Борис ТОДУРОВ: «КРИМІНАЛЬНА ТРАНСПЛАНТАЦІЯ В УКРАЇНІ МОЖЛИВА ЛИШЕ У ФАНТАЗІЯХ КІНОРЕЖИСЕРІВ»

Сьогодні в нашій країні понад 4000 чоловік потребують пересадки серця. Близько половини з них — діти та дорослі віком до 50 років. Доживають вони вдома або в кардіохірургічних клініках, із болем стежачи по телевізору, як їхні закордонні побратими по нещасті після пересадки серця живуть повноцін-ним життям: працюють, народжують дітей і навіть беруть участь у спеціальних олімпіадах. І ось надія поміняти летальний кінець на щасливий з’явилася і в нашій країні. На початку нинішнього року Верховна Рада нарешті ухвалила Закон «Про трансплантацію органів і інших анатомічних матеріалів людини». Але жодної операції так і не було проведено. Чому? З цього запитання почалася наша розмова із завідувачем відділенням кардіохірургії та трансплантації серця, кандидатом медичних наук Борисом Михайловичем ТОДУРОВИМ.

— Борисе Михайловичу, наскільки медики готові до операцій з пересадки серця?

— До самої пересадки ми готові давно. Ще рік тому, після серії вдалих експериментів на свинях, створили відділення з пересадки серця на базі Інституту серцево-судинної хірургії АМНУ, котре я очолив. У ньому перебували під наглядом кандидати на пересадку. Шестеро з них так і не дочекалися. У тому числі 12-річний хлопчик, він переохолодився на риболовлі, занедужав, пішло ускладнення на серце. На жаль, хвороба прогресувала занадто швидко... Сьогодні на базі Інституту клінічної й експериментальної хірургії створено інститут хірургії та трансплантології АМН України, куди перевели всі відділення з інших клінік, які причетні до пересадки органів. У тому числі й наше. Тепер у нашому списку очі-кування понад тридцять чоловік. У критичному стані двоє — сорокарічний чоловік і дівчинка 13-ти років, з уродженою серцевою недостатністю, котру вже кілька разів оперували.

Але поки що ми виконуємо весь обсяг кардіохірургічних втручань: і при вроджених, і при набутих пороках серця, а також при тромбозі легеневої артерії. Усе, крім самих пересадок.

— Закон про трансплантацію органів і тканин людини вже ухвалено, медики в стані повної готовності, кандидатів на пересадку більш ніж достатньо. У чому ж причина?

— Насамперед у недосконалості прийнятого закону про трансплантацію. Він готувався визнаними фахівцями в галузі трансплантології, у нього увійшло все краще й раціональне з усіх законів розвинених країн. Але під час його обговорення Верховна Рада прийняла ряд поправок, які не дозволяють своєчасно взяти орган для пересадки. Головна з них — органи можна брати тільки за згодою родичів.

— Але хіба це не нормально?

— Уявіть собі ситуацію — чоловік розбивається на машині, одержує несумісну з життям травму мозку, дружині повідомляють страшну новину, вона шокована, і тут до неї звертаються з проханням віддати його органи для пересадки. Самі розумієте, якою буде реакція. І вона закономірна. А цю згоду потрібно отримати найчастіше впродовж лічених годин, а то й хвилин! Проте, за рідкісним винятком, ніхто з родичів не заперечує проти розтину покійного в морзі.

— Але в морг везуть, як то кажуть, стовідсоткового небіжчика. А тут маємо справу з людиною, у якої настала смерть мозку, але при цьому серце ще б’ється. Отже, існує, хоч і мізерна, та все ж якась надія...

— Якщо мозок помер, на жаль, ніякої надії немає, це лише ілюзія. Саме мозок — аналітична система всіх відчуттів людини, пам’ять і регулятор усіх життєво важливих процесів. Коли гине мозок, усі органи й тканини, втрачаючи центральну регуляцію, гинуть теж. І тільки серце ще певний час продовжує працювати, оскільки це єдиний орган в організмі людини, котрий має свого власного «водія» ритму. І якщо підтримувати пацієнтові штучну вентиляцію легенів, то всі інші органи, одержуючи достатню кількість кисню, можуть ще трохи функціонувати. У кращому випадку, кілька діб.

