Невідкладна допомога для «швидкої»

Останні харківські новини зі служби швидкої та невідкладної допомоги нагадують фронтові зведення з неоголошеної війни лікарів і населення.

7 лютого 2007 року. Бригада «швидкої допомоги» приїхала на виклик у мікрорайон «Горизонт». На снігу лежав літній чоловік, як потім з’ясувалося, у стані алкогольного сп’яніння. Поруч стояли його друзі напідпитку. Медики оглянули хворого й вирішили — веземо в стаціонар. У цей час один із нетверезих приятелів пацієнта, які стояли поруч, накинувся спочатку на лікаря, потім на фельдшера. Медпрацівникам довелося захищатися. Лікар і фельдшер були госпіталізовані.

7 лютого 2007 року. Інцидент стався вночі біля одного з кафе, куди лікарі приїхали за викликом до 18річної дівчини. Щойно її помістили в машину «швидкої допомоги», як друзі дівчини — під­хмелені молоді люди застосували проти медиків балончик із токсичним газом. Дівчину доставили до лікарні, у неї встановили алкогольне сп’яніння. Термінова медична допомога знадобилася і лікарям — у них зафіксовано хімічний опік очей.

17 лютого 2007 року. Виклик у службу 03 надійшов від невідомого, котрий сказав, що громадянці, яка мешкає на вулиці Доватора, стало зле. Бригада Міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної допомоги прибула на місце через 10 хвилин. Медики надали пацієнтці допомогу, після чого двоє присутніх у квартирі чоловіків завдали лікарю та фельдшеру ударів по голові. Обох медиків було направлено на стаціонарне лікування в нейрохірургію.

За минулі півроку зафіксовано вісім інцидентів такого роду, які викликали гучний резонанс у Харкові.

Для довідки

Перша карета з червоним хрестом, запряжена парою коней, виїхала на вулиці Харкова майже сто років тому, 1910 року. Біля витоків організації цієї служби стояв відомий і шанований у місті лікар, дійсний статський радник професор Іван Миколайович Оболенський.

Створена ним ініціативна група з видатних громадян міста утворила Комітет швидкої медичної допомоги при Харківському місцевому управлінні Червоного Хреста. На першому ж засіданні на пропозицію професора Оболенського було організовано збирання пожертв серед членів комітету, що склали чималу на той час суму — 12 550 карбованців. Невеличкі кошти виділило й міське управління. Надалі вирішення фінансової проблеми було покладено на Товариство швидкої медичної допомоги, свого роду благодійний фонд, який поповнювався завдяки добровільним пожертвуванням харків’ян. У міському Музеї «швидкої допомоги» збереглися дані про перший виїзд 25 квітня 1910 року до хворої, якій стало зле під час відвідання церкви. Відтоді харківська «швидка» ні на один день не припиняла своєї роботи.

Торік її бригади обслужили близько 400 тисяч городян, шосту частину з них було госпіталізовано в Міську клінічну лікарню швидкої та невідкладної допомоги.

Напевно, багато телеглядачів дивилися знаменитий американський серіал «Швидка допомога». Дивилися й захоплювалися професіоналізмом американських медиків, які вміють так чітко діяти, майстерно оперувати і грамотно виходжувати хворих. Повсякденна робота українських лікарів теж могла б послужити сюжетом для захопливого фільму — наші фахівці вміють не гірше від американців боротися за життя людини, причому в значно складніших матеріальних умовах і за незрівнянно меншої оплати праці.

Що тепер робити лікарям і фельдшерам «швидкої допомоги»? Як поводитися під час нападів, якщо в їхньому «бойовому арсеналі» тільки ліки та прилади для вимірювання тиску? Надівати куленепробивні жилети та шоломи? Наймати особистих охоронців? Учитися прийомів самооборони? Влаштовувати мітинги та страйки?..

Після того як департамент охорони здоров’я та соціальних питань Харківської міськради вдарив на сполох і направив звернення до Генпрокуратури та МВС України, а сесія міськради ухвалила відповідне звернення від імені депутатів, колектив лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги написав лист до прокуратури Харківської області, у якому висловив стурбованість загрозливою кримінальною ситуацією:

«По суті, положення 43-ї статті Конституції України, котре гарантує кожному громадянинові України право на належні, безпечні та здорові умови праці, стосовно працівників охорони здоров’я Харківщини відповідними державними органами не забезпечене. Питання безпеки виконання своїх посадових обов’язків медичними працівниками, що порушуються керівництвом медустанов, трудовими колективами, громадськими організаціями та засобами масової інформації, залишаються без належного розгляду та реагування».

— Чому в Харкові, який відомий своїми давніми гуманістичними медичними традиціями, сьогодні небезпечно бути медпрацівником? Як ви вважаєте, звідки береться таке агресивне ставлення до лікарів? — із цими запитаннями я звернулася до заступника міського голови, керівника департаменту охорони здоров’я та соціальних питань Харківської міськради Ігоря Шурми.

— Зміна ставлення населення до «людини в білому халаті» характерна зараз не тільки для нашого міста, а й для всієї країни. Зробивши медицину реально злиденною, але залишивши її формально «безплатною» для населення, держава тим самим підставила під удар усіх працівників медичної сфери.

