Істерія навколо «справи лікарів»: далі буде?

Моторошнувате словосполучення «справа лікарів-шкідників» практично зникло з нашого життя після 1953 року. Тоді дев’ять фахівців, цвіт радянської медицини, серед яких, майже за Михайлом Булгаковим, був і професор на прізвище Преображенський, обвинувачувалися в навмисному умертвінні своїх пацієнтів. «Банда людиноподібних звірів зловживала довірою хворих, навмисно, злочинницьки підривала їхнє здоров’я, ставила їм неправильні діагнози, а потім губила хворих», — це цитата з редакційної статті в газеті «Правда».

Збереглося безліч свідчень, як реагувало на жахливі обвинувачення залякане репресіями населення. З одного боку, пишуть історики, було дике озлоблення проти «нелюдів людського роду» — в усіх установах, зокрема і медичних, пройшли мітинги з вимогами найсуворішої страти для обвинувачуваних, а деякі промовці навіть пропонували себе в добровільні кати. З другого — серед обивателів поширився панічний страх перед «убивцями в білих халатах». У поліклініках різко поменшало відвідувачів. Аптеки були порожніми через чутки про продаж «отруєних ліків». З вуст у вуста передавали чутки про умертвіння в пологових будинках новонароджених.

Аби не відставати від центру, власні «справи лікарів» активно тиражувала й провінція. В Україні, наприклад, було заарештовано 36 чоловік. Серед них відомий терапевт і ендокринолог Віктор Коган-Ясний, котрий першим у СРСР застосував препарат «інсулін» і врятував життя багатьох хворих на цукровий діабет. Кримінальну справу було заведено на Миколу Амосова, якого обвинувачували в тому, що він заради експериментів видаляв у пацієнтів здорові органи. Врятувала медиків смерть Сталіна, після якої МВС СРСР визнало, що цю гучну справу було сфабриковано, лікарі заарештовані без законних підстав, обвинувачення, висунуті проти них, є помилковими. А президія Верховної Ради СРСР ухвалила скасувати власний указ про нагородження орденом Леніна лікаря Л.Тимашук (усе розпочалося з її листа до вищих органів) «як неправильний».

І от історія про «лікарів-шкідників» повторюється — знову умертвіння немовлят, знову видалення здорових органів... І все це попри те, що немає ще обвинувального висновку Генпрокуратури, а Мінздоров’я України спростовує викрадення немовлят і подальше використання їхніх органів чи тканин. До того ж органи новонароджених для пересадки не підходять через свою функціональну незрілість, а для отримання з них стовбурових клітин — через свою «перезрілість». Це об’єктивний науковий факт. Це відкрита інформація. Щоб одержати її, журналістам досить було звернутися до фахівців.

Хочу звернути увагу: між сталінською «справою лікарів» і нинішньою є одна істотна і характерна відмінність. У 1953 році за радянських медиків активно заступилася громадськість інших країн. Обурену телеграму міністрові закордонних справ СРСР відправив Альберт Ейнштейн. Сорок дев’ять відомих американських діячів на чолі з Елеонорою Рузвельт закликали президента США висловити своє ставлення до подій. В англійських газетах з’явилося повідомлення про намір присвоїти одному з заарештованих — професору Етінгеру — звання почесного члена Королівського товариства. Нині ж обвинувачення проти харківських лікарів і вчених, висунуті харків’янкою, головою Всеукраїнської федерації багатодітних сімей Тетяною Ісаєвою, були підтримані європейськими ЗМІ та заявами представниці ПАРЄ, яка приїжджала до Харкова.

Чому ж тему «немовлята на запчастини» знову й знову пропонують нашій увазі? Чому багато українських журналістів не спробували розібратися в суті справи бодай через почуття патріотизму? Які передумови існують у нашому суспільстві для появи такої справи? Ці питання стали предметом обговорення з фахівцями і громадськими діячами, які так чи інакше зіштовхнулися зі «справою харківських лікарів».

Історія повторюється...

