Медики оголосили війну сільському голові

Чи то за прикладом скандалу на печерських пагорбах, чи й без нього, але кілька депутатів Крутобалківської сільради Новосанжарського району Полтавської області 23 травня офіційно зажадали від сільського голови Ліни Остапченко скликати 25 травня ц.р. позачергову сесію з єдиним питанням у порядку денному: про дострокове припинення її повноважень. Що й казати, надзвичайна подія не лише для району, а й для області, бо ж не щодня керівникам органів місцевого самоврядування висловлюють недовіру.

Що ж такого страшного, несумісного з перебуванням на посаді скоїла сільський голова Ліна Андріївна Остапченко, аби буквально через рік після обрання (у березні 2006 року за неї проголосувала майже половина виборців сільської ради) вимагати її відставки?

Депутати, зокрема, звинувачують Л.Остапченко ні багато ні мало — у розвалі сільської медицини, внаслідок чого, мовляв, жителі трьох сіл «позбавлені конституційних прав на отримання медичної допомоги», та зловживанні службовим становищем на користь свого сина, теж депутата Крутобалківської сільради Валерія Остапченка (нібито Ліна Андріївна погрожувала забрати присадибні земельні ділянки односельців, якщо ті не віддадуть їх йому в обробіток).

Два дні таки мало для підготовки сесії, й Закон України «Про місцеве самоврядування» відводить на це сільському голові два тижні, отож 25 травня сесія не відбулася. Але, оскільки демарш депутатів збурив селян і люди зійшлися, то на зібранні про непросту ситуацію поговорили.

Спочатку свій погляд на конфлікт із сільськими медпрацівниками, що триває вже більше року, виклала Л.Остапченко. Колишній сільський голова Тамара Павелко залишила їй у спадок не лише цілковитий безлад із документацією, землею сільради, безліч невирішених людських проблем (розповідали, що коли не прийди, все їй ніколи, все зайнята. То людина пооббиває поріг сільради з десяток разів, та й іде собі ні з чим), а й страшенно захаращене село.

Тож Ліна Андріївна розпочала свою діяльність із наведення ладу. Травневий суботник торік тривав майже десять днів. І учні, і вчителі школи, і працівники двох агрофірм — «Добробут» та «Востокстройгаз», і співробітники сільради мели, гребли, замітали (самого сміття було вивезено більше 20 автопричепів), пиляли, мили, білили. З ентузіазмом, без нарікань. Бо ж усвідомлювали, що ніхто не приїде прибирати ні з іншого села, ні з іншого району, ні з іншої країни. І з відчуттям виконаного обов’язку щиро раділи, що село стало світлим, наче вмитим.

Тільки крутобалківські медики у багнети зустріли розпорядження нового сільського голови про наведення ладу у самому приміщенні й на території поруч із амбулаторією. А хащі там були такі, що, як кажуть у народі, вовки вили. Їх медпрацівникам допомагали вирубувати особисто сільський голова Л.Остапченко та працівники сільради.

Якщо колектив бухгалтерії агрофірми «Востокстройгаз» самостійно побілив будівлю сільгосппідприємства зовні, то медики навідріз відмовилися чепурити приміщення, в якому працюють. Зганьбилися на весь район, але наполягли на своєму. І головний лікар Новосанжарської центральної райлікарні Володимир Тур після дзвінка сільського голови був змушений присилати людей та машину з райцентру, щоб… побілили крутобалківську амбулаторію.

Потім неодноразово Л.Остапченко нагадувала «людям у білих халатах», щоб після побілки помили наличники, навіть відповідного акта довелося скласти. А цоколь і досі смолою не підведений. І як звисали кілька років шпалери зі стелі в амбулаторії, так і дотепер звисають.

Так, немає у сільради коштів на ремонт (він і справді там не проводився дев’ять років, і про це говорили у виступах медики), але підклеїти, помити, підфарбувати могла б навіть сама санітарка, в обов’язки якої це входить і яка отримує ставку за шість із половиною годин роботи, а фактично працює набагато менше. Чомусь техпрацівниці місцевої школи не цураються щороку білити й фарбувати величезні коридори та вестибюлі.

До речі, нічого не спростовуючи по фабулі першого, «сміттєвого» конфлікту, присутні на зібранні представники сільської медичної інтелігенції, м’яко кажучи, здивували своїм особливим його трактуванням, наче рентгеном висвітивши свою сутність.

«У наших посадових інструкціях не записано, щоб ми білили дерева й згрібали сміття», — обурювалася Ірина П’ятак, донедавна фельдшер, яка вийшла на пенсію за вислугою років.

