Три основні зовнішньополітичні виклики для України - Фінанси - dt.ua

Три основні зовнішньополітичні виклики для України

13 вересня, 16:57 Роздрукувати Випуск №34, 14 вересня-20 вересня

В Україні відбулося повне перезавантаження влади.

© Василь Артюшенко, DT.UA

Перед новою владою постала низка потужних викликів, від відповіді на які залежить майбутнє нашої країни. У цій статті хочу запропонувати своє бачення основних зовнішньополітичних викликів, що стоять перед Україною.

З моменту здобуття незалежності Україна мислилася елітами РФ виключно як політично залежна від них територія, що здобула незалежність випадково, лише в результаті особливостей внутрішньополітичного процесу в СРСР, коли здійснювався перехід Росії від соціалістичної форми розвитку до капіталізму. У промовах політичних лідерів РФ і в міжнародних політичних документах декларувалося одне, а думалося ними зовсім інше. Що і підтвердилося тим, з якою легкістю Росія відмовилася від виконання підписаних нею міжнародних договорів (Будапештський меморандум) і здійснила окупацію частин України — Криму і Донбасу, коли побачила, що Україна не на словах, а реально робить практичні зовнішньополітичні кроки для виходу з-під контролю РФ. Тобто перестає, з точки зору Росії, бути об'єктом російської політики і стає суб'єктом міжнародної політики (підписання міжнародних договорів з Україною про визнання незалежності нашої країни з боку Росії завжди мало лише "гібридний" характер, як модно зараз говорити).

Агресія, яка не закінчувалася ніколи

На початку 2014 р. Росія вчиняла з народом України рівно так само, як вона діяла відносно нього всі останні 300 років, — жорстоко, без будь-яких сентиментів. Чому ми можемо дивуватися після голоду 1932–1933 рр.? Однак разом з тим Росія ніколи не вважала землі України чужими відносно неї територіями, особливо це видно по періоду індустріалізації середини ХХ ст. Тоді в Україні було зосереджено чи не половину всіх заводів СРСР. Класичні метрополії Заходу в своїх колоніях так не поводилися. Тому вихід нашої країни з-під впливу РФ так болісно сприймається російськими елітами. Вони не розуміють, як тепер Росія може енергійно розвиватися без природно-ресурсного й людського капіталів України. Їм дуже складно зробити якийсь ментальний перехід у зміні оцінок історично сформованої ситуації, що складається в розумінні того, що Росія і Україна — різні країни. Що вийшли з одного джерела, але тепер уже різні. Вони не хочуть робити цього переходу, бо домінуючою парадигмою розвитку Росії є імперська парадигма — вертикаль влади Путіна, "ліберальна імперія" Чубайса. Тому поки вона існує формально, за російською конституцією, як федерація, а насправді у формі латентної імперії, Росія ніколи не залишить у спокої Україну. В цьому і полягає перший і найголовніший зовнішньополітичний виклик для нашої країни на довгі роки.

Римленд

Крім того, в рамках відомої елітарної геополітичної доктрини британця Х.Маккіндера, Україна входить до групи країн Римленду, або, інакше кажучи, до країн-лімітрофів. За цією доктриною, точиться постійна боротьба за контроль над цими країнами з боку головних акторів геополітичної боротьби — США і Росії. Сучасні політичні лідери західних країн публічно не визнають, що вони керуються цією доктриною в своїй діяльності. Але все, що ними робиться у міжнародній політиці, як мінімум після Другої світової війни, робиться на основі цієї доктрини. Інша справа — західні політичні експерти, вони вільно про це пишуть у своїх дослідженнях (наприклад, Д.Фрідман і Е.Шопрад). Путін про своє неприйняття цих подвійних стандартів у зовнішньополітичній діяльності Заходу публічно заявляв у Мюнхенській промові і численних коментарях з приводу причин агресії в Україні та Сирії. У цьому контексті важливо, що Путін думає саме так, як він говорить. У цих заявах Путіна прозирають образа на Захід, який ніяк не хоче "брати його в свою компанію" без будь-яких попередніх умов, і скарги на підступність Заходу: з одного боку, заяви про дружбу від західних політиків, з іншого — постійний тиск на Росію з метою позбавити її можливості контролювати колишні республіки СРСР, що з погляду Путіна є абсолютно нормальною діяльністю, обґрунтованою "інтересами" Росії в його розумінні. І головне тут, що це не тільки думка Путіна, це консолідована думка всіх російських еліт. Навіть впливовий опозиціонер М.Ходорковський вважає повернення Криму Україні нереальною утопією. Інші опозиціонери (наприклад, О.Навальний) щодо повернення Криму також висловлюються вкрай неточно. Якщо вони в опозиції так кажуть, то нескладно уявити, що вони робитимуть, прийшовши до влади, потрапивши в залежність від думки виборців, вкрай негативно налаштованих щодо повернення комусь контрольованих Росією територій — від Криму до Курильської гряди.

