Обхідний маневр

Трапляється, що через якісь нещасливі обставини людина стає інвалідом, прикутим до ліжка. Звісно, світ катастрофічно звужується, і вона, втративши безліч іще вчора доступних можливостей, крім фізичного болю, отримує ще й потужний психологічний удар через неможливість спілкуватися, професійно та особистісно самореалізуватися. Певним порятунком може стати інвалідний візок, який дає змогу до певної міри розширити життєвий простір. Якість цих виробів, їх пристосованість до віт­чизняних доріг і тротуарів - інша розмова. Зараз же йдеться про те, що для інваліда це річ життєво необхідна. Загально­відомо, що ті, хто потребує такої техніки, забезпечуються візками за державний кошт - існує відповідна програма та постанова Кабміну.

Візок - ніби й не суперскладна техніка (коштує кілька тисяч гривень), але, на жаль, матеріальне становище інвалідів таке, що вільно придбати його вони не в змозі, тож доводиться чекати милості від держави. Як повідомила головний спеціаліст обласного управління праці та соціального захисту Ганна Одарченко, на Кіровоградщині потребують інвалідних візків 1590 людей (це - ті, хто вже стоїть на черзі в район­них управліннях). Цього ро­ку, як відомо, тендери було проведено із запізненням, тож в область поки що надійшло 170 із 508 візків, яких очікують цього року.

Сталося так, що в нашого колеги-журналіста Юрія Матівоса через хворобу виникла потреба в інвалідному візку. Йому не довелося чекати, поки держава надасть спеціальний засіб пересування - відомому в області журналістові його подарувала директор ТОВ «Друкмаш-Центр» (один з виробників вітчизняних інвалідних візків в Україні) Людмила Шубіна. На щастя, тривале лікування дало результат, і Юрій Мико­лайович тепер обходиться милицями.

Будучи людиною небайдужою і розуміючи, що в нас дуже багато тих, для кого візок - очікуване благо, Матівос вирішив подарувати його якомусь конк­ретно­му інваліду. Ще влітку звернувся до обласного центру з фізичної культури і спорту інвалідів «Ін­ва­спорт», запропонувавши або до Дня незалежності, або Дня міста провести змагання, призом у яких міг би стати його візок. В «Ін­васпорті» його пропозицію спочатку сприйняли з ентузіазмом. Але… минули всі свята, а з «Інваспорту» - ні слуху ні духу. На черговий дзвінок Юрія Миколайовича там відповіли: мовляв, не знайшли бажаючих узяти участь у змаганнях…

Ну, не знайшли, то й не знайш­ли. Де люди стоять у черзі, щоб отримати візок? У районних управліннях праці та соціального захисту. Тож Юрій Ми­ко­лайович і звернувся до свого управління в Кіровському районі міста. Представився, як годиться, розповів про намір подарувати візок конкретній людині. Без помпи й урочистостей, без знімальних груп і зайвого галасу. Перевірте - це ж просто, - що я справді реальна людина, не хочу нікого обдурити, а навпаки - зробити добру справу.

- А ви знаєте, що це - конфіденційна інформація, якої ми не маємо права розголошувати? - наполягала чиновниця.

- Та я ж не збираюся нікому нічого розголошувати, просто хочу подарувати візок, - доводив Юрій Матівос. - У мене він просто стоїть без діла, а десь, може на сусідній вулиці, живе людина, яка його вкрай потребує! Скажіть тільки прізвище й адресу - сам відвезу й віддам.

- Ні! Не можемо! Не маємо права! - чиновники райуправління були невблаганні.

Коли Юрій Миколайович переконався, що цієї стіни йому не пробити, він вдався до обхідного маневру - звернувся до територіального центру допомоги непрацездатним Кіровського району. Там його пропозицію спочатку сприйняли скептично, але після кількох наполегливих дзвінків таки приїхали й забрали дарунок. І хоча свого - подарувати візок конкретній людині - Юрій Миколайович таки не домігся, все одно задоволений - цінна річ уже не іржавітиме на балконі, а таки буде комусь корисна.

Ця проста історія, можливо, і не варта була б уваги, якби не та непробивна стіна бюрократизму, формального ставлення до справи, які стали на заваді доброму наміру колеги. А як такі перепони повсякчас долають хворі люди? Чому нерозумна буква закону чи інструкції (в якихось інших випадках вона, можливо, й доречна) важливіша за чийсь біль, страждання, чи психологічний дискомфорт? Коли з’являть­ся механізми, згідно з якими перемагатимуть здоровий глузд і милосердя, а не чиновницький переляк перед будь-якою нестандартною ситуацією?

І ще - чому дарувати ті ж таки візки при натовпі, у присутності журналістів і знімальних груп можна, а звичайній людині без зайвого розголосу - зась?