Фізична активність — найкращі ліки, або Чи потрібні Україні фахівці зі здоров’я?

Створення нової галузі знань «Фізичне виховання, спорт і здоров’я людини», а також аналіз реальної якості життя українців (quality of life) та найважливіших чинників, які її визначають, стали головною спонукальною причиною дискусії, що розгорнулася на сторінках «Дзеркала тижня», за участю академіка Володимира Платонова і професора Геннадія Апанасенка. У зв’язку з цим викликає глибоку стурбованість пасивність провідних вітчизняних наукових центрів медичної галузі знань, тому що тільки консолідованими зусиллями можна змінити на краще жахливу ситуацію, пов’язану зі здоров’ям українців.

Для повнішої оцінки стану здоров’я українців зупинимося на порівняльній характеристиці таких важливих показників, як очікувана тривалість життя (ОТЖ), очікувана тривалість здорового життя (ОТЗЖ) та індекс DALY, який характеризує втрачені роки здорового життя.

Очікувана тривалість життя в Україні в 1990 році становила 70,5 року, в 1995 році вона істотно зменшилася — до 66,8 року, трохи збільшилася у 2003-му — до 67,8 року. Аналогічні показники (ОТЖ) для розвинених європейських держав групи А (Ісландія, Італія, Швейцарія, Швеція й ін.) на 2003 рік становили понад 80 років.

Різниця між країнами з найвищими і найнижчими показниками ОТЖ на Європейському континенті зросла приблизно з 12 років у 1990-му до 15 років у 2003 році. У багатьох розвинених країнах Європи середня ОТЖ жінок нині перевищує 80 років, а чоловіків — 75 років, тоді як ОТЖ українок обмежується 72 роками, а українців — 60 роками.

У середньому різниця між ОТЖ для жінок і чоловіків у Європі становить близько 8 років (близько 4 років в Ісландії і близько 13 років у Росії).

У зв’язку зі збільшенням ОТЖ для спеціалістів суспільного здоров’я зростає значення інформації про проблеми зміцнення, відновлення і подовження здоров’я (тобто про проблеми, не пов’язані зі смертю). У зв’язку з цим слід підкреслити, що останніми роками значно поліпшена методологія оцінювання очікуваної тривалості здорового життя (ОТЗЖ), що дає можливість відповісти на два стратегічні запитання: чи супроводжувалося підвищення тривалості життя підвищенням рівня здоров’я? Який час люди живуть із хорошим станом здоров’я і яку частину свого життя вони живуть із недостатнім здоров’ям?

Базуючись на аналізі численних наукових публікацій, цілком чітко можна зазначити: загальне збільшення ОТЖ істотно впливає на збільшення кількості прожитих років здорового життя людини.

На жаль, українці за показниками ОТЗЖ (54,9 року) «поділяють» трагічні останні місця з громадянами Туркменистану (51,6 року), Таджикистану (53,1 року), «програючи» навіть узбекам (57,9 року). Водночас ОТЗЖ ісландців, італійців, норвежців, швейцарців, шведів та інших європейців перевищує 70 років.

Відповідно до даних Єврорегіону ВООЗ, лише у 2002 році населення Європи втратило, відповідно до оцінок експертів, 150,3 мільйона років здорового життя з трьох основних причин: неінфекційні захворювання (НІЗ — 77% від загальної кількості); зовнішні причини травматизму й отруєнь (14%); інфекційні захворювання (9%).

Таким чином, основу загальної кількості хвороб становлять хронічні дегенеративні захворювання. Це — дуже велика й різноманітна група, яка, однак, має деякі спільні характеристики. На частку семи головних чинників ризику (високий артеріальний тиск, вживання тютюну, зловживання алкоголем, високий рівень холестерину, ожиріння, недостатнє споживання фруктів та овочів, недостатня фізична активність) припадає більше половини втрачених років здорового життя (DALYs) у Європі. На щастя, більшості основних причин втрати здорових років життя можна уникнути, тому що основні чинники ризику — поведінкові, і їх можна зменшити або цілком усунути, ефективно реалізовуючи профілактичні й оздоровчі технології, про що йтиметься нижче.

У 2002 році в Євро­пейському регіоні ВООЗ причиною 8,1 мільйона випадків смерті (85,8 % усіх випадків смерті) були неінфекційні захворювання.

Наприклад, смертність від ішемічної хвороби серця в розвинених країнах Європи у 2002 році на 100 тис. жителів серед жінок становила 66, а серед чоловіків — 135 випадків. Відповідно, параметри для жителів України — 300 і 550, що в багато разів перевищує середньоєвропейські показники. Важливою тенденцією і фактичним результатом оздоровчо-профілактичних заходів, реалізованих у розвинених країнах Європи, є істотне зниження протягом 1990—2000 рр. смертності від ішемічної хвороби серця та цереброваскулярних хвороб у середньому на 30%. Водночас відзначається істотне підвищення смертності із зазначених причин у країнах Східної Європи, зокрема і в Україні (на 20—30%).

Відповідно до даних доповіді про стан охорони здоров’я у світі за 2002 рік, основними причинами неінфекційних хвороб є недостатня фізична активність і нездоровий раціон харчування. Незважаючи на системні оздоровчо-профілактичні заходи, у розвинених країнах світу спостерігається зростання надмірної ваги й огрядності серед дорослих і дітей та тісно пов’язане з ними поширення діабету типу 2.

