ОЛЕКСАНДРІВСЬКА—ЖОВТНЕВА— ЦЕНТРАЛЬНА ГОЛОВНІЙ СТОЛИЧНІЙ ЛІКАРНІ — 125

Київську Центральну міську клінічну лікарню (ЦМКЛ) не потрібно відрекомендовувати. Найвищий професіоналізм її співробітників, їхня безмірна відданість своїй благородній справі давно стали своєрідним еталоном, визнаним знаком якості. Причому не лише в Києві і в Україні. Колишня Жовтнева, без перебільшення, гриміла на весь СРСР, сюди прагнули потрапити люди, які мають проблеми зі здоров’ям, із усього Союзу. Сьогодні ЦМКЛ — один з кращих медичних закладів СНД, про що промовисто свідчить той факт, що чимало громадян країн Співдружності за тисячі кілометрів їдуть лікуватися саме до київської лікарні.

Цими днями, коли ЦМКЛ святкує своє 125-річчя, кореспондент «ДТ» зустрівся з її головним лікарем, заслуженим лікарем України Лідією ДУБИНСЬКОЮ.

— Лідіє Михайлівно, моє перше запитання буде традиційним: розкажіть, із чого все починалося.

— Як відомо, у середині XIX століття в Києві лютували епідемії інфекційних хвороб, від яких помирали тисячі людей. Проте закладу, який би взяв на себе функцію координатора боротьби, насамперед з інфекційними і соціальними недугами, не було. І прогресивні жителі столиці України вирішили: потрібно зібрати кошти на таку лікарню. Що невдовзі і було зроблено. Хід будівництва особисто контролював тодішній голова міської Думи Павло Демидов.

Імператор дав згоду назвати лікарню ім’ям цесаревича Олександра — вона стала називатися Олександрівською. 23 листопада 1875 року її освятили, і вже через три дні розпочався прийом хворих.

— У перші роки існування Олександрівська надавала лише амбулаторну і стаціонарну допомогу населенню Києва?

— Ні. Від самого початку і до 1902 р. вона виконувала ще й функції швидкої медичної допомоги. Крім того, керівники Олександрівської стали першими, хто впровадив організаційно-методичну допомогу в місті. Наш лікар—директор Юлій Мацон на кошти столичних медиків видавав статистичні таблиці народжуваності та смертності, на підставі яких можна було вирішувати багато питань суспільно- практичного плану, а також використовувати ці дані для наукових досліджень.

— Знаю, що співробітники вашої лікарні в багатьох галузях медицини були піонерами. Втім, воно й не дивно, адже тут працювали й працюють воістину видатні фахівці.

— Безумовно, авторитет нашого медичного закладу грунтується насамперед на іменах наших колишніх та нинішніх співробітників. Серед них — Микола Волкович, засновник хірургії в Україні, Василь Чернов, керівник першої в країні дитячої хірургічної клініки. Завідувачі терапевтичного відділення Олександрівської лікарні Василь Образцов, Феофіл Яновський (до речі, він отримав звання професора працюючи саме тут) і Микола Стражеско заснували третю терапевтичну школу в Росії. В.Образцов та М.Стражеско ввійшли у світову науку як учені, котрі вперше за життя хворого діагностували й описали клініку інфаркту міокарда.

Те, що нині в усьому світі сечокам’яну хворобу лікують нехірургічним способом, — теж заслуга нашого співробітника. Ще 1957-го Юрій Єдиний розробив метод екстракорпоральної ударно-хвильової літотрепсії. Наш професор Михайло Коломийченко вперше в Україні зробив пластичну операцію, створивши штучний стравохід із товстої і тонкої кишок. Співробітник Жовтневої, видатний учений, генерал-майор медслужби Андронік Чайка став засновником урологічної служби в Україні. Навряд чи комусь треба розповідати, хто такі наші сучасники — Олександр Возіанов, Катерина Амосова, Олег Атаманенко, Лідія Українець.

