…ЛІКАРНІ — МЕДИКАМ

Обурлива кампанія проти корупції в медицині, така собі сучасна «справа лікарів», розгорнута чиновниками, які намагаються знайти крайнього в розвалі вітчизняної охорони здоров’я. Так вважають багато лікарів-практиків, із якими вдалося поговорити після чергового «круглого столу», організованого Всеукраїнською громадською організацією «Антикорупційний форум».

Говорити про корупцію стосовно практикуючого лікаря, вважають вони, щонайменше, некоректно. Сьогодні медики, особливо працівники ургентних служб, поставлені в дуже принизливі умови існування: зарплата ледь вища за прожитковий рівень, жодних соціальних гарантій, відсутність найнеобхіднішого для праці. Як повідали в одному з інфекційних відділень, навіть пральний порошок і засоби для дезинфекції доводиться купувати за свої гроші.

— Те, що відбувається з нами останнім часом, — зазначив на засіданні начальник відділу Інституту хірургії і трансплантології АМН України професор Юрій Фурманов, — найсправжнісінький психологічний тероризм. Ми боїмося начальства, боїмося завтрашнього дня, боїмося життя. Моя однокурсниця по інституту викинулася з 11-го поверху — її лякала жебрацька пенсія. Я вважаю, якщо держава не може достойно утримувати медустанови, нехай віддасть їх медикам. Отримавши знаряддя праці, вони самі знайдуть можливість надавати хворим необхідну допомогу й отримувати за це відповідну зарплату.

— Потрібно дати гроші тим, хто стоїть біля ліжка хворого, — переконаний завідуючий відділенням однієї зі столичних клінік, який зі зрозумілих причин вирішив виступити інкогніто. — І водночас спростити систему управління медициною. Вся величезна армія медичних чиновників, чимало з яких уже забули, який на вигляд хворий, існує за рахунок «відкоту» за придбані медикаменти та устаткування, стягування плати за призначення на посаду та неофіційних платежів пацієнтів, які прийшли на консультацію. На мій погляд, потрібно не лише істотно скоротити штат Мінздоров’я, а й скасувати місцеві управління охорони здоров’я. Замість них мають працювати комітети, що складаються з практикуючих лікарів, — вони краще розбираються в потребах лікарень і поліклінік, можуть писати розумні і, головне, дійові накази. При цьому головлікарі та завідувачі відділеннів повинні обиратися всім колективом, а не призначатися вищими чиновниками. Сьогодні сформувалася порочна система, при якій посади отримують «по блату» або купують. Власне, так було за всіх часів, та лише останніми роками явище набрало «обвального» характеру. Скажімо, у Києві місце лікаря в стаціонарі коштує 500—600 дол., хірурга чи акушера-гінеколога — вдвічі більше. І далеко не завжди кваліфікований фахівець знайде такі гроші. Виборність же й фінансова самостійність дозволять оптимізувати витрати й підвищити якість роботи медустанов.

Найбільшого поширення набула корупція саме в центральних управлінських структурах, де в основному працюють не практики, а медики зі статусом державного службовця (лише у стінах Мінздоров’я їх близько 300 осіб). Це продемонстрували й результати соціологічних досліджень серед столичних лікарів. Про це повідомив голова «Антикорупційного форуму» Геннадій Самофалов. Ось лише кілька прикладів, що підтверджують сказане.

У березні поточного року Головне контрольно-ревізійне управління України, перевіряючи роботу комітету з контролю за наркотиками при Мінздоров’ї, виявило грубі порушення Закону «Про джерела фінансування органів державної влади». Виявилося, цей комітет самовільно (і незаконно!) у 2000—2002 роках відмовився від бюджетного фінансування, а існував виключно за кошти, отримані від різних підприємств за видані їм сертифікати на проведення експортно-імпортних операцій із наркотиками та психотропними речовинами. Мільйонні ж доходи йшли не в бюджет, а прямо на виплати працівникам.

Нерідко на державному рівні проводяться закупівлі препаратів, які не пройшли всіх необхідних клінічних випробувань, лікувальний ефект яких сумнівний. Водночас насправді необхідні ліки не закуповуються — напевно, ніхто не зацікавлений у їх надходженні до наших лікарень та аптек. Нещодавно Генпрокуратура виявила серйозні зловживання в діяльності колишнього начальника держдепартаменту контролю за якістю, безпекою та виробництвом ліків і виробів медичного призначення Мінздоров’я Олександра Коротка. Він створив 200 фірм, які брали завищену плату за оформлення ліцензій на продаж медикаментів, що в результаті підвищувало ціни на ліки.

Годуються як можуть і чиновники рангом нижчі. Столичне контрольно-ревізійне управління під час перевірки науково-дослідних установ Академії медичних наук і лікувальних установ міста в 13 із них виявило порушення бюджетно-фінансової дисципліни. В основному йшлося про приховування грошей, що надійшли від хворих за платні послуги, але були й серйозніші «проколи». Приміром, у Київській міській наркологічній лікарні та у поліклініках № 1—3 Оболонського району примудрилися безпідставно списати 2318 доз наркотичних і психотропних препаратів.

Причин поширення корупції в медицині не так уже й багато: недостатність фінансування галузі, відсутність її реального реформування, неймовірно низька оплата праці медиків, а також безкарність корупціонерів і відсутність жорстких заходів із припинення поборів. Дотепер не визначено гарантованого обсягу безплатної меддопомоги, не затверджено переліків і тарифів на додаткові платні послуги, що дозволяє брати так звані добродійні внески та хабарі за все що завгодно й за довільними тарифами. У результаті, зазначає Геннадій Самофалов, позабюджетне фінансування становить 5,6 млрд. грн. щорічно, тобто ще один медичний бюджет.