Що ж до нинішнього без­прецедентного спалаху насильства проти лікарів швидкої допомоги в Харкові, то, на моє глибоке переконання, його корені сягають усе тієї ж «справи харківських лікарів», котра тягнеться вже кілька років. Бездоказові й безкарні звинувачення у викраденні й убивстві дітей, розтиражовані ЗМІ на порушення всіх цивілізованих норм презумпції невинності, не могли не відіграти своєї зловісної ролі. Тим більше що, на жаль, ні медична спільнота, ні політики, ні правоохоронні органи досі на ці закиди чітко так і не відреагували.

У результаті, хочемо ми цього чи ні, під коток цих звинувачень потрапили всі лікарі загалом. От і отримали відповідну реакцію — насильницькі дії щодо «убивць у білих халатах». Якщо засобам масової інформації і навіть представникам ПАРЄ дозволено без будь-яких наслідків ображати лікарів словом, то чому нетверезому обивателеві не образити його дією? Логіка тут, на жаль, проста. Сьогодні немає механізмів, які б гарантували безпеку лікаря при виконанні ним службових обов’язків, і медичний працівник утратив надію на безпечні умови праці.

Хочу навести ще один недавній приклад. Недалеко від приймального відділення клінічної лікарні швидкої та невідкладної допомоги встановлено шлагбаум, щоб цивільні автомобілі не заважали руху машин «швидкої допомоги». Під’їжджає іномарка, із неї виходить водій і вимагає відкрити йому проїзд. Вахтер відмовляє — водій виймає пістолет і починає стріляти. Викликано міліцію. Відкрито кримінальну справу. Але її не завершено, обвинувачуваний — колишній працівник обласного управління міліції — не поніс покарання. Чи вистачить вахтерові сили духу в такій самій ситуації наступного разу закрити шлагбаум перед сторонньою машиною? Чи може суспільство вимагати від лікаря «швидкої допомоги» відданого служіння, якщо він їде тепер на виклик, як на війну?

— Що можна зробити в цій ситуації?

— Найголовніше — міська влада однозначно і привселюдно продемонструвала, що вона на боці лікарів і вимагає довести до кінця відкриту кримінальну справу. На мій погляд, сьогодні від позиції громадськості багато залежать, тому що профспілки слабкі, а медична спільнота не активна.

Крім цього, є конкретні заходи, яких можна вжити — і ми вже це робимо — на муніципальному рівні. Наприклад, у невідкладну допомогу направлено ще одного працівника міліції, котрий опікуватиметься безпосередньо охороною порядку на території лікарні. Встановлено сигнальні кнопки, котрі дадуть працівникам правоохоронних органів змогу приїхати в стаціонар протягом трьох—п’яти хвилин після виклику. Депутати міської ради підтримали також нашу ініціативу виділити 132 тис. грн. на страхування виїзних бригад медпрацівників швидкої та невідкладної допомоги, з умовою, що надалі цю суму переглядатимуть у бік збільшення. Ми також маємо намір розширювати список застрахованих, наприклад, за рахунок медперсоналу приймального відділення стаціонарів.

Я упевнений, що має право на життя й ідея відродження в місті системи медичних, підкреслюю, медичних витверезників для людей в алкогольному чи наркотичному сп’янінні. До речі, у багатьох містах України, наприклад у Львові, вони як працювали, так і працюють.

Дуже важливо також інформувати суспільство про працю лікарів, про стан справ у медичній сфері міста в цілому. Ми вирішили створити прецедент в Україні — найближчим часом при лікарні швидкої та невідкладної допомоги почне функціонувати прес-служба, котра оперативно постачатиме кореспондентів газет і телебачення необхідною інформацією.

— Ігорю Михайловичу, муніципальна влада оголосила 2007 рік Роком охорони здоров’я. Що ви плануєте зробити за цей час?

— Міський бюджет охорони здоров’я 2007 року становив 360 млн. грн. Це лише половина від реальних потреб міста, хоча більш ніж на третину перевищує розмір коштів, виділених на охорону здоров’я торік і становить 17% загального бюджету Харкова. Асигнування буде збільшено практично за всіма основними напрямами галузі, у тому числі на одне відвідання в поліклініці і на одне ліжко-місце в лікарні.

Крім цього, у нас є кілька основних пріоритетів: оновлення матеріально-технічної бази лікувальних закладів, у тому числі автопарку швидкої медичної допомоги на 30 автомобілів, придбання нового томографа, реалізація ідеї створення харківського хоспісу, створення сучасного опікового центру.

— Боюся, що харків’яни вже не повірять в опіковий центр... Здається, виділити відповідні бюджетні кошти на його організацію обіцяв харків’янам іще президент Ющенко. У той час у лікарню швидкої та невідкладної допомоги було доставлено Настю Овчар. І тут влада «раптом» виявила, що в опіковому відділенні немає жодного спеціалізованого ліжка...

