Донбаський експеримент: божевільні серед нас

Поділитися
Нещодавно Україну з метою обміну досвідом та іншими мирними міжнародними намірами відвідала відомий англійський дитячий психіатр...

Нещодавно Україну з метою обміну досвідом та іншими мирними міжнародними намірами відвідала відомий англійський дитячий психіатр. Головне, що вразило закордонну гостю, — неймовірно велика, на її думку, кількість місць у лікарнях по відношенню до чисельності населення. Оглянувши дитячий психіатричний стаціонар у київській лікарні, висловилася так: «В усій Великобританії дитячих психіатричних ліжок менше, ніж у вас в одному лише місті Києві». Про це кореспондентові «ДТ» розповів керівник Асоціації психіатрів України Семен Глузман, який є, до речі, одним із найактивніших прибічників реформування цієї традиційно закритої галузі медицини.

У відповідь англійці, звичайно, можна було б заперечити, що нас, українців, і кількісно більше, ніж британців. Проте відзначимо як факт — за європейськими мірками, кількість спеціалізованих лікарень у перерахунку стаціонарних ліжок на душу населення, непропорційно велика. Ще з 2005 року європейці вирішили поступово відмовлятися від закритих спеціалізованих лікувальних установ і заміняти ізоляцію в них на амбулаторне лікування. Психічно хворі люди нині не лежать у лікарні в гамівних сорочках, а приходять до лікаря на огляд і процедури в призначений час. Решту часу душевнохворі «соціально адаптуються» — працюють, навчаються, заводять сім’ї і народжують дітей, їздять відпочивати й беруть споживчі кредити в банках.

Європейську практику спробували приміряти на українські реалії. «Піддослідною» територією стала Донецька область. З огляду на те, що все, що потрапило під реорганізацію лікарні, перебуває в обласній комунальній власності, ідеться, вочевидь, про «ініціативи знизу».

За офіційними даними, наведеними головним психіатром Донеччини Іриною Пінчук, тільки у 2007 році в спеціалізованих лікувальних закладах регіону скоротили 205 місць, заощадивши в такий спосіб 2,6 млн. грн. бюджетних коштів. Усього ж із 2004 року психіатричні лікарні Донбасу «втратили» 800 ліжок. Повністю закрито психіатричну лікарню в Костянтинівці, на межі закриття — психіатрична лікарня № 1 м. Донецька. «Це дало свій позитивний результат, люди стали рідше звертатися в стаціонар, оскільки отримують лікування вдома, спілкуються з родичами, продовжують працювати, навчатися», — вважає Ірина Пінчук. За її словами, нинішня нормативно-правова база та досить розвинена мережа соціальних служб цілком дозволяє цим людям гармонійно вписатися в суспільство без шкоди для себе та оточення.

«Нам бракує лікарів. Ліжок багато, а лікарів мало. Ми повинні госпіталізувати лише тих, кому не допомагає амбулаторне лікування. За рахунок скорочення місць та економії безплатно видаємо ліки пацієнтам із числа пільгових категорій населення і цим знижуємо потребу в користуванні стаціонарами. Саме в цьо­му полягає головна ідея», — резюмував суть нововведень начальник управління охорони здоров’я Донецької облдержадміністрації Олександр Аніщенко.

Обласні чиновники від медицини вважають, що лікарі не повинні підміняти собою соціальних працівників і клопотатися тим, як забезпечити хворих житлом, освітою чи роботою. Лікарі повинні лише лікувати.

Психіатри-практики заперечують проти настільки поспішної «оптимізації» психіатричної служби. І наводять безліч причин, через які, як вони стверджують, від регіональної реформи в її нинішньому вигляді буде більше шкоди, ніж користі.

Найбільш дискусійне питання — про ступінь небезпеки для суспільства душевнохворих, які адаптуються до нього (тобто суспільства). Кожний такий громадянин час від часу схильний до спалахів невмотивованої агресії або, навпаки, суїцидальних проявів. Міліцейські зведення буквально заповнені повідомленнями про «психів», які скоюють у безтямному стані злочини. Найчастіше потім душевнохворі самі не можуть як слід пояснити свої дії, белькочучи щось незв’язне. «Справді, бувають зміни психічного стану, які призводять до суспільно-небезпечних дій, але повірте, якщо вчасно призначити пацієнтові необхідне лікування, то навіть у домашніх умовах можна купірувати такі стани», — запевняє Ірина Пінчук.

Її колеги з числа лікарів-практиків налаштовані не так оптимістично. «Таким людям у суспільстві адаптуватися самим практично неможливо. Без допомоги лікаря вони, скоріш за все, не адаптуються. Навіть медикаментозне лікування не завжди є гарантією адаптації, яка потрібна для нормального життя», — переконаний завідувач відділення Донецької міської психіатричної лікарні № 1 Анатолій Поляков. Лікарі в цій лікарні перед випискою, як правило, особисто перевіряють соціально-побутові умови, в які відпускають своїх пацієнтів. І в дуже багатьох випадках виявляється, що жити хворому вже нема де — спритні родичі домоглися судового рішення про цивільну недієздатність і продали житло. Або його розграбували й зруйнували до нежилого стану місцеві бандити. Жалісливі лікарі залишають безпорадних у побутовому відношенні пацієнтів у лікарні (домогтися переведення до інтернату практично неможливо, ці заклади переповнені). І психічно хворі люди, які залишилися без житла у випадках масового скорочення та закриття спеціалізованих закладів, поповнюють армію бомжів.