— Абсолютно з вами згодна. Однак давайте, з вашого дозволу, повернемося до історії ЦМКЛ. Адже на її долю, так само як і на долю всієї країни, випали найтяжчі випробування: революція, громадянська війна, а потім Друга світова...

— Звичайно, це були дуже нелегкі роки, матеріальне забезпечення тоді було дуже мізерним. Взагалі лікарня почала по-справжньому розвиватися десь 1935 року. Потім вибухнула Друга світова. Близько ста наших співробітників мобілізували, професори Андронік Чайка, Іван Іщенко і Микола Дудко виконували функції головних хірургів фронтів і партизанських з’єднань. Проте Жовтнева і в роки війни продовжувала працювати.

Після Другої світової чимало довелося відновлювати, і ми сьогодні з найглибшою повагою згадуємо першого повоєнного лікаря—директора Степана Сологуба, який доклав максимум зусиль для відродження головної лікарні столиці України. У 46-му на базі Жовтневої вже функціонувало 17 спеціа- лізованих відділень, що стали основною навчально-практичною базою Київського медінституту. Провідні вчені лікарні розробляють низку найскладніших операцій. Згодом Жовтнева починає обслуговувати не лише киян та жителів України, а й громадян інших республік колишнього СРСР.

До речі, в ті роки у нас стався дивовижний випадок. До лікарні привезли одесита, який випав із сьомого поверху. У нього ребра були переламані в двадцяти чотирьох місцях. Після енергійного комплексного лікування хворого поставили на ноги. А його родичі та друзі, впевнені, що він не виживе після такої тяжкої травми, приїхали до Києва з труною. Уявіть їхні почуття, коли вони побачили свого «небіжчика», який благополучно йде на поправку! І тоді лікарі Жовтневої, котрі врятували хворого, почули: «Вся Одеса стає перед вами на коліна».

— Як кажуть, коментарі зайві. До речі, а коли Олександрівську перейменували?

—1922-го. Вона стала єдиним закладом медичного профілю в колишньому СРСР, якому дали ім’я Жовтневої революції.

— Наскільки мені відомо, на початку 70-х розпочалася грандіозна реконструкція лікарні, що тривала майже десять років.

— Не десять, а всі двадцять! Побудували кардіологічний та інфек-ційний центри, блок допоміжних служб, замінили всі підземні кому-нікації, створили нові відділення спеціалізованої меддопомоги. 1978-го розширили інфекційне відділення, відкрили відділення кардіологічної реанімації, друге ревматологічне, відділення радіоізотопної діагностики... Всього навіть не перелічиш. Скажу одне: в усьому, що вдалося зробити за цей час, величезна заслуга тодішнього головлікаря нашої лікарні, заслуженого лікаря України Катерини Паламарчук.

1982-го відкрили Урологічний центр і Центр хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози. Вони (повірте, це не просто гарні слова) зіграли виняткову роль у наданні спеціалізованої допомоги хворим зі складною патологією. Спільними зусиллями колективу лікарні та співробітників кафедр Національного медуніверситету в нас організували вісім міських центрів спеціалізованої меддопомоги. Нинішнього року від-крито нейрохірургічне судинне відділення, відділення гемодіалізу. Нині створюємо необхідні умови для операцій на від-критому серці: аортокоронарного шунтування, усунення пороків серця тощо. Плануємо організувати Центр трансплантації органів.

— Лідіє Михайлівно, а це правда, що в перші дні після аварії на ЧАЕС саме ваша лікарня була єдиним медзакладом Києва, де здійснювався комплекс заходів щодо виявлення забруднення радіоактивними речовинами, повна санітарна обробка, обстеження і лікування хворих?

