Борис Тодуров: «Маючи можливість рятувати вдвічі більше пацієнтів, буде безвідповідально не робити цього»

По Києву поповзли чутки, що закривається Центр серця. У це важко повірити. Але, як відомо, торік уже були спроби змінити його профіль - зробити упор не на операції, а на реабілітацію інсультних хворих. Іще раніше були проблеми з фінансуванням - тодішня молода команда мера постаралася максимально урізати його бюджет. Про те, що насправді відбувається в Центрі серця, як він працював торік і що планує робити нинішнього року, ми попросили розповісти його директора Бориса Тодурова.

- Борисе Михайловичу, кажуть, що невдовзі Київ залишиться без Центру серця. Чи правда, що він поміняє статус з міського на всеукраїнський і перейде під юрисдикцію Міністерства охорони здоров’я?

- Чесно кажучи, така потреба з’явилася давно, напевно, навіть з моменту відкриття. Чому? Наш Центр серця - унікальна клініка в Україні як за оснащенням, так і за рівнем надання кардіохірургічної допомоги.

За чотири роки роботи Центр серця став лідером не тільки в Україні, а й у СНД. Ми проводимо низку унікальних операцій, яких не роблять в інших кардіохірургічних центрах нашої країни. Тому до нас везуть найважчих хворих з усіх областей. Для багатьох із них наш центр - остання надія.

Торік ми зробили 2500 операцій на серці, досягши результатів найкращих європейських клінік. Майже 70% наших пацієнтів не кияни, а жителі інших регіонів України.

Формально нам можуть дорікнути, що ми порушуємо бюджетний кодекс. Але хіба ми, лікарі, можемо не прийняти пацієнтів, від яких уже відмовилися в інших клініках, знаючи, що є шанси на їх порятунок? Не забувайте: в Україні всього в шести областях є кардіохірургічні центри. До того ж вони забезпечують проведення від 5 до 10% потрібних операцій. От і везуть усіх важких хворих до Києва.

- Порушення бюджетного кодексу полягає в тому, що ви оперуєте іногородніх, хоча клініку фінансує Київ?

- Так, з одного боку, ми таким чином порушуємо бюджетний кодекс. Але якщо ми відмовимо пацієнтам у медичній допомозі, ми вчинимо кримінальний злочин. Як накажете балансувати в цій ситуації?

Питання про фінансування для нас, мабуть, найгостріше й найбільш нагальне. За чотири роки роботи центру з міського бюджету на медикаменти й видаткові матеріали для надання допомоги киянам виділялося всього 5-10% від потреби. Ми не отримували коштів на сервісне обслуговування дорогого устаткування, на санітарно-гігієнічні потреби - прання, прибирання, дезінфекцію тощо.

Ситуація складається парадоксальна: щорічно місто Київ витрачає на утримання Центру серця близько 40 млн. грн., з яких усього 5 млн. грн. витрачається на медикаменти, стенти, клапани, стимулятори. А річна потреба тільки для лікування киян становить приблизно 90-100 млн. грн. І це не враховуючи коштів, необхідних для надання допомоги іногороднім. Слід зрозуміти, що для міського бюджету така дорога клініка є непосильним навантаженням. Виходить, що кияни нічого не виграють від того, що місто має таку сучасну клініку. Хоча зі столичного бюджету й виділяється 40 млн. грн. щорічно, столичні жителі все одно мають купувати ліки й видаткові матеріали для операцій за власні кошти. Скільки це може тривати?..

- А де вихід? Якщо Центр серця «піде» з міста під крило Міністерства охорони здоров’я, то кияни взагалі залишаться без своєї кардіохірургічної клініки.

- Але ж Центр серця залишається, нікуди не зникає й не переїжджає. Він як надавав кардіохірургічну допомогу киянам, так і продовжуватиме це робити, тільки вже за рахунок не міського, а державного бюджету. А це зовсім інші можливості. Крім економії для столичної скарбниці, кияни нарешті отримають безплатну медичну допомогу. Де-факто ми з самого початку працювали як всеукраїнський центр, залишилося тільки оформити це де-юре.