Незалежно від рівня соціально-економічного розвитку, наукові дослідження свідчать: основні детермінанти неінфекційних хвороб загалом однакові. Вони включають підвищене споживання енергетично багатих, але бідних на поживні елементи продуктів із високим вмістом жиру, цукру та солі; зниження рівня рухової активності вдома, на робочому місці, під час відпочинку, у транспорті, а також вживання тютюну. Неінфекційні хвороби лягають важким економічним тягарем на вже досить перевантажену систему охорони здоров’я України і зумовлюють великі соціальні витрати. Тому здоров’я українського народу є ключовим чинником соціально-культурного розвитку і важливою умовою економічного зростання молодої європейської держави.

Не потребує доказів той факт, що адекватні, розумні, стратегічно правильні інвестиції у здоров’я українців та українок стануть у недалекому майбутньому важливою умовою підвищення якості життя наших співвітчизників.

Для цього важливі, як переконливо підкреслив у своїй статті «Бережи здоров’я змолоду» академік Володимир Платонов, не лише наші вітчизняні досягнення, світова пріоритетність яких не підлягає сумніву, а й сучасний передовий науково-практичний досвід розвинених країн Європи та світу. Приміром, реалізований на початку 70-х років у Фінляндії оздоровчо-профілактичний проект «Північна Карелія» сприяв різкому зниженню показників паління і зміні шкідливих харчових звичок з одночасним збільшенням фізичної активності населення, що, у свою чергу, істотно підвищило якість життя людей та рівень їхнього здоров’я. Становлять інтерес також загальнонаціональні програми підвищення рухової активності та боротьби з палінням, реалізовані в ряді розвинених країн світу.

У «Глобальній стратегії ВООЗ у сфері раціону харчування, фізичної активності і здоров’я», затвердженій Всесвітньою асамблеєю охорони здоров’я у 2004 році, сформульовано чотири головні завдання:

— зменшення чинників ризику неінфекційних хвороб у результаті нездорового харчування та недостатньої фізичної активності завдяки рішучим діям і заходам зі зміцнення здоров’я та профілактики хвороб;

— розширення загального усвідомлення і розуміння ролі раціону харчування та фізичної активності як детермінант здоров’я населення і позитивного потенціалу профілактичних заходів;

— заохочення розробки, зміцнення і здійснення національних... і громадських програм та планів дій із поліпшення раціону харчування і підвищення фізичної активності...

— збір наукових даних і моніторинг основних впливів на раціон харчування та фізичної активності; надання підтримки науковим дослідженням... розвиток кадрових ресурсів, необхідних для зміцнення здоров’я.

Далі глобальна стратегія ВООЗ декларує моральну, технічну, матеріальну і т.ін. підтримку тим національним програмам зміцнення здоров’я людей, у яких передбачено «...розвиток системи підготовки кваліфікованих фахівців із таких питань, як здоровий раціон харчування та фізична активність...»

У зв’язку з цим абсолютно не зрозуміло, чому нині, готуючи в багатьох вищих навчальних закладах України фахівців із фізичної реабілітації, ми не знаходимо їм відповідного місця в державному класифікаторі професій. Адже це означає, не багато не мало, марне витрачання бюджетних коштів... Водночас наші висококласні магістри фізичної реабілітації після досить-таки нескладної процедури нострифікації своїх дипломів можуть успішно працювати в багатьох країнах Євросоюзу на посадах фізіотерапевтів та реабілітологів.

І взагалі марнотратство — не використовувати багатющий досвід наших колишніх колег-співвітчизників із Тартуського університету (Естонія), де протягом багатьох років успішно готувалися й готуються спортивні лікарі переважно з числа випускників інститутів фізичної культури. Адже глибокі знання і досвід фахівців у сфері екстремальної діяльності людини (не буде зайвим нагадати, що високоінтенсивна змагальна і тренувальна діяльність у спорті — відмінна науково-практична модель для вивчення поведінки й підготовки, наприклад космонавтів тощо), можуть бути успішно реалізовані не тільки в галузі здоров’я людини, спорту і фізичного виховання, а й у ряді суміжних галузей народного господарства України (наприклад, у системі МНС, Міністерства оборони, СБУ тощо).

Що стосується фахівців оздоровчо-профілактичної медицини, то їх успішно готують у багатьох країнах Євросоюзу. Наприклад, у Польщі підготовкою таких фахівців займаються (не конкуруючи, а взаємодоповнюючи одне одного) академії фізичного виховання і медичні академії. В Англії, після того, як наприкінці минулого року було створено Міністерство фітнесу (його створення пов’язане зі значним збільшенням кількості людей із надмірною вагою), підготовка фахівців цього профілю покладається на факультети фізіотерапії (фізичної реабілітації) і кінезіології.

Фізична активність у розумних, адекватних дозах може замінити всі відомі ліки, але жодні ліки світу за своїми оздоровчими і профілактичними властивостями не можуть замінити сучасній людині фізичної активності. Слід підкреслити, що в Україні є багаті вітчизняні традиції наукової школи академіка Олександра Богомольця, науково-дослідного інституту медичних проблем фізичної культури, де зароджувалися передові ідеї і концепції валеології, геронтології, геріатрії.

У зв’язку з цим постають два запитання:

— чи потрібні Україні, стан здоров’я населення якої близький до катастрофічного, висококваліфіковані фахівці в галузі здоров’я?

— якщо в багатьох країнах Євросоюзу готуються фахівці з фізичної реабілітації, оздоровчо-профілактичної і спортивної медицини (тут слід підкреслити, що зазначені спеціальності в різних країнах мають різні назви, оскільки тільки до 2010 року, відповідно до резолюції Болонського процесу, планується загальноєвропейська уніфікація напрямів та спеціальностей підготовки кадрів), то чи не варто провідним українським вузам обох галузей знань (маються на увазі галузі «Фізичне виховання, спорт і здоров’я людини» та «Медицина») прийняти взаємодоповнюючу, взаємовигідну, консолідовану стратегію на благо здоров’я українського народу?