— Так, що було, те було. Буквально наступного дня після трагедії до нас стали прибувати автомашини з жителями Прип’яті й співробітниками ЧАЕС (причому приїжджали вони стихійно, ніхто їх до нас не посилав). Природно, ми відразу ж організували один, а потім ще три пункти санітарної обробки, почали надавати людям усю необхідну допомогу. Загалом лікарня обслужила близько 18 тисяч постраждалих.

36 наших співробітників працювали на пунктах санітарної обробки. Як і слід було очікувати, самовіддана праця не минула безслідно для здоров’я медиків. І хоч наша з вами розмова має, так би мовити, святкову тональність, не можу стримати образу, розповідаючи про ці події. Адже тільки 1997-го (!) ці співробітники лікарні отримали посвідчення ліквідаторів категорії «Г»...

— «Справедливо», нічого не скажеш.

— Так... Проте не будемо про сумне. До речі, а ви знаєте, що нашій лікарні в жовтні 1990-го доручили виконати дуже незвичайну роботу? Саме нас міськздоров зобов’язав здійснювати медичне забезпечення студентів, які голодували на майдані Незалежності. З 4 по 17 жовтня наші фахівці оглянули 824 чоловіка, шістьох госпіталізували.

23 серпня 1991 р. Київську міську ордена Трудового Червоного Прапора клінічну лікарню №14 ім. Жовтневої революції перейменували на Київську міську клінічну лікарню №14. А 19 квітня 1993-го — на Центральну міську клінічну лікарню, оскільки, як було сказано у відповідній постанові, наш медзаклад надає медичну допомогу з основних напрямів, понад 30 років виконує функції організаційно- методичного та консультаційного центру м.Києва.

— Лідіє Михайлівно, дозвольте поцікавитися, коли ви стали головлікарем ЦМКЛ?

— Наприкінці 1992-го на цю посаду призначили Валерія Бєдного, 39-річного завідувача першого урологічного відділення, лікаря вищої категорії, який десять років пропрацював у лікарні. Він продовжив справу, розпочату його попередницею Катериною Паламарчук, — реконструював великий п’ятий корпус, багато уваги приділяв оснащенню лікарні найсучаснішим устаткуванням. (Та й сьогодні, коли В.Бєдний виконує обов’язки заступника голови Київської держадміністрації, він не забуває про свою «малу батьківщину», всіляко нам допомагає.)

У серпні 96-го Валерія Григоровича призначили начальником Головного управління охорони здоров’я м.Києва, а мене — в.о. головлікаря, а згодом головлікарем.

— Давайте хоча б коротко поговоримо про програми охорони здоров’я, в яких ваш колектив бере особисту участь і які були розроблені вашими співробітниками.

— Вже два роки ми виконуємо велику частину комплексної програми «Здоров’я киян». Науковий керівник Центру кардіології та ревматології, член-кореспондент АМНУ професор Катерина Амосова і головний кардіолог м.Києва Олег Атаманенко розробили міську програму «Кардіологія». Вона охоплює всі аспекти профілактики, діагностики, лікування й реабілітації хворих із серцево-судинною патологією. Професор Степан Винничук та головний невропатолог м.Києва Василь Клименко створили міську програму «Неврологія», тобто сьогодні вже триває організація поетапного лікування хворих, у яких був мозковий інсульт.

— Про ваш центр кардіології, без перебільшення, ходять легенди. Однак те ж саме можна сказати й про урологічну клініку ЦМКЛ.

— Дякую на доброму слові. Особливо високого рівня служба урології досягла, починаючи з 1981 року, коли керівником урологічної клініки став професор Олександр Возіанов, згодом академік НАНУ і перший президент АМНУ. Нині тут роблять найскладніші операції при коралоподібному камінні, пухлинах, пластичні операції і т.п. Організовано також відділення для хворих із хронічною нирковою недостатністю.

— Дякую, Лідіє Михайлівно, за розмову. Від усієї душі бажаю вам і всьому колективу ЦМКЛ лише перемог у боротьбі за життя і здоров’я людини.