— Чи є у «справі харківських лікарів» раціональне зерно, яке потрібно обговорювати? — запитую доктора медичних наук, завідувача кафедри хірургії та судинної хірургії Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Шупіка, голову Асоціації захисту прав лікарів Олега БОБРОВА (Київ).

— Питання не лише в тому, що під прес потрапили лікарі та вчені Харкова. Сьогодні вони, учора були інші, завтра буде ще хтось. Згадаємо випадок п’ятирічної давності у Львові — так звану «справу трансплантологів». Професора Павловського обвинуватили в тому, що він вирізав нирки в здорових людей і продавав їх за кордон. Чим закінчилося розслідування? Пшиком, не дійшовши навіть до суду. Зате три-чотири місяці ЗМІ з подачі слідчих висвітлювали нові й нові «шокуючі» подробиці. А закінчилося це крахом усієї трансплантології в Західній Україні — лікарі тепер бояться практикувати.

Наступний наскок — на компанію «Тутаген», яку звинуватили в розбиранні на «запчастини» трупів. Насправді ця компанія цілком легально робила з трупного матеріалу висококласні кісткові трансплантати, суглоби та фрагменти сполучної тканини. Це унікальне для України виробництво. Офіційне слідство знову зайшло у безвихідь — з’ясувалося, що все було законно й нікого не засудили. Що ж до сьогоднішньої справи про керівників приватної клініки в Маріуполі, то вони, безумовно, в якомусь сенсі вийшли з правового поля, оскільки за українським законодавством застосування клітинних технологій у недержавних медичних установах заборонене. Водночас вони не використовували власне стовбурові клітини. Застосовані ними препарати схожі, наприклад, на екстракт плаценти, який донедавна можна було купити в аптеці. І вже тим паче вони не лікували хворих «настоянками на новонароджених», як про це писали засоби масової інформації!

Нині відбувається «наїзд» на тканинну й клітинну трансплантацію. Він подвійно образливий, тому що згадуваний при цьому Інститут проблем кріобіології та кріомедицини НАН України, який був створений ще за часів СРСР, зробив потужний ривок у дослідженні та застосуванні стовбурових клітин. Я переконаний, що клітково-тканинна терапія дозволить нам прийти до органопротезуючих і органозамісних технологій трансплантації, які переможуть інфаркт, гепатит, цироз печінки. Вже сьогодні цими клітинами можна, наприклад, цілком відновити загиблу частину міокарду.

— Тож у чому річ?

— У світі відбувається банальний і жорсткий переділ сфер впливу та ринків. Що ж до трансплантології, то ціна питання така: пересадка нирки у Польщі коштує 40—60 тисяч євро, у Португалії — до 80 тисяч. Конкуренти кровно зацікавлені в тому, щоб в Україні трансплантологія і клітково-тканинна терапія заглухла — із відносною дешевизною наших послуг ми могли б забезпечити собі величезний приплив клієнтури з усього світу.

В усіх країнах поширюється, хоч як дивно це звучить для нас, медичний туризм. Пацієнти нині шукають, де лікують краще та дешевше. Звідси, на мій погляд, «ростуть ноги» всіх сенсацій, пов’язаних із трансплантацією органів і тканин в Україні. Недарма скандали останніх місяців ініціювалися з-за кордону. Недарма розслідувати справу-пустушку про «харківських украдених немовлят» приїхав чиновник ПАРЄ. Зважте, лише через недоведену підозру — і такий скандал на всю Європу! Із залученням ресурсів європейських газет і телебачення!

Сучасна медицина — це бізнес, де обертаються астрономічні суми. Тут була, є і буде конкуренція. Ніхто не хоче пускати конкурентів, тим паче з передовими технологіями, на свій ринок. Наберіть у першому-ліпшому пошуковику слова «стовбурові клітини», «клітково-тканинна терапія» і знайдете не один десяток найбагатших дослідницьких центрів по всьому світу. А тут, бач, Україна, яка, попри свою бідність, примудрилася вийти у цій сфері на передові рубежі, багато в чому випередивши багаті держави!