За міжнародними медичними канонами, смерть мозку — це те саме що біологічна смерть. Її констатує спеціальна медична комісія, до якої входять незалежні фахівці з галузі анестезіології, реанімації, нейрохірургії та інших спеціальностей. Причому, за законом, до такої комісії не можуть входити ті, хто безпосередньо бере участь у самій пересадці. Процес визначення смерті мозку має багаторівневий характер, багаторазово дублюється, що виключає можливість помилки. Але якщо, надивившись американських фільмів жахів, наші люди настільки недовірливі в цьому питанні, то в законі можна було б передбачити додаткові заходи з жорсткості контролю за цим процесом. Наприклад, комісію зі смерті мозку підсилити судмедекспертом, представниками правоохоронних органів. Це було б логічніше, ніж перекладати відповідальність на плечі родичів, які не в змозі об’єктивно оцінити стан пацієнта, навіть якщо вони лікарі.

— Однак існує таке упередження: забирати органи для пересадки зможуть і в тих, кого ще можна врятувати.

— У нашій країні кримінальні трансплантації органів можуть утілюватися лише у фантазіях кінорежисерів. І ось чому. Трансплантацією в Україні реально можуть займатися лише поодинокі державні клініки. За законом, приватним клінікам заборонено виконувати трансплантації.

У самій пересадці беруть участь сотні людей. Скажімо, в Інституті серцево-судинної хірургії, щоб зробити 10 операцій на день, слід задіяти 850 чоловік. А сама трансплантація та догляд за хворим після неї потребуватиме участі понад 100 різноманітних фахівців.

Крім того, змоделювати смерть мозку таким чином, щоб серце продовжувало працювати, просто неможливо. Ще одне. Далеко не кожен, у кого настала смерть мозку, — потенційний донор. За всіма необхідними показниками придатні не більше 20%. Але ще менша можливість збігу біологічних показників донора з показниками реципієнта. У цьому сенсі сама можливість пересадки серця для багатьох схожа на лотерею. Одним може пощастити швидко, інші ж, очікуючи «свого» донора, роками користуються механічним серцем.

— Як розв’язується проблема згоди родичів і добір реципієнтів за кордоном?

— У більшості країн родичів просто інформують: органи буде вилучено. У деяких — існує комп’ютерна система незгоди із забиранням органів: людина просто вносить своє ім’я у певну комп’ютерну базу. Як на мене, це досить розумний варіант.

На Заході є така організація — «Євротрансплант», до якої входить більшість європейських країн, існують спеціальні координаційні центри, пов’язані комп’ютерною мережею. Тому, тільки-но з’являється потенційний донор, його параметри передаються в декілька координаційних центрів — і відразу знаходять придатного за цими параметрами реципієнта.

Донорське серце після забору живе, максимум, 4,5 години від часу вилучення до часу його запуску. Близько години йде на вшивання. Тому весь процес транспортування має забирати не більше двох-трьох годин. На Заході таке серце перевозять усіма можливими видами транспорту, навіть реактивними літаками. Іноді за тисячі кілометрів. Коштує така операція від 100 000 доларів США і вище. Але набагато дорожче — підтримувати хворого після неї.

— Хто оплачуватиме операції в Україні?

— В усіх країнах, де проводять пересадки, існує національна програма, відповідно до якої, саму операцію, а також довічне забезпечення таких хворих необхідними медикаментами оплачує держава. У Росії — теж. У Москві, в інституті Шумакова, пересаджують серця понад 10 років, причому москвичів фінансує міськад-міністрація. А відповідно до нашого закону, держава має оплачувати тільки потрібну кількість імунодепресантів, що становить лише половину суми, необхідної для підтримки нормальної життєдіяльності такої людини. Отож перші операції ми проведемо коштом інституту, а що буде далі — нехай вирішують наші законотворці. Свої поправки до закону ми вже внесли, але поки що жодну з них не врахували. Судіть самі: лише пересадка серця та післяопераційний нагляд за твариною (свинею) протягом п’яти днів виливалися у 1000 доларів.