Колегу палко підтримала лаборантка Антоніна Поставна: «25 років біля ставка поруч з амбулаторією ніхто не прибирав, так Остапченко більше за всіх треба! А там і верби у воду попадали, їх трактором робітники ТОВ «Востокстройгаз» витягали. Старшокласники два уроки вантажили сміття, чотири причепи тоді вивезли!»

Замість того, щоб зрадіти: нарешті до керівництва селом прийшла небайдужа, хазяйновита людина, котра, організувавши односельців на добру справу, взялася за розчищення багаторічних місцевих «авгієвих стаєнь» (після цього лише підтримуй порядок, на що часу багато не потрібно), лікарі почали влаштовувати їй обструкцію. А хіба посадовими інструкціями педагогів, бухгалтерів, трактористів, продавців, листонош і д.т. передбачено, щоб вони білили дерева і згрібали листя? Тільки ніхто з них не дозволив собі зневажати односельців, які від малого до старого, засукавши рукави, наводили лад на своїй малій батьківщині, і не додумався демонструвати таку цинічну позицію, як колектив амбулаторії на чолі з головним лікарем Наталією Сімон.

Хіба ж погано, що рішенням сесії сільради запроваджено щопонеділка у селі санітарний день, щоб кожна сільська установа та підприємства прибирали, якщо є потреба, закріплені за ними території?

Пізніше, розповідала сільський голова Л.Остапченко присутнім на зібранні, місцеві жителі почали скаржитися на те, що в амбулаторії беруть кошти за аналізи й дослідження (як пояснювали медики, за виручені гроші купували канцтовари). Л.Остапченко змушена була видати розпорядження про заборону таких незаконних поборів, а кошти на реактиви, медикаменти тощо почала виділяти із бюджету сільради.

Не могла новообраний сільський голова оминути увагою скарги мешканців с.Вільний Степ на нехтування медиками своїми обов’язками. Після того, як шість років тому вийшла на пенсію фельдшер, жителька цього ж села Лідія Дмитрівна Проненко, ставку фельдшера між собою поділили лікарі з Крутої Балки, але наданням медичної допомоги вільностепівцям не дуже переймалися. Бо знали, що Л.Проненко, хоч після виходу на пенсію отримує лише чверть ставки санітарки (прибиральниці. — Авт.) у Вільностепівському ФАПі (80 гривень), як і раніше, нікому з односельців не відмовить ні надати екстрену медичну допомогу, ні зробити укол, коли лікарі призначають курси ін’єкцій, а робити їх … не приїжджають.

Бригадир рільничої бригади Дудчин Гай, сільський депутат Валерій Ажибулатов звертався до Л.Остапченко зі скаргами на те, що головний лікар Крутобалківської амбулаторії Н.Сімон не завжди приїжджає на виклики до пацієнтів у Дудчин Гай.

У свою чергу, крутобалківці скаржилися, що амбулаторія відчинена лише до обіду. Хоча щомісячно у сільраду з амбулаторії приносили на підпис табель обліку робочого часу, де писали, що деякі працівники працюють на 1,5 ставки і перебувають там до 17.30.

Аби переконатися, що люди не обманюють, одного разу сільський голова змушена була послати комісію, яка й склала акт про те, що о 15-й годині Крутобалківська амбулаторія вже була зачинена.

— Я чудово розумію специфіку роботи сільських медпрацівників, — каже Л.Остапченко, — до них, буває, звертаються і у вихідні, і вночі. І головне не те, щоб вони просто відсиджували робочий час «від дзвінка до дзвінка», а щоб надавали населенню належний обсяг медичних послуг і щоб люди не нарікали на якість обслуговування.

Тож Ліні Андріївні довелося знову звертатися у ЦРЛ до В.Тура, який зобов’язав своїх підлеглих таки відпрацьовувати отримувану зарплату.

— Бо я прийшла на посаду сільського голови, щоб працювати в інтересах людей, — продовжує Ліна Андріївна, — і совість моя не дозволяє заплющувати очі на те, що кошти бюджету сільради (а вони дуже мізерні, порівняно з потребами сільської громади) виплачуються за невиконану роботу, та ще й при такій кількості претензій. Лікарі й самі знають, наскільки у сільраді сутужно з коштами, кожну копійку рахуємо. Бувають затримки з виплатою зарплати. Останніми завжди отримують мої підлеглі — працівники сільради, — за залишковим принципом, бо насамперед перераховуємо сільській медицині та культурі.

Згодом до сільського голови звернулося кілька хворих на діабет із наріканнями, що вони не мають змоги щомісяця їздити по інсулін за 40 кілометрів у Нові Санжари, а працівники амбулаторії, котрі бувають у ЦРЛ досить часто, відмовляються їм його привозити.