Таким чином, відносини з Росією у найближчому майбутньому і в довгостроковій перспективі України будуть украй напруженими. РФ боротиметься за повернення України в зону свого політичного та економічного контролю завжди. Оскільки наявність "цієї території" в складі Росії є, з точки зору російських еліт, системоутворюючим фактором існування РФ як державного формування імперської природи. З часу свого створення Російська держава ніколи не була національним формуванням, а тільки наднаціональним. І з огляду на компактність проживання на території РФ кількох анклавів мусульманської цивілізації, які раніше історично мали державні формування, та інших культурно-історичних національних анклавів, імовірність її розпаду в недалекому майбутньому велика. Тому боротьба за Україну, з погляду російських еліт, — це боротьба за саме існування Росії, саме тому вона ведеться настільки запекло з боку нашої північної сусідки.

Шлях неповернення і компромісів

Однак і Україна вже не може повернути назад. І що головне, не хоче. Внутрішньополітичні процеси в Росії свідчать про те, що вона поступово перетворюється на авторитарну країну, з величезним впливом держави і великих корпорацій в економіці, з повністю пасивним населенням-клієнтелою, яке підгодовується державою за рахунок газової та нафтової ренти. Волелюбним українцям така перспектива навряд чи сподобається. Тому вектор розвитку, спрямований на союз із розвиненими країнами Європи та іншими цивілізованими державами світу, Україною взято правильно. Однак на цьому шляху є багато труднощів. У цьому полягає другий за значущістю зовнішньополітичний виклик для нашої країни.

Справа в тому, що і французькі та німецькі політичні правлячі кола в цілому не антагоністичні Росії. Фактор схильності до корупції в верхах серед деяких західних політиків, підтримуваний РФ, звичайно, має місце в організації лоялістських настроїв західних політиків щодо Росії. Але не все так просто. Тут важливо розуміти, що загалом починаючи з середини XIX ст. (Фрідріх Ратцель і його "життєвий простір"), за винятком кількох епізодів світової історії (Перша і Друга світові війни), і особливо після закінчення "холодної війни" західноєвропейські еліти сильно розраховують на природні ресурси Росії в конкурентній боротьбі з США і країнами Східної Азії. У Німеччині і Франції вважають, що тільки після отримання прямого доступу до природних багатств Росії вони зможуть відповісти на виклики світового економічного розвитку і стати гравцями, рівними США і Китаю. Росія потребує технологічної культури Німеччини та Франції, бо самостійно не в змозі її створити. І в цьому ймовірність альянсу Німеччини і Франції з Росією, причому остання відіграватиме підпорядковану роль, що приємно для перших. "Український кейс" для французьких і німецьких еліт — лише епізод у довгій світовій історії їхніх країн по досягненню економічної могутності. Колись у XIX ст. Європа домінувала в світі, те, що було в позаминулому столітті, європейці хочуть повернути, тому довгостроковий стратегічний політичний альянс з Росією (не з Путіним, рано чи пізно він піде з політики) їм, на їхню думку, однозначно вигідний. До речі, небезпеку такого об'єднання для США і Британії розуміють і англосакси.

На словах підтримуючи опір України агресії з боку Росії, потай німецькі та французькі еліти визнають певну правомірність домагань Росії на "ці території". Звідси і крайня непередбачуваність у поведінці і заявах з українського питання німецьких і французьких лідерів. Після запланованого на 2020 р. відходу з політики А.Меркель (найбільш стійкого проукраїнського німецького політика) ця тенденція, на мій погляд, лише посилиться. І в цьому допоможе те, що відбувається уповільнення промислового зростання Німеччини. Не маючи дешевих ресурсів для своєї промисловості, ця країна стратегічно зацікавлена в довгостроковому партнерстві з такою ресурсною країною, як Росія. Франція ж розривається, вона балансує у зовнішній політиці між США і Німеччиною, але змушена буде все ж таки підтягуватися до політики Німеччини. Це пояснюється занадто великою пов'язаністю економік Німеччини і Франції.

