Гримаси дитячої праці

КамАЗ із причепом, ущерть завантажений кавунами, завмер біля палатки, що торгує овочами. З кабіни вийшли два чоловіки— водій і, мабуть, власник вантажу. Вони підняли брезент, і з кузова висипали підлітки, перемазані пилюкою й кавуновим соком. Усі коротко стрижені, з одягу на них були тільки шорти й шльопанці. Старшого господар послав у гастроном, і через дві-три хвилини хлопці жадібно наминали батони. Ні ковбаси до них, ні бодай молока ніхто не запропонував.

На вигляд їм було років по 10—12, худі, ребра перелічити можна, в очах — нахабний вогник, особливо коли азартно матюкалися. Дорослі не дали їм дожувати, поквапили з розвантаженням. Хлопці вишикувалися в ланцюжок, і величезні кавуни замиготіли в їхніх худеньких руках. Найменший із бригади незграбно перечепився за дошку й розпоров цвяхом руку. Заюшила кров. Він зістрибнув на асфальт і зацьковано дивився на хазяїна. Той, здавалося, зараз його приб’є, навіть кулаки приготував, але при народі стримався. Я запропонувала провести хлопчика до найближчої аптеки, щоб там обробили рану. Дорогою не наважилася його ні про що запитувати — і так було все зрозуміло, але Дмитрик сам розговорився:

— Щойно повернуся, Федорович знову на кузов пошле, рана не рана, а «пахати» треба. От скінчиться сезон, отримаю гроші, частину мамці віддам, а на решту куплю собі кросівки та велик, ну, і те, що для школи треба. Звісно, якщо Федорович заплатить, він, гад, до всього чіпляється і штрафує.

— А як же школа? Ти вже три тижні прогуляв?

— Та хіба тільки я? У нас у селищі всі від ранніх огірків до останнього кавуна гарують без відпочинку. Батько п’є, а мамка сама нас не прогодує, часто хворіє. Це ще пощастило, що мене в бригаду взяли, хоч усі й ганяють, як наймолодшого. Ну не страшно, у школі відпочину, до весни ще час є...

Дитячі мозолисті руки

«Праця зробила з мавпи людину», — любили повторювати вчителі в радянський час. Дітей змалечку переконували: хто не працює, той не їсть. Істини, знайомі не одному поколінню наших людей. Тоді ніхто й не сумнівався у справедливості цих слів, адже раніше ми й гадки не мали про те, що існує страшна експлуатація дитячої праці. Та й сьогодні про це воліють мовчати. Але три роки тому Україна ратифікувала Конвенцію № 182 Міжнародної організації праці (МОП), визнавши тим самим, що в нас існує проблема використання дитячої праці, отож ми зобов’язані її розв’язувати.

Я погрішила б проти істини, якби написала, що за час, який відтоді минув, нічого не було зроблено. Але не можу брати на віру і звіти державних чиновників про те, що зроблено дуже багато й питання майже вирішене. Держава взяла на себе зобов’язання викоренити всі форми рабства та примусової праці неповнолітніх — дитячу проституцію й порнографію, залучення до незаконної діяльності, використання на роботах, які завдають шкоди здоров’ю, безпеці й моральному стану дітей. Що стоїть за цими сухими словами? А те, що деякі дорослі отримують свої доходи, використовуючи як дівчаток, так і хлопчиків у секс-індустрії й поширенні наркотиків, залучаючи їх до участі в кримінальних справах — крадіжках, бійках, шахрайстві та жебракуванні. Не легше доводиться й тим, кого примушують з ранку до ночі працювати на ринках або будовах, перетягувати на дитячих спинах тонни вантажу, збирати овочі й кавуни на безкраїх полях південних областей...

Звісно, офіційно такі випадки ніде не фіксуються, їх начебто й немає. Проте дослідження, які чотири роки тому провів Державний комітет статистики України разом із МОП, виявили майже півмільйона дітей, котрі змушені були працювати. З них п’ята частина — віком від 7 до 12 років. Безумовно, реальна картина набагато драматичніша, а цифри необхідно помножити, щонайменше, на два. Чому? По-перше, факти експлуатації дітей роботодавці щосили приховують. По-друге, методика обстеження передбачала опитування лише дітей, котрі живуть у сім’ях або мають опікунів. Але бездомних дітей, яких безліч у будь-якому місті, а в Києві тим паче, ніхто до уваги не брав. До речі, представники комісії не спілкувалися і з вихованцями шкіл-інтернатів та притулків, і з тими підлітками, які стали соціальними сиротами — оскільки їхні батьки поїхали на заробітки за кордон і не завжди можуть забезпечити своїх дітей.

Причин, чому так однобоко й поверхово досліджувалася зазначена ситуація, звісно, багато. Одна з них, схоже, політична. Програма розпочиналася 1999 року, тоді, коли Л.Кучма балотувався у президенти вдруге. Хіба могли державні чиновники показати гарантові, а заодно й усьому світу — через структури МОП, що дітей у нас експлуатують так само, як у якій-небудь банановій республіці. Із екранів телевізорів тоді нас переконували: «Змін на краще не бачить лише сліпий!» Реальні показники, певна річ, могли привернути пильну увагу світової громадськості до наших дітей, можливо, тому й зробили хорошу міну при поганій грі. Проте МОП вимагала відповідної реакції держави, отож мимоволі довелося нашим законодавцям зайнятися цією проблемою. Правда, сталося це не відразу. Лише 2003 року врешті-решт побачила світ Концепція запобігання й викорінення найгірших форм дитячої праці. Пізніше було затверджено План дій із впровадження концепції, а також кілька інструкцій, що, напевно, мали роз’яснити, як користуватися раніше ухваленими документами.

Але бюрократам поспішати нікуди, відзвітувати перед Заходом можуть будь-коли: за кількістю конвенцій та інструкцій — ми в авангарді, а реальна картина справ, за великим рахунком, нікому не відома.

Порушником спокою стала всеукраїнська громадська організація «Жіночий консорціум України». Координатор проекту Марія Алексєєнко вважає, що для початку слід провести серйозні дослідження, а потім, оперуючи конкретними даними, звертатися до тих державних мужів, котрі можуть зрушити це питання з мертвої точки.

— Ми провели інтерактивні опитування в десяти областях України, ставлячи перед собою кілька цілей: визначити, чи справді державні структури сприймають найгірші форми дитячої праці як серйозну проблему, вивчити регіональні особливості використання та зловживання дитячою працею, визначити причини, які гальмують виконання конвенцій. І, звісно ж, оприлюднити всю інформацію, аби привернути увагу громадськості.

Можливості громадської організації, звісно, не такі, як хотілося б, але ми знайшли багато однодумців, і проект стартував. Для вивчення ми визначили десять областей, що представляють усі регіони України. Експлуатація дитячої праці існує скрізь, але є й т.зв. місцеві особливості, на які передусім мають звернути увагу державні органи. У західному регіоні — Львівська, Волинська та Закарпатська області — дітей найчастіше використовують як нелегальних мігрантів, послуговуючись тими самими каналами, що й для виїзду дорослих «заробітчан». На жаль, тут чимало мисливців на дівчаток, яких втягують у секс-бізнес, продають у закордонні борделі.

Схід, зокрема Луганська область, має свою особливість: тут безбожно експлуатують підлітків на так званих домашніх шахтах — вони вручну видобувають і видають вугілля на-гора, сторожать його в нічний час, відвантажують покупцям. Про це знають у кожному райвідділі міліції і в кожній школі, де сором’язливо заплющують очі на пропуски уроків, але, мабуть, це вважається природною річчю.

Південні області — Миколаївська й Херсонська — також не обходяться без дитячої праці. Школярі стоять за прилавками на ринках, гнуть спини на овочевих полях і в садах, виконуючи такий обсяг роботи, що й дорослого з ніг звалить. Про яке здоров’я й розвиток можна говорити при таких фізичних навантаженнях! Є ще курортні й портові особливості — дітей примушують догоджати відпочивальникам за повною секс-програмою, а також жебракувати, красти в неуважних туристів гаманці й мобільні телефони.

Центральні області — Вінницька, Хмельницька та Кіровоградська — мають майже ті ж самі проблеми, що й їхні сусіди. Правда, курортів тут таких, як на півдні, немає, зате є безкраї поля, на яких трудяться діти. Йдеться не про тих, хто допомагає батькам на городі, а про тих, кого примушують трудитися на господаря по 12 —14 годин на день за кусень хліба й невелику плату. Їх часто примушують працювати з хімікатами, шкідливими для здоров’я, навантажувати й розвантажувати машини, не зважаючи ні на фізичну форму, ні на стан здоров’я...

Нерідко наші дискусії намагалися перевести в площину трудового виховання: що ж тут поганого, якщо діти працюють? Мені здається, це просто спроба забалакати проблему. Тут необхідно звернути увагу на ознаки експлуатації підлітків, на важкі або небезпечні для здоров’я умови праці тощо.

Діти малюють біду

Звісно, громадській організації не під силу розв’язати таку складну проблему, і такого завдання ніхто й не ставив. У перспективі «Жіночий консорціум України» має намір передати всі напрацювання в комітети Верховної Ради України для подальшого створення комісії з імплементації Конвенції № 182 Міжнародної організації праці в нашому законодавчому полі. А нині проект переживає новий етап — проводяться тренінги, консультації й навчання фахівців, які працюють із дітьми. Сюди приходять працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх та соціальних служб для молоді, вихователі дитячих будинків, співробітники реабілітаційних центрів і притулків, які не з чуток знають, як складно працювати з проблемними дітьми, з тими, хто зазнав експлуатації та насильства. Семінари і тренінги інколи затягуються до ночі — не завжди навіть досвідчені психіатри можуть відповісти на запитання практиків, адже те, з чим зіштовхуються вони на роботі, не описане в книжках, учені ще не вивчали таких випадків із дитячого життя.

