни. Публікація на сторінках «Медичної газети «Здоров’я України» вийде через місяць після її раптової смерті. А через три роки по тому побачить світ книжка спогадів Надії Пучковської під назвою «Епоха і моє життя (спогади)».

На запитання: «Що ви любите найбільше у світі?» директор Інституту терапії АМН України, професор, Герой України Любов Трохимівна Мала відповіла: «По-справжньому люблю справу, якій присвятила своє життя. Люблю людей і завжди прагнула їм допомогти. У цьому й полягає моє щастя». Л.Малій та інститутові, який вона довгі роки очолювала у своєму рідному Харкові, вітчизняна терапія зобов’язана багато чим. Вона – автор 18 наукових монографій із діагностики, лікування та профілактики внутрішніх хвороб. Велике досягнення Любові Трохимівни — створений в інституті унікальний музей. За відданість справі і працю на благо людства Американський біографічний інститут США вніс Любов Малу до числа 2000 видатних учених ХХ століття.

Іншого відомого терапевта старшої формації Анатолія Пелещука в народі називають патріархом української терапії. Анатолій Петрович зауважив: « Це звання для мене найдорожче, бо з усіх медичних наук я люблю саме терапію. Те, що я заслужений діяч науки, лауреат Державної премії і премії Національної академії медичних наук, що протягом 30 років керував Київським товариством терапевтів, – має для мене певне значення. Але звання «патріарха» мені дав народ. І так мене називають не лише в Україні, а й у Росії. Звичайно, це приємно». Анатолій Петрович продовжує втілювати у життя побажання знаменитого Феофіла Гавриловича Яновського — «не відмовити в допомозі жодному хворому». Французький філософ Еміль Літрі сказав: «Треба жити так, неначе ти помреш завтра, треба працювати так, неначе ти житимеш вічно». Саме так живе і працює професор Пелещук — лікар, любитель і цінитель мистецтва й літератури, автор багатьох книжок, серед яких — «Этика общения врача и пациента», що стала настільною для клініцистів.

Про зміст розмов із відомими й шанованими хірургами старшого покоління та їхніми учнями промовляють назви: «Моїм справжнім уподобанням завжди була медицина» — з Василем Братусем; «Хірургом мене зробила війна» — з Ольгою Авіловою; «Своїм успіхам у хірургії я насамперед зобов’язаний своїм учителям» — із Володимиром Мішаловим; «У нашій справі потрібно щодня підтверджувати свою майстерність, це — закон хірургії» — з Анатолієм Руденком; «Мені і сьогодні сняться операції» — з Миколою Амосовим. Хотів би підтвердити, що вони та інші герої книжки повсякденну фахову діяльність сприймають як творчий процес, мають репутацію не лише високоерудованих фахівців, а й людей, котрі не терплять фальші, не байдужі до потреб хворого. Назва одного з інтерв’ю може характеризувати їх усіх — «Бунтарство духу і сталість пошуку». Трохи пафосно? Можливо. Але водночас точно і справедливо.

Упевнений, що книжку «Запрошення до розмови» з цікавістю сприйме не лише лікарська, а й загалом широка спільнота.