Діагноз помилковий, стрес справжній

Серед різноманітних показників, які дозволяють реально осмислювати проблеми ВІЛ/СНІДу, особливе місце займають ті, що належать до них тільки побічно. Теоретично вони не загрожують здоров’ю людини, проте в реальному житті приносять чимало лиха й страждання. А тому не можуть залишатися непоміченими. Про один із них — помилковий діагноз — розповідає головний лікар Київського обласного центру профілактики і боротьби з ВІЛ/СНІДом кандидат медичних наук Марина СЛОБОДЯНИК.

— Доводиться констатувати, що, на жаль, у Київській області, яку обслуговує наш центр, як і в усій Україні, кількість ВІЛ-інфікованих постійно збільшується. Причому змінюється і контингент хворих. Раніше нашими пацієнтами були в основному ін’єкційні наркомани і представники так званих груп ризику. Нині ж у тенета небезпечного вірусу дедалі частіше потрапляє соціально адаптоване населення, що становить уже майже 60 відсотків від усієї кількості ВІЛ-інфікованих, зареєстрованих в області.

Уявіть, як почуваються люди, особливо вагітні жінки, коли отримують при обстеженні позитивний результат на ВІЛ. Це шок, стрес — назвіть його як завгодно. За такої ситуації бувають часті розлади в сім’ї, прагнення позбутися майбутньої дитини. І раптом, слава Богу, повторний аналіз показує: діагноз виявився помилковим. Таке — не рідкість. Практично четверта частина пацієнтів, які звертаються до нас із первинним позитивним аналізом на ВІЛ, виявляються здоровими.

— Чому це трапляється?

— Причин багато, але, на мій погляд, найголовніша — відсутність належного контролю за забором крові, її опрацюванням і самим лабораторним процесом. Дослідження крові на антитіла до ВІЛ розпочинаються з виділення з крові в пробірках пацієнтів плазми, яка й є основою для подальших досліджень. Для цього пробірки поміщають у центрифугу, де через певний час шар плазми опиняється нагорі. Лаборант має перемістити плазму з пробірки до іншої посудини за допомогою спеціальної системи, яка має на кінці знімну одноразову насадку з пластику. Саме через неї і може статися збій. Припустимо, таких пробірок було десять. Якщо в першій була кров ВІЛ-позитивного пацієнта, а для забору плазми з усіх пробірок лаборант користувався однією й тією самою насадкою, то інфекція може бути перенесена до всіх інших. І аналізи всіх десяти обстежуваних пацієнтів дадуть позитивний результат.

— Отримавши результат на руки, навіть коли він був помилковим, людина стає на облік як ВІЛ–інфікована з усіма наслідками, що випливають із цього?

— Ні. Для того, щоб підтвердити діагноз «ВІЛ», необхідно мати як мінімум два забори крові з ВІЛ-позитивним результатом. Природно, той, із кого все розпочалося в згаданому випадку, тобто власник першої пробірки, після повторного аналізу отримує результат, який, на жаль, підтверджує його ВІЛ-позитивний статус. А ось інші... Нові аналізи здебільшого показують, що ці пацієнти здорові. Проте минає час, використовуються додаткові тест-системи, я вже не кажу про нервову систему пацієнтів і лікарів. Тому центрам СНІДу необхідні власні спеціалізовані лабораторії, де такі помилки були б неможливими.

— Напевне, у вас такий є?

— Саме Київський обласний центр — єдиний в Україні, у структурі якого немає настільки важливої ланки. Він був створений 2001 року як підрозділ Київської обласної клінічної лікарні №1, яка має велику комплексну лабораторію. У листопаді 2004 року Центр СНІДу став самостійною організацією з юридичними правами. Проте до його складу ввійшли лише поліклініка й відділ епідмоніторингу. Ми, як і раніше, відправляємо аналізи в лабораторію обласної лікарні, до складу якої входить і лабораторія СНІДу — вона зобов’язана тестувати на ВІЛ усю Київську область. Хоча лабораторна служба, згідно з наказом №33 МОЗ України, має бути введена до складу центрів СНІДу. І, наскільки мені відомо, в Україні єдиний центр СНІДу, де відсутня лабораторна база, — це Київський обласний. Хотілося б також, щоб і в структурі Українського центру профілактики й боротьби з ВІЛ/СНІДом було створено референц-лабораторію, якій би підпорядковувалися відповідні лабораторні служби на місцях.

За даної ж ситуації нам доводиться неодноразово заново перевіряти аналізи, що вимагає додаткових зусиль. А уявляєте, що відчуває при цьому наш пацієнт? Він здав кров, наприклад, у поліклініці м. Броварів, звідки вона переправляється до лабораторії СНІДу обласної лікарні. При позитивному результаті цей хворий отримує направлення до нашого центру. Ми знову беремо у хворого кров, відправляємо її на аналіз до тієї самої лабораторії. І поки не отримаємо як мінімум два результати, в яких виявлено антитіла до ВІЛ, діагноз «ВІЛ-інфекція» нікому не ставимо. Адже для людей, особливо вагітних жінок, позитивний результат — серйозна травма. І навіть якщо діагноз виявився справді помилковим, слід від пережитого за цей час залишається.

— Чи багато буває таких випадків?