Наталія Нехай — психолог Миколаївської школи соціальної реабілітації — намагається не пропустити жодного тренінгу. Вона утрясла розклад, щоб мати вільний день, із труднощами знайшла гроші на відрядження, але не шкодує витрачених зусиль і часу — навчання того варте.

— Наша школа не звичайна, таких лише дві в Україні. Сюди приводять хлопчиків не батьки, а співробітники міліції, і не в перший клас, а відразу в п’ятий. Учнів направляє до нас медико-педагогічна комісія на навчання й реабілітацію. Це звичайні діти, але з незвичною поведінкою. Так склалася доля, що вони були викинуті за борт і пройшли страшні випробування. Як правило, їхніх матерів і батьків позбавлено батьківських прав, життя їх навчала вулиця, найчастіше ними попихали різні кримінальні елементи...

Звісно, перше правило спілкування з ними — це терпіння й доброта. Але для наведення мостів потрібно не менш як півроку, та й то порозуміння дуже слабке — у дошкільному житті дорослі їх неодноразово обманювали, поводилися з ними жорстоко й підло, тому вони нікому не вірять. Діти засвоїли: кримінальним шляхом вони можуть заробити більше, ніж чесним; якщо їх експлуатують і принижують дорослі, вони відіграються на тих, хто менший і слабший; суспільство не хоче їх помічати, тому вони ігнорують правила пристойності, порушують закони й не замислюються над тим, до чого це призведе. Мабуть, найскладніше — пояснити дітям не лише моральні і юридичні норми нашого життя, а й ті переваги, які вони дають.

Ми бували на дуже різних семінарах, але скрізь ішлося про нормальних школярів, проблеми успішності, співпрацю з батьками тощо. А в нас контингент специфічний, про таких раніше в радянських підручниках не писали, та й тепер не пишуть. Із координатором проекту Марією Алексєєнко ми познайомилися випадково, але вона не відмахнулася, як багато інших, від нашої специфіки, а пообіцяла допомогти. Ми вдячні цій громадській організації за проведення тренінгів, за те, що вони знаходять і запрошують таких фахівців, які знають відповіді на наші непрості запитання...

Співробітники столичних інститутів і практикуючі психіатри, виявляється, теж зацікавлені у такій співпраці. Їм подобається ділитися знаннями, а заодно отримувати нову інформацію від тих, хто щодня працює з дітьми. Особливе зацікавлення викликало обговорення малюнків дітей, котрих привозять на тренінги вихователі та психологи. Психіатри докладно пояснювали, як читати приховані в цих роботах сигнали біди й тривоги, свідчення насильства, пережитого дітьми.

А як бути у випадку, коли підліток звик до насильства і, здається, його не помічає? Семикласник із приміської школи-інтернату на вихідні, як і його друзі, вирушає додому. Правда, справжнього дому в нього немає — горе-батьки про це не подбали, але всі знають, де він проводить ці два дні і дві ночі. Його часто бачать у компанії з водієм маршрутки — вдень він допомагає збирати гроші за проїзд, миє машину, а вночі задовольняє його сексуальні фантазії. Якщо «добре» поводиться, одержує якісь кишенькові гроші, а якщо грубіянить — то синці. Коли вихователі почали бити тривогу з цього приводу, у міліції їх «заспокоїли»: «Скарг від нього немає? Він же добровільно йде на контакт, отже, це не згвалтування, а задоволення. Викиньте його з голови, інших проблем немає чи що?..»

І тільки психіатр під час тренінгу зміг пояснити причину такої поведінки підлітка. Він не потрібний батькам, дідусям і бабусям, рідні до нього ставляться гірше, ніж до бездомного собаки, — того бодай хтось підгодовує. І лише шофер звернув на хлопця увагу, привів його в теплий дім, правда, використавши його як об’єкт для сексуального задоволення. Але для бездомного підлітка важливе перше — він комусь потрібний, йому є куди йти, а на інше він намагається заплющувати очі. Ось це відчуття несправжнього захисту, несправжньої опіки і прив’язує його до гвалтівника. Так буде з ним та з іншими жертвами сексуального насильства й сексуальної експлуатації доти, доки вони не відчують щирої турботи й уваги. Але, на жаль, це станеться нескоро.

Тому і б’ють на сполох громадські організації. Адже, якщо держава не продемонструє справжню турботу про дітей, особливо тих, хто живе в проблемних родинах, у притулках і на вулиці, вони сприйматимуть несправжню опіку як єдино можливу. Якими ж вони будуть, коли виростуть?..