— Нехай так, але нинішня «справа лікарів» виникла в Україні завдяки самим українцям.

— Коли в суспільстві настає смута, завжди виникає необхідність переключити вектор громадського обурення, аби люди не задумувалися над тим, що взагалі відбувається в країні... Кращого виходу, ніж перевести стрілки на медиків, і придумати не можна. По-перше, із медиками спілкуються всі без винятку, по-друге, невдале лікування — це завжди чиясь трагедія. Тобто завжди є благодатний об’єкт впливу. Залишається тільки правильно кинути «сірник» — і пожежу забезпечено!

Ви вже згадували «справу лікарів» 50-х років, але було безліч й інших справ, зокрема у Харкові. Наприклад, процес про розкриття «змови українських контрреволюціонерів» із так званого СВУ — «Союзу визволення України» — був відкритий 9 березня 1930 року у переповненому залі харківського Оперного театру. Відомі українські вчені-медики, усього 45 чоловік, звинувачувалися в тому, що не лікували пацієнтів-комуністів, а умертвляли їх. Недавно юристи переглянули 30 томів цієї справи і не знайшли жодного доказу!

Сьогодні ситуація якоюсь мірою повторюється, оскільки, з одного боку, лікарі не одержують від держави коштів на нормальну роботу, отже, мимоволі лікують гірше, а з другого — більшість населення України за 15 минулих років втратила віру геть в усе. А тут ще й тема безпрограшна — немовлят убивають! У здоровому суспільстві ця «справа» у принципі не могла б набути такого розмаху.

Назрів момент, коли відносини медицини і соціуму мають базуватися не просто на «морально-етичних принципах», які, по суті, аморальні стосовно і лікарів, і пацієнтів, а на основі права. Лікування — найскладніша людська праця, що таїть у собі і помилки, і досягнення. Проблема суспільного статусу лікарської професії — це проблема не лише медична, а й правова. Потрібні закони, за якими можна працювати. Статті закону повинні мати однозначне тлумачення. Потрібна фінансова підтримка цих законів. Нині лікар — заручник, доля якого багато в чому залежить від сьогохвилинного настрою суспільства. Видужав пацієнт — Бог допоміг. Помер — лікарі умертвили. Потрібний діалог суспільства і професійної спільноти медичних працівників.

Тепер кілька слів про Тетяну Ісаєву — такі «правдолюби» виникають тільки за потурання жовтої преси. Тим часом свобода слова — це не вседозволеність. У даному разі явно демонструє свою слабкість і судова влада. Відбиватися від наклепу — то не є справа лікарів! Їхня справа — лікувати! А от юристи ще кілька років тому, базуючись на результатах попередніх розслідувань «справи харківських немовлят», могли домогтися переслідування провокаторів у судовому порядку. Вважаю, що при уповноваженому з прав людини в Україні має бути створений відділ моніторингу медичного права.

Поки ми будемо закриті — нас звинувачуватимуть

— Ви знайомі зі «справою харківських немовлят»? — звертаюся до Євгена Захарова, голови правління української Гельсінкської спілки з прав людини, співголови Харківської правозахисної групи.

— У 2004 році до мене звернувся керівник парламентського комітету з питань європейської інтеграції та попросив розібратися в цій історії у зв’язку із сюжетом про викрадення немовлят у харківському пологовому будинку №6 на телеканалі Євроньюс. Після ознайомлення з цією справою я відповів, що обвинувачення про зникнення 300 немовлят є абсурдним, випадки навмисного умертвіння новонароджених не є реальними, а твердження про навмисне приведення лікарями вагітності до несприятливого кінця дуже сумнівними. Про стовбурові клітини тоді взагалі не йшлося. Відповідний текст я відправив до парламентського комітету.

Два роки по тому, коли ця справа зазвучала знову, я брав участь в організації зустрічі в Харкові представниці ПАРЄ Рут-Габі Вермот-Мангольд на прохання глави Українського бюро інформації Ради Європи. Я спілкувався з пані Вермот-Мангольд, відповів на всі поставлені нею питання, повторив, що, на мій погляд, звинувачення лікарів у викраденні дітей для наступної трансплантації органів і отримання стовбурових клітин (цього разу вже з’явилася версія про клітини) безпідставні. І передав їй текст 2004 року. До речі, під час цього візиту я вперше зустрівся з головною обвинувачкою Тетяною Ісаєвою. На мій погляд, для громадських діячів, які захищають права людей, головним є незалежність і неупередженість. Ісаєва дуже упереджена, розмовляти з нею важко. Будь-яка дискусія з нею просто неможлива. А що стосується представниці ПАРЄ, у мене залишилося враження, що вона не мала тоді заздалегідь сформованої думки ні за, ні проти.

— Однак потім пані Вермот-Мангольд усе-таки визначилася і заявила про своє переконання, що «дітей справді крадуть», і «органи новонароджених можна пересаджувати іншим дітям», і що такий матеріал «придатний для забору стовбурових клітин».

— Якоюсь мірою це можна пояснити. У світі існує чорний ринок біоматеріалів, зокрема клітин і тканин. І я не раз чув від наших патологоанатомів, що в Україні є «підпільники», котрі виготовляють тканинні та клітинні препарати, й є західні фірми, що працюють тут. Коли це так, то виникають природні підозри в можливості незаконного продажу біоматеріалів за кордон, тим паче що, на думку багатьох європейців, Україна — країна відстала й наскрізь корумпована. Припускаю, що такі міркування для людей, далеких від розуміння тонкощів сучасної науки, цілком логічні.

Слід додати, що в період виникнення цієї справи у 2003 році не існувало ясної та чіткої процедури поховання народженого мертвим чи померлого в пологовому будинку новонародженого. Наприклад, вважалося недоцільним показувати матері мертву дитину, а родичів не знайомили з медичною документацією. Водночас кошти на поховання новонароджених не виділялися. От пологові будинки й виверталися з проблемою поховання, як могли... Звичайно, такі речі соромно розповідати представникам Ради Європи, але, приховуючи їх, ми сприяли виникненню ще страшніших і безглуздих підозр. Я вважаю, що від самого початку потрібно було розповісти про все, як є, тоді не було б і проблеми.

До того ж гостей із Європи під час відвідування пологового будинку №6 — звичайного за нашими мірками — вразила різниця між рівнем розвитку медицини і всієї процедури родопомочі в них і в нас. На західних людей наші пологові будинки справляють незгладиме враження. От і складається загальна картина...

— Припустимо. Однак чому вітчизняні ЗМІ твердять, що «проблема трансплантації органів загрожує національній безпеці країни» і в усіх смертних гріхах обвинувачують Інститут проблем кріобіології та кріомедицини НАНУ? До речі, днями президія НАН України заслуховувала звіт учених цього інституту й схвалила їхню роботу.

— Може, річ у тім, що цей інститут існує і працює цілком відкрито, публікує наукові праці, проводить міжнародні конференції тощо? А як звинуватити «підпільників», коли вони невідомі? Їх же ще потрібно знайти!

На мій погляд, річ ще в тому, що такі «сенсації» — ласий шматочок для певних ЗМІ. Я думаю, в тих випадках, коли журналісти необ’єктивні та несумлінні, потрібно вдаватися до допомоги правосуддя. Як експерт правозахисної організації IREX ПРОМЕДІА, яка подавала допомогу журналістам і ЗМІ у разі судових позовів проти них, я вивчив не менш ніж 600 таких позовів. Можу сказати, що стосовно деяких телесюжетів і публікацій у директора Інституту проблем кріобіології та кріомедицини НАНУ є всі підстави для позову про захист честі, гідності та ділової репутації. І хороша правова позиція для виграшу справи.

— Можливо, представники європейських структур і журналісти знову відвідають Харків через цю саму справу. Що можна зробити до їхнього приїзду, аби розвіяти упередження?