— Було навіть так: до нас прийшла жінка з новонародженою дитиною, щоб поставити її на облік як ВІЛ-інфіковану. Ми ознайомилися з результатами аналізів і вже мали намір завести на неї медичну картку. Та перед цим, як завжди, почали уточнювати подробиці щодо батьків, поцікавилися їхніми аналізами. З’ясувалося, вони обидва здорові. А їхня місячна дитина, кров якої з пологового будинку було відправлено до лабораторії, виявилася інфікованою. Природно, батьки були переконані: немовля заразили в пологовому будинку.

— А що інше може спасти на думку?

— Звісно. Ми взяли кров у матері й дитини на повторне дослідження. У результаті з’ясувалося — ніякого ВІЛ у них немає. Однак те, що за цей час відчула молода сім’я, жахливо... А як важко лікарям — інфекціоністу, педіатру, психологу, які ледь не щодня зіштовхуються з одним-двома подібними випадками?

У січні цього року наші фахівці перевірили роботу лабораторії СНІДу Київської обласної лікарні. Виявилося, що, по-перше, порушуються технології опрацювання крові хворих, по-друге, кров, яку здають на ВІЛ жителі районів Київської області, доставляється впродовж п’яти-шести днів, замість необхідних трьох діб.

Уявляєте, які можуть бути результати, коли в крові вже «плаває» невідомо що. Ситуацію розбирали на координаційній раді управління охорони здоров’я області в лютому 2005 року, але дотепер ніхто не покараний, не було зроблено і відповідних висновків.

Не менш стресові ситуації виникають через відсутність при центрі стаціонару. Недавно, наприклад, із Ірпеня до нас прийшла молода жінка з високою температурою, кашлем, задишкою. Діагноз — важка форма двосторонньої пневмонії, що розвилася на тлі ВІЛ. Її необхідно терміново госпіталізувати. До загального інфекційного відділення лікарні за місцем проживання жінка лягати категорично відмовилася, боючись розголосу. Вона нормальна, соціально адаптована людина, у неї сім’я, маленька дитина. Ірпінь — невеличке місто, і, звичайно, зрозуміле її бажання зберегти в таємниці свій ВІЛ-позитивний статус. Тому хвора звернулася до Київського міського центру СНІДу з проханням госпіталізувати її в стаціонар, який діє при ньому. Їй відмовили через те, що в міста й області різні джерела фінансування. Тоді вона звернулася до Українського центру профілактики і боротьби з ВІЛ/СНІДом — там немає місць. Вона повертається до нас, плаче, благає: «Допоможіть». Ми пропонуємо їй госпіталізуватися в стаціонар у Білій Церкві. Проте в такому разі у хворої, яка живе в іншому місті та має маленьку дитину, виникає багато додаткових проблем. Ми, на жаль, допомогти більше нічим не можемо. Адже в Київському обласному центрі СНІДу немає стаціонару. У результаті, порадившись із чоловіком, наша пацієнтка все-таки зважилася взяти направлення до ірпінської лікарні, до того ж попросила вказати в ньому свій ВІЛ-позитивний статус. Тобто пішла на те, чого так боялася та від чого відмовлялася. Розуміючи, що інакше може статися непоправне, адже в неї маленька дитина.... Така худенька, симпатична, по суті — дівчатко, виявилася мужньою та відповідальною людиною. У багатьох подібних випадках, а вони виникають щодня, ВІЛ-інфіковані починають приховувати свій статус від медпрацівників, що, у свою чергу, веде до нових негативних наслідків. Виникає загроза зараження обслуговуючого персоналу медичної установи, де стануть лікувати такого хворого. І поки при Київському обласному центрі профілактики і боротьби з ВІЛ/СНІДом не відкриється стаціонар, жителі столичної області, а також медичні працівники постійно зіштовхуватимуться з такими проблемами.

— Проте хоч що-небудь робиться для зміни ситуації?

— Далі розмов наразі справа не зрушила. Спеціальна комісія Мінздоров’я у своєму висновку підтвердила необхідність створення такого стаціонару. Але запропонована як база лікарня в Білій Церкві далеко не найкращий вибір. А як бути хворим, що проживають, скажімо, у тому самому Ірпені, Бучі, Гостомелі, тим паче — у районах лівобережжя? Жителям Березані, наприклад, до Білої Церкви добиратися як мінімум години чотири. Коли ж йдеться про денний стаціонар, то це взагалі нереально. Тому керівники обласного управління охорони здоров’я мають зрештою вибрати для стаціонару місце, яке влаштовувало б жителів усіх районів Київської області.

До речі, в усіх регіонах намагаються такі структури створювати в обласних центрах, наприклад, у Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі.

Звичайно, ми розуміємо, що нині непростий час, перед країною стоять серйозні нагальні завдання. Та існують проблеми, у тому числі й ВІЛ/СНІДу, які не можна відсувати на другий план. Адже від їхнього вирішення залежить не лише доля людей, а й темпи поширення епідемії ВІЛ в Україні. Не можна також не враховувати того, що негативно налаштовані хворі, які опинилися без спеціалізованої допомоги, можуть перетворитися на СНІД-терористів. Тому ми переконані: такі проблеми знайдуть розуміння в нової влади. І працівники охорони здоров’я зможуть, нарешті, подавати повноцінну допомогу своїм пацієнтам.