Бомжі, як відомо, завдають нам дискомфорту лише тим, що смердять та жебрають. Ще менше задоволення від інших різновидів «замаскованих» душевнохворих, яких в обивательському розумінні такими ніхто не вважає. Найпростіший приклад — алкоголіки. Тільки вузькі фахівці знають, що залежність від алкоголю виникає внаслідок психічного розладу: організм інстинктивно шукає ліків, а мозок, як зазвичай, розуміє все по-своєму. Для нефахівців «алкаші» — жалюгідні люди, які геть опустилися і заслуговують лише на осуд... І аж ніяк не на допомогу лікаря-психіатра.

Метушливі й знервовані ігромани з палаючими очима також не сприймаються суспільством як психічно хворі люди. Так, набув поганої звички, так, знову ж таки, — об’єкт осуду, але не хворий. Тим часом ігрова залежність потрапила в міжнародний класифікатор хвороб. Шкоди оточенню від носіїв цього захворювання більш ніж достатньо. У Донецьку до цього часу пам’ятають два резонансні кримінальні епізоди, пов’язані з ігроманами: в одному випадку молодий хлопець забив на смерть матір-пенсіонерку, яка відмовилася фінансувати зі своєї пенсії черговий похід за джек-потом, у другому — «обманутий» гравець напав на персонал ігрового салону. Дрібні крадіжки та неповернені борги — взагалі звичний атрибут відданих апологетів однорукого бандита.

Їх іще багато, «непомітних психів»: немиті підлітки з червоними очима, котрі не відлипають від комп’ютера, сектанти з Біблією в руках і безліч інших.

Чи стане соціуму краще від того, що в нього адаптуватимуться такі персонажі — питання д-у-у-же спірне. Автор цих рядків спеціально провів невелике опитування серед своїх знайомих, які працюють на більш-менш керівних посадах, і поцікавився, чи готові вони сприяти адаптації та прийняти на роботу пацієнта жовтого будинку. Згодних чомусь не знайшлося, попри навіть обіцяні державою податкові пільги роботодавцям, які взяли на роботу інвалідів. Не менш спірним є питання щодо рівня свідомості душевнохворих, які б добровільно визнали себе хворими і ходили на амбулаторне лікування. «А медикаментов груды мы — в унитаз, кто не дурак», — ця оспівана Висоцьким звичка пацієнтів радянських психушок жива і досі.

«Ми живемо в стигматизованому суспільстві, де психічне захворювання є стигмою, тавром. Люди чомусь вважають, що психічно хворий обов’язково має бути небезпечним, і цураються його», — коментує цей феномен Ірина Пінчук.

Слід підкреслити, однак, що ніхто з учасників у необхідності реформування психіатричної служби не сумнівається, питання тільки у формі та механізмах його реалізації. «Те, що мені відомо, не викликає жодних сумнівів у правомірності намірів донецької влади. Реформа в українській психіатрії необхідна й назріла давно. Шкода, що український платник податків ще не став активним і вимогливим, не навчився домагатися від чиновників звіту щодо ефективності витрат коштів у системі охорони здоров’я та в соціальній системі в цілому. Сподіваюся, ми навчимося й цього. Зрештою, ми не дурніші за інші народи», — вважає Семен Глузман.

Водночас реформа, яка обмежується тільки скороченням місць у стаціонарах, не принесе користі, оскільки не вирішує проблеми доступності медичних послуг у психіатрії. Навіть при переведенні на амбулаторне лікування пацієнт усе одно щодня відвідує звичайну психіатричну лікарню. Подібні лікарні, зважаючи на специфіку таких закладів, будували або за містом, або на околицях, щоб забезпечити пацієнтам тишу і спокій, необхідні для успішного лікування. Тому відвідування денного стаціонару — це дві години громадським транспортом із чотирма пересадками. Такий щоденний вояж туди й назад будь-яку іншу громадську діяльність абсолютно виключає.

На це накладаються й особливості національного законодавства — в Україні заборонено утримувати приватні психіатричні клініки та інтернати, душевнохворі — компетенція виключно державної системи охорони здоров’я.

Психіатри-практики свого часу виступали з іншою моделлю реформування своєї служби. «Ми пропонували спочатку додати психіатричні кабінети в звичайні районні поліклініки, а в звичайних лікарнях відкрити психіатричні відділення. І тільки після цього можна було б починати скорочувати місця, що звільнилися, у спеціалізованих установах», — пояснила лікар-психіатр Ольга Князєва. Самі «психушки» перед­бачалося використовувати для утримування хворих, відправлених на примусове лікування рішенням суду. За її словами, цих ініціатив керівництво не почуло, тож «оптимізацію» розпочали з кінця — зі скорочення місць і закриття лікарень.

Перш ніж ставити подібні експерименти, треба все-таки враховувати, що й у самій Європі остаточної крапки в аналогічній дискусії ще не поставлено. Прибічники лікування без госпіталізації нині й самі перебувають не в кращому становищі через студента Чо Син Хі, який, нагадаємо, 16 квітня в Технологічному університеті штату Вірджинія застрелив 32 людей із пістолета. У цьому інциденті є деталь, про яку воліють не поширюватися: за день до масового побоїща місцева поліція, стурбована скаргами сусідів по кампусу, привезла студента на обстеження до лікаря-психіатра. Лікар зробив висновок, що кореєць «соціально безпечний» і відмовив поліцейським у примусовій госпіталізації, обмежившись призначенням амбулаторного лікування. У нас вільний продаж зброї заборонено, проте й народ винахідливіший...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі