Польське село: історія відновлення

Коли в 1994 р. Польща підписала угоду про асоціацію з ЄС і стала всерйоз заявляти про бажання повного членства, найбільшою перешкодою для цього видавався катастрофічний стан польського села. А ще проблеми з екологією (мовляв, гострі екологічні вимоги ЄС зруйнують польську економіку) і важкою промисловістю "польського Донбасу", тобто Верхньої Сілезії. Впродовж усього переговорного процесу саме селяни найбільш скептично ставилися до євроінтеграції Польщі, а в 2003 р. прем'єр Лешек Міллер ледь не відмовився від вступу до ЄС саме через відсутність компромісу з сільського питання. Та несподівано для всіх уже через кілька років після вступу Польщі до ЄС стало зрозуміло, що найбільше від євроінтеграції виграло саме польське село, яке за ці роки змінилося на краще значно більше, ніж великі метрополії.

Якщо повернутися до того ж 1994 р., то побачимо, що тодішня ситуація у Польщі напередодні підписання угоди про асоціацію з ЄС дуже подібна до нинішньої української. В тому сенсі, що в польських великих містах уже тоді жилося більш-менш нормально, тоді як ситуація в селах стала гіршою, ніж за часів попереднього режиму. Економічна трансформація, розпочата у 1989 р., швидко
вивела Польщу у лідери змін у Центральній Європі. Якщо
брати до уваги лише міста, то Варшава, Краків, Гданськ чи Вроцлав розвивалися набагато швидше, ніж аналогічні метрополії в Словаччині, Угорщині чи Румунії.

І хоча в успіхах польської трансформації у ті роки можна було не сумніватися, ЄС дуже скептично ставився до повноцінного членства Польщі у цій організації. Мовляв, асоціацію таки підпишемо, але польське село настільки роздрібнене, нереформоване та бідне, а країна - така велика, що ЄС ніяк не зможе її "проковтнути" як повноцінного члена. Водночас таких проблем не мали Чехія, Угорщина, Словенія та Естонія. Вони - невеликі країни, не так зруйновані соціалізмом, як Польща (де був військовий стан, тоді як у зазначених країнах - ні), вони мали нормальне село, яке легше буде (так тоді здавалося) інтегрувати у євросоюзівську сільськогосподарську політику.

"Західна патологія"

Хоч як парадоксально, але тодішні проблеми польського села виникали здебільшого через те, що Польщі, одній з небагатьох країн радянського табору, вдалося уникнути колективізації. Колгоспи заснували практично тільки на "західних землях", тобто на колишній німецькій території, яка після Другої світової війни перейшла до Польщі. Але й там нові польські селяни - переселенці з-за Західного Бугу отримали у власність досить великі наділи приватної землі. Натомість на території "корінної" Польщі збереглася довоєнна структура власності, а колгоспи були тут радше винятком і доповненням.

Державні сільські господарства (Państwowe Gospodarstwa Rolne, PGR) були у часи соціалізму і трансформації 90-х символом усілякої патології. На західних землях не бракувало проблем: працівники колишніх колгоспів не змогли пристосуватися до нових, капіталістичних реалій. На Західному Помор'ї, в Нижній Сілезії та Вармії і Мазурах нікого не дивували цілі повіти з 40-відсотковим безробіттям. Люди звикли працювати лише у PGR, які у 1989 р. Лешек Бальцерович ліквідував, а іншого способу заробляти на життя вони не знали. Тож джерелом існування стали в багатьох випадках: пенсія бабусі, контрабанда (там, де це можливо), соціальні виплати та збирання металобрухту, грибів чи ягід. Виходом був також виїзд на заробітки до Німеччини. (Вже тоді для цього не потрібна була віза, однак для цього необхідна була якась ініціатива, чого на "західних землях" бракувало найбільше. А якщо ще взяти до уваги суцільний алкоголізм у цих землях, то зрозуміло, що ситуація в польському селі, особливо на західних землях, була непорівнянною із тією Європою, до якої Польща тоді прагнула.)

Додатковий чинник, який погіршував соціальну ситуацію західних земель, - це переконання їхніх сільських жителів, що вони живуть тут лише тимчасово. Аж до 70-х років люди не до кінця вірили, що колишні німецькі землі залишаться за Польщею назавжди. Тож перше (і великою мірою друге) покоління польських переселенців із Західної України, Західної Білорусі та Віленщини ставилося до своїх нових господарств доволі обережно. "Це не зовсім моє, я зараз тут щось побудую, відремонтую, а через кілька років прийде німець і все забере. Або прийдуть комуністи і скажуть, що я найбагатший на селі, і в мене все заберуть. Таке ж зі мною вже зробили в 1945-му чи 1946-му, коли забрали все і переселили сюди з-під Гродна. Так краще нічого не робити, не інвестувати занадто у господарку, бо завтра все це можуть забрати", - так довгі роки думали сільські жителі Західної Польщі і говорили це своїм дітям. І хоча 90-ті - аж ніяк не сталінські часи, такий спосіб мислення передавався з покоління у покоління, і цей менталітет був і тоді великим гальмом у розвитку західнопольського села.

Роздрібнена
сільська власність

На території, де колгоспів (PGR) не було або було небагато, подібні ситуації не зустрічалися, але там існували свої проблеми. У Малопольщі, Мазовії, Підляшші чи Люблінщині завжди існувала приватна власність на сільськогосподарську землю, тож навіть у найгірші часи сталінізму тут збереглося вміння дбати про своє та господарювати. Зате структура землі тут була (і є нині) такою роздрібненою, що навіть за найбільших здібностей, дисципліни та працелюбності вижити із цих 5–7 га просто неможливо. А саме такі угіддя мали і мають сьогодні багато тамтешніх селян.

У ті роки на тлі патової польської ситуації становище угорських чи чеських селян виглядало набагато краще. По-перше, там частка сільського господарства у ВВП країни була значно меншою, тоді як у Польщі 90-х майже третина жителів країни жила із сільськогосподарського виробництва. З них тільки кілька відсотків мали такі великі господарства, що могти вважатися справжніми фермерами західного зразка. Решті ледь вистачало на власні потреби. Така структура економіки була зовсім несумісною з європейською: в Західній Європі в сільськогосподарському секторі було працевлаштовано лише 2–8% населення. А в Чехії чи Угорщині - від кільканадцяти до 20%.

Тож не дивно, що всі 90-ті роки минули в атмосфері суцільних страйків і протестів селян, які постійно вимагали державного втручання та фінансової допомоги, коли, наприклад, падали ціни на зерно або худобу. Незаможна тоді держава, яка ледь-ледь піднялася після військового стану, не мала грошей на виконання навіть частини цих вимог. Під тиском сільських протестів пішов у відставку не один польський кабінет, зокрема уряди Бєлецького, Ольшевського та Сухоцької. Певну стабільність приніс тільки прихід у владу у 1993 р. посткомуністів, тобто Союзу демократичної лівиці разом із Польською народною партією (Polskie Stronnictwo Ludowe, PSL), яка представляє саме сільський електорат.

Все для села

Про PSL часто кажуть, що вона - політична повія. Хоч би який уряд був, одне не підлягає сумніву - PSL буде у владі як менший, але необхідний коаліціант. Вона вже правила разом із посткомуністами, на місцевому рівні була і в коаліції з партією Качинського, а з 2007 р. і до сьогодні є коаліціантом Громадянської платформи в уряді Дональда Туска.

Головний пункт програми цієї особливої партії - це забезпечити державні дотації для аграріїв. Разом із щедрою фінансовою підтримкою з боку ЄС це повинно було дати результат у вигляді відновлення польського села і доведення його до більш-менш європейського рівня.

Однак про все по черзі. По-перше, польських селян практично звільнено від податків. Загального прибуткового податку (19% від доходів фізосіб) вони не платять, а замість того є платниками спеціального сільськогосподарського податку, який є суто символічним - еквівалент 300–1000 грн на рік (звичайний житель міста з порівнянними доходами платить на місяць більшу суму).

По-друге, польські селяни мають окрему, дуже вигідну систему пенсійного забезпечення під назвою KRUS. Місячний пенсійний збір із особи становить десь 20–50 злотих, тоді як у загальній пенсійній системі ZUS - це приблизно 20% від місячного доходу, у середньому кількасот і більше злотих. А у випадку дрібних підприємців це взагалі проблема: незалежно від того, прибуткова фірма чи ні, щомісяця треба платити більш як 1000 злотих (2500 грн) пенсійного внеску, що, втім, не гарантує гідної пенсії. Це і є головною перешкодою у розвитку дрібного бізнесу у Польщі та основною причиною банкрутств.

Та й це ще не все. Селяни мають ще і безпроблемний доступ до державної системи охорони здоров'я, причому також із лише символічними внесками до Державного медичного фонду, яких вистачає на покриття тільки 5–10% потреб. А тому за пенсійне, соціальне та медичне забезпечення польських селян мусить доплачувати, за рахунок інших категорій громадян, державний бюджет. Тож міське населення платить двічі: за своє пенсійне забезпечення та ще, через податки, за своїх сільських співгромадян. Найбільшою мірою ці обов'язки покладено на дрібних підприємців, і саме тому податкове навантаження на дрібний бізнес у Польщі - одне із найвищих у ЄС.

Видатки на ці приховані державні дотації для села є головною причиною надмірного дефіциту і заборгованості Польщі. Саме через це країна не змогла досі запровадити євро, і згідно з офіційними показниками це навряд чи буде можливо принаймні до 2020 р. Про необхідність реформувати державні фінанси (тобто урізати приховані дотації для села) говориться у Польщі від самого початку трансформації, однак поки у владі є згадана вже селянська партія PSL, жодна реформа неможлива.

Ультиматум Міллера

Відкрита та прихована державна підтримка для сільських громадян - це лише одна з причин їх сьогоднішнього благополуччя. Інша складова - щедрі дотації від ЄС, які у Польщі набагато більші, ніж у інших нових членів Євросоюзу.

Коли Польща в 2002–2003 рр. перебувала на фінішній прямій переговорів про членство в ЄС, раптом виникло суперечливе питання про розмір дотацій для поляків у рамках єдиної сільськогосподарської політики ЄС. Брюссель ніяк не хотів погодитися на повне фінансування польських селян і пропонував лише 20–30% того, що отримував французький фермер. Словацькі, чеські, угорські та литовські делегації на таке вирішення питання погодилися заради безпроблемного завершення переговорів, однак у Польщі це було неможливо - для провладної PSL це означало б мало не державну зраду.

Тодішній прем'єр Лешек Міллер, котрий мусив рахуватися з думкою учасника провладної коаліції, на фінішній прямій зіграв ва-банк. Мовляв, село таке важливе для польської економіки та внутрішніх політичних відносин у країні, що така пропозиція просто неприпустима. Навіть якщо уряд на це піде, народ (за рахунок голосів сільських жителів) відхилить членство в ЄС на референдумі. "Тож наша пропозиція є твердою: або ви суттєво збільшите рівень дотації для селян, або ми відмовляємося від вступу до ЄС у 2004 р.", - наголосив глава уряду. Лешек Міллер справді пропонував як альтернативу план Б: як він тоді переконував, Польщі не зашкодить почекати і вступити до ЄС разом із Румунією та Болгарією, якщо її вимоги щодо села не буде враховано.

Рішучість Міллера та віце-прем'єра від PSL Ярослава Каліновського, який до пізнього часу в останній день вів переговори з Брюсселем, таки сприяла успіху. Польща отримала набагато вигідніші умови єдиної сільськогосподарської політики ЄС, ніж сусідні Чехія, Словаччина, Литва чи Угорщина, завдяки чому сьогодні ціни у польських крамницях нижчі, ніж у словацьких, литовських чи українських.

Про які конкретно гранти йдеться? Якщо коротко, то польський селянин отримує дотацію у перерахунку на гектар сільськогосподарської продукції за умови подання відповідного проекту. Причому процедури тут мінімально спрощено, на відміну від "міських" грантових проектів. Що важливо, селяни отримують від ЄС дотацію до продукції, але в окремих випадках їм платять також за те, що вони нічого не роблять, якщо їх угоди мають певне значення для екології. На гірших ґрунтах корисним є посадити на своїх ділянках ліс і отримувати за це щомісячну ренту від Євросоюзу - лише кількасот злотих на місяць, але й це непогано.

Перед вступом до ЄС про ці дотації всі знали, однак згадана вже PSL вела протиєвропейську пропаганду, заявляючи, що дотацій ніхто не отримає через складні процедури, зате відкриття ринку призведе до банкрутства села. Ситуація була критичною: уряд Лешека Міллера хотів інтегруватися в ЄС, однак коаліціант створював проблеми. Це і пояснює згаданий ультиматум: "Або врахуєте наші пропозиції стосовно села, або ми відмовляємося від інтеграції і вступаємо до ЄС разом із румунами". Саме тут треба шукати причину того, чому польська бюрократія зробила все, аби процедури для отримання грантів від ЄС для селян були максимально простими.

Відновлення села
і низькі ціни на товари

Окрім іншого, польське село змінилося також завдяки щедрим інвестиціям із фондів ЄС, за які тут побудували каналізацію, місцеві дороги, будинки культури, спортивні майданчики тощо. Усе це ще більше змінило обличчя села, ніж згадані вже доплати до сільськогосподарської продукції. І тут Польща також дуже успішно скористалася цими можливостями, набагато ефективніше, ніж Словаччина, Литва чи Угорщина, не кажучи вже про Румунію та Болгарію, які ці можливості просто змарнували.

Все це не могло не позначитися на цінах на сільськогосподарську продукцію. Дотації, пільги, податкові привілеї, та ще й інвестиції в інфраструктуру села - саме завдяки цьому ціни на продовольчі товари у Польщі зараз найнижчі у регіоні. І саме тут слід вбачати причину того, чому польські продовольчі товари такі популярні (і дешеві) у сусідніх країнах: Чехії, Словаччині та Литві, меншою мірою також в Україні та Білорусі. А село, яке ще недавно було гальмом євроінтеграції, від вступу Польщі до ЄС виграло найбільше.