— На мій погляд, потрібно продемонструвати відкритість. Наприклад, для представників ПАРЄ і журналістів слід підготувати інформаційну довідку, в якій містилися б усі відомості, що їх цікавлять. Це могло б послужити доказом відповідального та серйозного ставлення до цього питання в Україні. Зауважу: порушуючи закон, за офіційним запитом мені як представнику громадської організації дані про народжуваність і смертність немовлят у Харкові так і не надали. Звичайно, потрібно мати почуття міри, не впиватися нашими «негараздами», проте й ховати дані не можна. Гадаю, що така відкрита позиція, необхідна насамперед нам самим, принесе свої плоди, і в цій справі настане перелом.

— У галузі медицини правозахисники, зокрема і ви, як правило, захищають пацієнтів. Чи належить захист медиків до компетенції правозахисників? Мені відомо лише про один такий випадок, коли російський уповноважений з прав людини Володимир Лукін захищав у суді московських трансплантологів.

— Під час розробки правових актів у галузі медицини завжди йдеться про захист і пацієнта, і лікаря. Відповідно, уповноважений з прав людини має захищати жертв порушень, однаково, чи то є лікарі, а чи пацієнти.

Що ж до досягнень медичної науки... В останні десятиріччя у світовій практиці дедалі помітніше місце у сфері захисту прав людини посідає надзвичайно велика частина цих прав, яка реалізується у сфері біомедицини. Біомедична практика — це сфера здійснення, може, найфундаментальніших у буквальному розумінні слова життєвих прав людини. Однак право завжди відстає від медичних технологій, які стрімко розвиваються, — воно не встигає засвоїти нові явища — і може гальмувати їхній розвиток і застосування. У результаті неминуче виникають різноманітні конфлікти. Зокрема у сфері трансплантації органів і ксенотрансплантації, клітинної та тканинної терапії, клонування, евтаназії, репродуктивних технологій тощо. Їх буває важко вирішити в рамках існуючої системи права.

Проте правова система невпинно розвивається. Один із останніх прикладів — сенат Австралії майже одностайно проголосував за скасування заборони на клонування ембріонів людини для отримання стовбурових клітин, визнавши, що запланована користь переважає моральні сумніви. Новітні медичні технології — це нова реальність у сфері прав людини, яка потребує осмислення та відповідної реакції.

Обвинувачення просто не мають сенсу

— Докторе Грін, ви є одним із керівників міжнародної кафедри кріобіології ЮНЕСКО, яка працює при Інституті проблем кріобіології та кріомедицини НАН України. Чи знаєте ви про обвинувачення, висунуті проти харківських учених? — запитую доктора філософії, доктора медицини, іноземного члена Національної академії наук України, директора Інституту медичних досліджень професора Коліна ГРІНА (Великобританія).

— Уперше я познайомився з харківськими вченими ще за часів СРСР, у далекому 1983 році, коли мене як главу Товариства низькотемпературної біології Великобританії запросили брати участь у науковій конференції у Харкові. Ваші вчені надзвичайно талановиті! Наприклад, у нас широко відоме ім’я харків’янки Лідії Кравченко, котра працювала в Інституті проблем кріобіології і кріомедицини НАНУ, протягом кількох років співробітничала з професором хірургії та низькотемпературної медицини Медичної школи Університетського коледжу в Лондоні Баррі Фуллером за темою кріоконсервації клітин і тканин для трансплантації. У пам’ять про наукові заслуги Лідії кафедра ЮНЕСКО встановила для молодих учених спеціальну премію її імені. Вона була великим ученим і моїм великим другом.

— Ви часто буваєте в Харкові?

— Починаючи з 1983 року, я приїжджаю до Харкова регулярно, і не один раз на рік. Наше взаємовигідне співробітництво з харківськими вченими полягає в дослідженнях у галузі низькотемпературної біології, зберігання тканин і використання стовбурових клітин. Ця діяльність має абсолютну підтримку Національної академії наук України та міжнародних організацій, до яких ми входимо. Як ви знаєте, інтерес до клітинної терапії набув нині глобального характеру, і я радий підтвердити, що Харків у цій галузі справді перебуває на передових позиціях у світі. Протягом усіх візитів за ці роки ми бачили, що роботи вчених і клініцистів проведені на найвищому фаховому рівні.