— Харків’яни повірять, коли опіковий центр здадуть в експлуатацію — міськрада уже виділила на нього чотири млн. грн. з муніципального бюджету. Наше місто має також гостру потребу в санітарному верто­льоті — і МНС пішло харків’янам назустріч. Тепер ми вирішуємо питання підготовки злітно-посадкового майданчика прямо на території лікарні швидкої та невідкладної допомоги. Хочу підкреслити одну принципову річ — місто споруджуватиме майданчик для вертольота за свої кошти, але ми готові приймати пацієнтів і з області. Я упевнений, що спільна експлуатація санітарного вертольота буде вигідна обом сторонам за умови наступної корекції бюджетних трансфертів міста та області.

Сподіваємося, що це буде перший крок у створенні єдиного медичного простору на Харківщині. Саме життя поставило нас перед необхідністю врегулювати співробітництво медичних закладів, які належать зараз різним відомствам і різним рівням адміністративного управління. Не можна інструкцією відгородитися від усіх проблем — потрібно активно допомагати одне одному на взаємовигідних умовах. Місто неналежно використовує, наприклад, потенціал медичних академічних НДІ, хоча могло б співробітничати на благо всіх пацієнтів. Харків готовий розробити модель такого єдиного медичного простору і випробувати її працездатність на прикладі нашого міста.

Звісно, багато питань охорони здоров’я муніципальна влада вирішити не може — потрібне глибинне реформування на законодавчому рівні. Причому і розробка, і ухвалення базового закону в цій сфері мають бути результатом консолідації різних політичних сил. Тільки в цьому разі закон має шанс на реалізацію.

* * *

У нашого найближчого сусіда — Росії — справи не кращі: за останній час напади на лікарів «швидкої допомоги» вчинено в Омську, Барнаулі, Єкатеринбурзі, Москві... Тільки в Новосибірську за рік було зафіксовано 30 таких фактів. Злочини щодо лікарів дедалі частіше скоюють і в інших країнах, включаючи високорозвинені. Певно, людина в білому халаті втратила в нинішню епоху певний сакральний ореол, який захищав її надійніше від правоохоронних органів.

Наприклад, у лікарні «Меїр» (Ізраїль) протягом минулого року сталося кілька нападів пацієнтів і їхніх родичів на медперсонал. Коли на літнього лікаря накинувся молодий чоловік, який чекав своєї черги на прийом, терпець медиків урвався. З ініціативи голови комітету лікарів — громадської організації, що об’єднує медиків лікувальних закладів для захисту своїх прав, — було проведено чотиригодинний страйк, а керівник профспілки лікарів Ізраїлю зажадав від міністра охорони здоров’я та міністра внутрішньої безпеки вжити негайних заходів щодо захисту медичних працівників від насильства. Застосовувати жорсткі санкції стосовно агресивних хворих почала Національна служба охорони здоров’я Великобританії з огляду на дедалі більше поширення таких злочинів.

Насильству в службі охорони здоров’я було присвячено цілу серію статей у «Медичному журналі Австралії» (Medical Journal of Australia). Виявляється, відповідно до статистики, у цій благополучній країні на своєму робочому місці щороку гине один медичний працівник. Що ж до вибірки за різними професіями, то за числом словесних образ медперсонал стоїть на другому місці, поступаючись лише таксистам, а за фактами фізичного насильства медики навіть випереджають таксистів.

Проблема настільки назріла, що п’ять років тому представники Міжнародної організації праці, Міжнародної ради медичних сестер і ВООЗ почали кампанію з вироблення політики запобігання насильству у сфері охорони здоров’я. І річ не лише в захисті лікарів як такому — фахівці зазначають, що поширення агресії призводить до погіршення результатів лікування пацієнтів. Міжнародна організація «Професійне здоров’я та безпека» розробила єдині технологічні стандарти, що регламентують діяльність медпрацівників усіх рівнів у ситуаціях словесної чи фізичної агресії.

* * *

Можливо, серія спалахів невмотивованої агресії в Харкові та інших містах країни, нарешті, викличе протест і в українських лікарів? І не тільки проти конкретних випадків насильства та безкарності злочинців, а й проти абсурдної ситуації, коли вся країна живе в ринкових відносинах, а медицина — «як би» при соціалізмі, щоправда, без відповідного фінансування. Такий стан справ спричиняє не лише агресію стосовно медиків, а й, як відомо, різке зниження стандартів лікування, корупцію в цій сфері, низьку тривалість життя. Ще трохи — і президенту України доведеться казати не «Моя нація», а «Моя вимираюча нація»...

Хто може ініціювати рух «За охорону здоров’я»? Гадаю, «не цар, не Бог і не герой», а тільки самі медики. У Харкові днями відбулося перше засідання робочої групи зі створення громадської організації лікарів міста, до якої увійшли медики, юристи та представники органів самоврядування. Можливо, життя таки змусить «людей у білих халатах» створити за прикладом колег з інших країн організацію з обстоювання права лікарів на цивілізовані умови праці? Ми, пацієнти, котрі виявилися заручниками плачевного стану справ в охороні здоров’я, від цього тільки виграємо. «Найшвидше і найточніше визначити рівень життя народу в країні можна за станом справ у медицині», — сказав Альберт Швейцер.