Про це говорила й завідуюча кафедрою соціальної медицини, організації та управління охорони здоров’я Дніпропетровської державної медакадемії проф. Валерія Лехан. Щоправда, вихід зі становища вона пропонує, можна сказати, м’якший:

— Медпрацівники, звичайно, не агнці божі, але вони певною мірою жертви. Спочатку система підштовхує їх до того, щоб брати гроші з пацієнта (за медикаменти, складні маніпуляції), а потім межі моралі розмиваються і лікар починає брати гроші навіть тоді, коли без цього цілком можна обійтися. Проте я категорично проти переведення системи охорони здоров’я на ринкові відносини. Якщо ми не хочемо, щоб у нас більша частина населення вимерла, то повинні думати про справедливість, про те, щоб надавати допомогу й незаможним. Для цього багаті мають ділитися з бідними. А це — солідарна система медстрахування чи бюджетної охорони здоров’я. Сьогодні слід чесно визнати, що обсяг меддопомоги обмежений фінансуванням, і населення має чітко знати, за що потрібно платити, а за що — ні. У цьому, на мій погляд, початки корупції. Далі — зарплата медперсоналові, яку не варто підвищувати огульно, досить платити за обсяг і якість надаваних послуг. Наступна серйозна річ — тарифікація медичних послуг та їх стандартизація. Причому зовсім не обов’язково, щоб ці стандарти були світовими. Вони мають бути такими, які країна може собі дозволити. Все це передбачає законопроект про медичне страхування: і гарантований обсяг меддопомоги (рамки базової програми), і оплату залежно від обсягу та якості послуг. Хоча, звісно, всі ці норми потребують істотного доопрацювання.

Справді, проти запровадження ринкових відносин у медицині можна заперечити: мовляв, навіть на капіталістичному Заході реформування йде у бік удосконалення солідарних форм і збільшення частки держсектора. Та в нас держсектор без чесної конкурентної боротьби з приватними установами поки що благополучно розвалюється, ховаючи під своїми уламками ті найуразливіші верстви населення, про які так піклуються з усіх трибун. На реальні дійові реформи чиновники ніколи не підуть — керувати на демократичних засадах і без такого потужного важеля, як гроші (їх можна видати вчасно, а можна й зовсім не дати), вони не вміють. Перехід же на ринкові відносини, внесення пацієнтом плати конкретному лікарю за конкретні послуги чи допомогу (у законопроекті про медстрахування передбачається просто плата за медичну допомогу — кому конкретно підуть гроші, не вказується), зміг би відрегулювати і оптимізувати систему охорони здоров’я. Лікар, до якого перестануть ходити пацієнти, не отримуватиме зарплати й змушений буде піти з ринку медпослуг, так само як і зайві управлінці. До того ж, якщо платитимуть усі, то й тарифи стануть меншими.

На користь приватної медицини свідчать і результати невеличкого соціологічного дослідження, проведеного в Дніпропетровську. З них очевидно: люди в основному непогано ставляться до хороших приватних медустанов. Переважно тому, що там чітко кажуть, за що потрібно платити й у якому обсязі, — пацієнти цілком резонно хочуть знати «правила гри». До речі, уже зараз там ціни, порівняно навіть з офіційними платежами в державних клініках, цілком прийнятні, а в окремих випадках навіть нижчі. І потім, у приватних клініках пацієнтів чекають, а в державних вони — тягар. Звідси й відповідне ставлення.

Це чудово розуміють і самі медики, ось чому більшість пропозицій з реформування рідної охорони здоров’я стосувалася переходу на самофінансування. Озвучувалася, приміром, така модель: приватний практикуючий лікар на державній службі, який працює під держзамовлення. Як перехідний варіант пропонувалося розвивати систему лікарняних кас, які в ряді зарубіжних країн успішно доповнюють бюджетне фінансування та надходження зі страхових компаній. Каси є медичними фондами компаній чи окремих професійних груп населення — моряків, фермерів, шахтарів тощо. Власне, щось схоже вже функціонує в Житомирській області, тільки гроші акумулюються не в руках профспілок, компаній чи окремих клінік (що було в нас за радянських часів), а на рахунках добродійної організації «Лікарняна каса Житомирської області».

Та, на жаль, усі спроби наблизити вітчизняну охорону здоров’я до потреб пацієнтів досі давали лише тільки негативний результат. Взяти хоча б сумно відомий експеримент з упровадження інституту сімейного лікаря. Навантаження та відповідальність людям збільшили, а зарплату підвищити забули. Тому сьогодні мало який педіатр чи терапевт хоче стати сімейним, а про мінздоровівське починання нагадують лише поодинокі відділення чи таблички на поліклініках, принципи роботи яких нічим не відрізняються від усіх інших.

Одне слово, якщо вжити економічну термінологію, то можна сказати, що ми живемо в період «дикої» охорони здоров’я. Усі спроби зберегти принцип безплатної меддопомоги — всупереч сутності реформування економіки держави в цілому, призвели до того, що система радянської охорони здоров’я (принципи її управління — а не фінансування! — залишилися колишніми) поступово зазнала мутації й перетворилася на якийсь гібрид, неспроможний не лише працювати, а й як слід триматися на власних ногах. Чому б насправді не дати можливість лікарям працювати самостійно? Однак у те, що в нинішньої влади вистачить політичної волі та сил відтяти «атавізми», привівши «монстра» у відповідність до покладених на нього завдань, віриться не дуже. Швидше, ситуацію зрушить із місця остаточний крах системи державної охорони здоров’я. За всіма ознаками, чекати цього залишилося недовго.