— А що ви скажете про самі обвинувачення?

— Було не просто дивно, а й прикро чути та читати в засобах масової інформації обвинувачення на адресу академіка Грищенка та його інституту в неетичності й незаконності практики отримання стовбурових клітин. Припущення, що з цією метою використовувалися новонароджені діти, просто не мають сенсу.

Що стосується Великобританії, то ситуація нині така: джерелом стовбурових клітин є пуповинна кордова кров, природно абортовані зародки (звичайно 10—20 тижнів від моменту зачаття), периферична кров і кістковий мозок. У всіх випадках необхідне одержання інформованої згоди родичів на використання такого матеріалу для клітинної та тканинної трансплантації. Все ще тривають суперечки про цінність клітин, які забирають на більш ранніх стадіях ембріонального розвитку. У деяких країнах це дозволено, в інших, наприклад, у США, заборонено. У різних країнах закони щодо цього різні, і вони змінюються в міру розвитку галузі.

Нам з професором Фуллером відомо, що стосовно «справи лікарів» у Харкові триває офіційне розслідування. Сподіваємося, з Інституту проблем кріобіології та кріомедицини НАН України та його співробітників будуть зняті всі звинувачення та підозри. Це дасть нам можливість і надалі вести спільні дослідження, що приведуть до нових наукових результатів.

— Можу вам повідомити, що на захист харків’ян виступили й українські вчені. Наприклад, доктор медичних наук, завідувачка кафедри нервових хвороб, психіатрії, наркології та медичної психології, професор Запорізького медичного університету Людмила Шевченко, співробітники Запорізької медичної академії післядипломної освіти — професори Микола Милиця, Наталія Луценко, ректор академії, головний трансплантолог України Олександр Никоненко. Завдяки їм у запорізьких ЗМІ з’явилися матеріали, які роз’ясняють читачам ситуацію.

— На наш погляд, дуже важливо, щоб хтось допоміг вашому суспільству зрозуміти суть цих нових медичних технологій. Сподіваюся, це допоможе вам у майбутньому уникнути проблем, подібних до «справи немовлят».

* * *

…Наукові та технологічні можливості, якими володіє людина, спрямовані сьогодні не лише на перетворення світу навколо нас, а й на саму людину — її тіло, її фізіологію та психіку. Хвороби, стареча неміч, недостатня витривалість, обмежений обсяг пам’яті, обмеження репродуктивної сфери, недоліки зовнішності, незадовільні інтелектуальні та фізичні можливості — все це починає усвідомлюватися як проблеми, що припускають і навіть потребують медичних технологічних рішень. Природа людини на наших очах стає об’єктом найрізноманітніших біологічних модифікацій.

З одного боку, це лякає. Страх перед новим і незрозумілим стає благодатним грунтом для найрізноманітніших спекуляцій, зокрема на неуцтві та обмеженості обивателя, як у випадку зі «справою харківських немовлят». З другого боку, окриляє. Людина дістає шанс вийти за вузькі рамки існування, призначеного їй природою, і знайти можливість цілеспрямовано перетворити себе у відповідності зі своїми життєвими цілями. Що обере людство, Україна, кожний із нас? Розвиток чи заборони? Вступ до клубу країн, які нададуть своїм громадянам нові можливості для розвитку та активного довголіття, чи животіння, повільне вимирання нації? Для того щоб цей вибір робився усвідомлено і відповідально, необхідні широкі громадські дискусії. Тягар вибору лежить лише на нас із вами.

У 2006 році на лікування за кордон виїжджало близько 40 тисяч наших співвітчизників, щедро інвестуючи тим самим іноземні клініки та медичну науку розвинених країн. Чимало з них користувалися досягненнями найсучасніших медичних технологій. Проте так не можуть зробити решта 46 мільйонів українців! Невже на їхню частку залишається тільки жебрацька медицина та істерія навколо «кривавих немовлят»?