- Чи погодиться місто з такою передачею? Як ставиться до такої перспективи голова Київської міськадміністрації О. Попов?

- Олександр Павлович зробив усе можливе, щоб підтримати Центр серця і організаційно, і фінансово. Він кілька разів приїжджав у клініку, знайомився з нашою роботою. За останні роки, мабуть, це перший голова держадміністрації, який так опікується медициною і підтримує медиків. Правду кажучи, нашу ініціативу він сприйняв з певним жалем, але, слава Богу, з розумінням, за що ми йому дуже вдячні. Але хочу підкреслити: ми не прощаємося, ми продовжимо спільну роботу, але вже на новому рівні.

У нас багато спільних програм. Одна з найважливіших - лікування гострого інфаркту міокарда. Наш центр щодня приймає двох-трьох киян з таким діагнозом. Життя пацієнта можна врятувати, якщо протягом перших годин поставити стент у закриту артерію. За кошти міського бюджету ми могли купувати всього лише 20-30 стентів на рік. Цього вистачає тільки на два тижні роботи! Фінансування з державного бюджету дасть змогу придбати 400-500 стентів. От і порахуйте, скількох киян додатково ми зможемо врятувати!

Те саме стосується і дітей з пороками серця. За рік з міського бюджету ми отримували гроші максимум на 50 оксигенаторів, а оперувати ми можемо 400-500 дітей. Багато з наших пацієнтів - малюки з малозабезпечених сімей або з дитячих будинків. Хто для них купить оксигенатор за 5-6 тис. гривень? Для більшості сімей наших пацієнтів це непосильне завдання, а державний бюджет зможе вирішити цю проблему. Я про все це розповідав Олександру Попову, показував розрахунки, плани на майбутнє. Він погодився з нашими аргументами, коли переконався, що після переходу Центру серця на держбюджет кияни не будуть скривджені, вони нарешті зможуть отримувати безплатну допомогу в кардіохірургії.

- Що ще, крім фінансування з держбюджету, отримає Центр серця після зміни статусу?

- Чесно кажучи, дуже сподіваємося, що отримаємо можливість реалізувати наш науковий потенціал - адже більшість лікарів прийшли до нас з інститутів АМН. Я й сам відпрацював у академічних інститутах понад 20 років, звик писати наукові статті, дисертації, монографії. Центр серця щорічно готує і випускає величезну кількість публікацій, монографій, практичних рекомендацій, ми їздимо на наукові конференції і конгреси з доповідями та лекціями. Але статус міської лікарні не дозволяє мати наукові ставки, у нас немає вченої ради, щоб захистити дисертацію, треба звертатися до інших інститутів. Проблема й у тому, що доктори і кандидати наук, які нині працюють у нас, втратили науковий і педагогічний стаж, з цієї ж причини багато фахівців відмовилися від роботи в центрі.

У міському управлінні охорони здоров’я немає відділу, який займається наукою, тому вся наша наукова праця залишається незатребуваною і, відповідно, неоплачуваною. Прикро, адже саме наші фахівці зробили першу трансплантацію серця в Україні. Ми поки що єдині, хто використовує штучну легеню, оперує тромбоемболії легеневої артерії. Цей список можна продовжити, але, на жаль, міський статус не дозволяє повністю реалізувати науковий потенціал колективу.

У системі Міністерства охорони здоров’я є можливість отримати статус науково-практичного центру. Тільки в такому разі все стає на свої місця - ставки, зарплати наукових співробітників і наукові звіти.

- Колектив активно підтримує цю ініціативу чи багато хто сумнівається у правильності такого рішення?

- Коли зібралася рада трудового колективу, щоб обговорити це питання, виявилося що практично всі, включаючи медсестер і санітарок, чудово розуміють необхідність такого кроку. Голосування пройшло одностайно.

Ми усвідомлюємо, яку відповідальність беремо на себе. Це обдуманий крок. За чотири роки напруженої роботи відбулося становлення центру, колектив показав свою роботу, свої можливості, продемонстрував високий науковий потенціал. Ми також розуміємо, що, маючи можливість рятувати вдвічі більше пацієнтів, буде безвідповідально не робити цього.