Пересадити серце у нас значно дешевше, ніж на Заході. Але, за нашими мірками, все одно дуже дорого. У тисячі разів дорожче підтримати такого хворого після операції, коли організм починає відторгати чужорідний йому орган. Це завдання імунологічної лабораторії, яка у нас, на жаль, не має достатньо обладнання та препаратів. Коштує вона вкрай дорого, тому логічно створювати її спільну для всіх, ось чому вирішили об’єднати всі відділення з трансплантації під одним дахом. Є ще один важливий аспект — проблема донорства. Адже якщо з’являється донор, то дуже важливо скоординувати дії всіх бригад із забору органів, що можливо тільки за наявності єдиного координаційного центру в інституті. Це, звісно, значно прискорює й здешевлює сам процес, але проблеми не вирішує. Адже навіть за вдалої післяопераційної підтримки людина з пересадженим серцем протягом усієї решти життя потребує спеціальних дорогих медикаментів — імунодепресантів — препаратів, які придушують імунітет для того, щоб організм не відторгав чужорідного йому органа. За найскромнішими підрахунками, це близько 50 доларів на день (не враховуючи вартості самої операції та інтенсивної післяопераційної терапії).

— Скільки живуть люди з пересадженим серцем, і наскільки виправдані такі витрати?

— На Заході, за належного догляду, — 8—10 років, максимум — 25. Є й такі, хто витримав кілька пересадок. Це соціально адаптовані люди. Для них у Європі навіть проводяться олімпійські ігри. Тим же, хто стоїть у черзі, тимчасово вшивають механічне серце. Це такий насос, що працює всередині людини, а підзарядка проводиться крізь шкіру з допомогою індукційних котушок. Безумовно, такий апарат досить громіздкий і не дуже зручний у користуванні, та ще й певною мірою тисне на психіку, — уявіть собі, прокинувся вранці, почистив зуби, підзарядився і вперед. Звісно, на Заході не буває таких проблем з електрикою, як у нас, та все одно, погодьтеся, почуваєшся дискомфортно. Однак наука рухається вперед, і кожен пацієнт має надію на те, що з’являться досконаліші й дешевші розробки в цьому напрямі. Сьогодні активно розвиваються два — удосконалення механічних сердець і створення трансгенних донорських. Наприклад, беруть свиню, яка найближча до людини структурою органів і створюють тварину із вживленим людським геном, що продукує людські поверхнево активні білки. Відтак сама клітина серцевого м’яза залишається свинячою, а її оболонка, що контактує з зовнішнім середовищем, — людською. Таке серце не повинно відторгатися організмом.

— Отже, для лікарів сьогодні однаково, яке серце б’ється в грудях людини — механічне, свиняче, жіноче в чоловіка чи, навпаки, чоловіче у жінки. Не боїтеся, що заодно може змінитися сутність самої людини?

— З приводу цього існує багато теорій і версій. І відповісти на це запитання однозначно ніхто не може. Я хірург і розглядаю серце насамперед як насос для перекачування крові. При пересадці моє завдання — відновити нормальний кровообіг. Серце, як і будь-який інший орган, має свій генетичний код, свою інформацію, і його переміщення в чужорідний організм, безумовно, впливає на роботу всього, у першу чергу на центральну нервову систему. Що після цього відбувається з психікою людини — предмет для вивчення фахівцями інших галузей. Безперечно, існує щось, що неможливо пояснити з погляду біохімічних процесів. І ми, лікарі, не такі вже атеїсти, якими здаємося на перший погляд. Просто в процесі лікування, крім молитви, ми використовуємо скальпель та медикаменти. Адже, як написано в Біблії, Господь посилає порятунок різними шляхами, і нерідко через руки лікарів.

— Як церква ставиться до пересадки серця?

— Ми жодним чином не заходимо в суперечність із церквою. Навпаки, навіть допомагаємо одне одному. В інституті Шумакова в Москві є маленька церква, священик якої благословляє хворих на такі операції. Я сам тричі оперував дітей священиків.

Для будівництва кардіохірургічного центру в Польщі Папа Римський особисто поклав долар на закладанні першого каменя як доброчинну допомогу. І, за його прикладом, поляки всього світу зробили те ж саме. І на ці гроші було споруджено один із найсучасніших у світі кардіохірургічних центрів. Якщо українці візьмуть із них приклад, ми таку кардіохірургію зробимо, якої і в Америці немає.