На жаль, сільські медики, яким зарплату виплачує… сільрада, не перебувають із нею у трудових відносинах: їхні трудові книжки лежать у відділі кадрів ЦРЛ (такий стан речей зберігається ще з радянських часів). Тож Л.Остапченко змушена була знову зустрічатися з керівництвом ЦРЛ, яке, звісно, допомогло вирішити життєво важливу для інсулінозалежних проблему. Медики ж лементують своє: «Сільський голова нас тероризує!»

І хоча Ліна Андріївна періодично проводила з медиками «душпастирські» розмови: мовляв, працюйте так, аби люди на вас не скаржилися, то й сільрада до вас не матиме претензій, — невдовзі гонорові представники найгуманнішої професії вирішили показати їй, хто в хаті господар.

Якось минулого літа повертається Л.Остапченко з райцент­ру, а в сільраді на неї чекає делегація обурених селян із приголомшливою звісткою: в амбулаторії відтепер не буде аптеки! Щоб дошкулити Остапченко, яка, вочевидь, «дістала» медиків принциповістю та вимогливістю у справі забезпечення належного рівня допомоги мешканцям села, вони й справді додумалися вивезти аптеку: нехай люди й по цитрамон та зеленку у Нові Санжари їздять.

Через два дні аптеку в Крутобалківську амбулаторію повернули. Але чого це коштувало Ліні Андріївні — довелося підняти на ноги всю районну владу. Кілька років тому таких самих зусиль їй коштувало переконати районне керівництво, що у сільській амбулаторії має бути аптека, бо набридло приватним порядком купувати односельцям ліки в райцентрі чи в Полтаві.

Розумні люди після таких інцидентів, мабуть, зробили б висновки, надалі сумлінно виконували б свої обов’язки, не дискредитували б високе звання медика й не загострювали б конфлікту.

— Спочатку, — зауважує Л.Остапченко, — знаючи, що у селах дефіцит кадрів медиків, а випускники медвузів неохоче їдуть у сільську місцевість, медпрацівники понаписували заяви на звільнення. А тепер підключили й «важку артилерію» — з тих чи інших причин незадоволених мною односельців та депутатів, котрі ініціюють зняття мене з посади.

Пенсіонерка Марія Кузнєцова розповіла про волаючий випадок. Коли на початку цього травня медпрацівники амбулаторії перестали виходити на роботу й залишилася працювати лише молода медсестра Марина Сімійон (головлікар В.Тур підписав їм заяви на відпустки, але заміни у село не прислав, хоч людям не накажеш не хворіти, доки лікарі відпочивають), Л.Остапченко попросила фельдшера-пенсіонерку Ніну Іванівну Фастівець тимчасово попрацювати безплатно. Жінка зголосилася, головлікар ЦРЛ В.Тур дав «добро».

Тиждень Н.Фастівець вела прийом хворих, ходила на виклики, робила уколи, ставила крапельниці. Доки під час зборів бунтуючих медиків у сільраді у присутності Володимира Тура та заступника голови Новосанжарської райдержадміністрації Анатолія Мокляка молодші екс-колеги не прошипіли Ніні Іванівні: «А ти хто така, ти чого вислужуєшся?! Щоб ми тебе більше не бачили!» У фельд­шерки навернулися сльози на очі, вона тут-таки мовчки віддала ключі від амбулаторії і більше не прийшла. Після цього обстановка загострилася до краю і село справді залишилося без медичної допомоги.

Чимало претензій на адресу місцевих медиків висловили селяни і на зібранні 25 травня, і після того, як один із активістів ініціативної групи з усунення з посади Л.Остапченко, колишній голова колгоспу ім. ХХІ з’їзду КПРС Олександр Таран, побачивши, що йде не за їхнім сценарієм, просто зірвав збори, під вигуки «Гайда, наші, за мною!» вивівши з клубу половину присутніх.

З’ясувалося, що образи на сільських медиків накопичувалися роками. Та тільки після обрання сільським головою Л.Остапченко люди переконалися, що їх почують і Ліна Андріївна зробить усе, аби їм допомогти.

Алла Ільчишина, пенсіонерка: «Всі жителі збурені заколотом медиків. Ми не заслужили, щоб до нас так погано ставилися. За доставку у районну лікарню, з нас, пенсіонерів-неколгоспників, вимагають бензин для «швидкої допомоги», оплату аналізів. Одного разу на виклик до мого чоловіка вони відмовилися приїхати. Коли у серпні 2006 року у Вільному Степу була сходка жителів з приводу незадовільного медобслуговування, ми попросили сільського голову, щоб на дверях ФАПу повісити номер телефону Наталії Сімон — про всяк, так би мовити, пожежний. Бо до райцент­ру 40 кілометрів, а до Крутої Балки — всього чотири. Але головлікар амбулаторії відмовила, сказала, що то її приватна власність».

Зінаїда Любомирська, ветфельдшер: «У нас дідусь став помирати ввечері, побігли до лікарів, щоб приїхали, може, щось ще можна було зробити, а вони кажуть: «Треба було зранку виклик «швидкої» замовляти». Який цинізм: хіба ж ми наперед знали, що дід помиратиме! Як не соромно нашим медикам вдавати з себе таких білоручок із претензією на якусь винятковість! Бач як запаніли! Чому ж я нікому не відмовляю, якщо щось у людей із худобою, і до 3-ї, і до 5-ї ранку сидиш біля корови, що телиться. У мене ніколи язик не повернувся б таке сказати!»

Марія П’ятак, лаборант агрофірми «Востокстройгаз»: «Я можу навести кілька випадків за останні роки, коли наші медпрацівники відмовилися надавати мені допомогу. І не впевнена, що залишилася б живою, якби чоловік сам не відвіз у районну лікарню».

Лідія Сімон, пенсіонерка, інвалід 2-ї групи: «Я до наших медичок не звертаюся, їжджу у райлікарню. А як призначають уколи, то шкільним автобусом добираюся у сусідній Дудчин Гай до фельдшера тамтешнього ФАПу Валетини Гуренко».

Валентина Козаченко, соціальний працівник: «У серпні минулого року в мого сина різко підвищилася температура. Ліків удома не виявилося. Тому я пішла додому до Ірини П’ятак, аби вона надала допомогу і продала ліки (Ірина Іванівна завідувала за сумісницт­вом аптекою). Але вона грубо відповіла, що неділя — неробочий день: «Дожили до неділі, то й до понеділка доживете!» Я мало не падала перед нею на коліна, доки вона таки погодилася продати таблетки, про себе думаючи: ви ж роками тільки до 12-ї години на роботі, це ж знає все село».

Зінаїда Решітник, пенсіонерка: «Я 40 років пропрацювала в колгоспі: і свинаркою, і обліковцем, і завідуючою фермою. Бувало дуже важко, але ніколи не скаржилася. А нашим медикам важко навіть укол зробити… У 2004 році мене прямо на фермі паралізувало. Привезли мене додому й викликали Наталію Сімон. Вона приїхала, подала першу допомогу, сказала, щоб я навіть не підводилася десять днів, і призначила курс уколів. Наступного дня медсестра зробила укол. І більше не приходила. На десятий день мене провідав керівник сільгосппідприємства Є.Панечко й, дізнавшись, що медсестра не ходить робити уколи, зателефонував тодішньому головному лікарю ЦРЛ, після чого з Нових Санжар прибув невропатолог і забрав мене в лікарню. Та через те, що, «завдяки» нашим медикам, я не пройшла належного курсу лікування у перші десять днів, я півроку провела в районній та обласній лікарнях, витративши все, що наскладала за життя».

Людмила Іваненко, пенсіонерка: «Лідія Проненко з Вільного Степу, на відміну від крутобалківських медиків, пам’ятає, що вона давала клятву Гіппократа. Дуже багато людей із Крутої Балки, які вже просто не хочуть мати справу зі своїми лікарями, їздять до неї на уколи. А колеги з Крутобалківської амбулаторії, чорною заздрістю заздрячи тому авторитетові, яким користується ця жінка, обзивають її «стахановкою», доносять районному керівництву, що санітарка не має права робити уколи й подавати першу медичну допомогу.

Напевно, читачеві вже зрозуміло: скандал у Крутій Балці висмоктаний із пальця, і його причина в тому, що багато років у селі не було справжньої сільської влади. А коли нарешті новий сільський голова в інтересах громади почала наводити елементарний порядок у медичній галузі, це дуже не сподобалося медпрацівникам, які вирішили вдатися до акцій непокори.

Головний лікар ЦРЛ Володимир Тур поки що не знає, як залагодити конфліктну ситуацію. То, можливо, йому допоможе облздоровуправління чи Міністерство охорони здоров’я?

Коментар керівника секретаріату Полтавської обласної ради Олександра Литвиненка:

— Не можна зняти з посади сільського голову тільки тому, що так комусь заманулося. Для цього повинні бути дуже вагомі підстави, приміром визнання відповідними органами винним його у вчиненні злочину.

Кілька років тому у Кременчуцькому районі був випадок, коли депутати сільради висловили недовіру тамтешньому сільському голові. Але серйозних підстав знімати його з посади не було, лише амбіції, бо комусь не догодив. Сільський голова подав позов до суду, який через два тижні скасував незаконне рішення сесії й поновив його на посаді.