Таким чином, природними союзниками України в її боротьбі за незалежність від Росії є англосаксонські країни, котрі, як писав Г.Кіссинджер у праці "Дипломатія", завжди прагнули не допустити потужного континентального політичного об'єднання в Європі, що становить загрозу існуванню Британії. Є ще й Канада, колишній британський домініон, мабуть, найбільш вірний, послідовний і надійний союзник України в боротьбі з Росією. США також досить послідовно підтримують на ділі, а не на словах, українську боротьбу, тому що ймовірне посилення ЄС за рахунок гіпотетичного союзу з Росією їм явно не на руку. Тому Штати є противниками "Північного потоку-2" і м'яко політично й економічно примушують ЄС до купівлі свого скрапленого газу. Стратегічно Сполучені Штати хочуть стати ресурсною базою по енергоносіях для ЄС, витіснивши звідти Росію. Тому тут вони — природний політичний ворог РФ і, відповідно, природний друг України. І, на щастя, в США правлять інститути, а не особистості. Тому навіть екстравагантна, з погляду українців, манера поведінки президента США Д.Трампа з його постійними заграваннями з Путіним (наприклад, запрошення в G-8) не може стратегічно вплинути на зміну зовнішньої політики США.

Фактор Трампа для української зовнішньої політики не можна списувати з рахунків. Наступного року в США президентські вибори, і перемога Трампа досить імовірна. В останні 40 років у Штатах зміна президента відбувалася виключно на підставі того, що всередині країни погіршувалося економічне становище. І навпаки, коли американська економіка демонструвала хороші показники, президенти переобиралися. На виборах 1980 р. Дж.Картер програв Р.Рейгану, бо в США була стагфляція. Дж.Буш-старший програв Б.Клінтону в 1992-му через те, що третім кандидатом (з тих, що брали участь у дебатах) був мільярдер Р.Перро, — він відтягнув значну частку консервативних голосів, які могли перейти до республіканця Буша, і результат був би іншим. До речі, в сумі Буш і Перро набрали більше голосів, ніж Клінтон. Криза доткомів 2000 р. привела до влади Дж.Буша-молодшого. Іпотечна криза 2007-го привела до Білого дому Б.Обаму. Під час приходу Д.Трампа в 2016 р. кризи в економіці США не було, але втрата робочих місць, викликана перенесенням складальних виробництв у Китай, що відбувалося всі "нульові" роки, призвела до того, що багато виборців, які втратили роботу через це, віддали голоси Трампу. Розуміючи це, Трамп розгорнув активну торговельну війну з Китаєм. Якщо наступного року в Штатах не буде економічної кризи, то з великим ступенем ймовірності можна говорити, що Трампа буде переобрано. Поки що в стані демократів немає харизматичних лідерів, які могли б скласти йому конкуренцію, а справи в американській економіці йдуть добре. Тому адміністрації В.Зеленського доведеться працювати саме з Трампом.

Не можна не згадати і про необхідність контактів України з Ізраїлем. Чому це важливо? Адже Ізраїль порівняно невелика країна з невеликим населенням. Невелика, але з величезним лобістським впливом у світі та дуже технологічна. Крім того, для ортодоксальних євреїв-хасидів Україна є батьківщиною їх вчення. Наша країна може стати партнером Ізраїлю як щодо репатріації громадян, так і в сільському господарстві, технологічному секторі (у нас сьогодні є істотний офшорний технологічний кластер, і країна виробляє озброєння, яке потребує ізраїльського технологічного апгрейду). Зміцнивши інтереси з Ізраїлем, Україна отримає потужного лобіста серед міжнародних політичної і фінансової еліт. Тому після Канади, США і Великої Британії Ізраїль — найважливіша країна в світі для України. Особливо якщо звернути увагу на те, скільки колишніх українських громадян у ній проживає. Необхідно зробити вигідні пропозиції Ізраїлю, щоб залучити його до тривалої співпраці з Україною.

* * *

Отже, головним зовнішньополітичним викликом для України, як і раніше, залишається перманентна безперервна агресія з боку Росії, яка визначається тим, що РФ не мислить свого існування без України і всіляко, якщо не києм, то палицею, прагнутиме сьогодні, завтра, післязавтра асимілювати Україну. Якщо не явно — політично (Крим), то неявно — з допомогою здійснення невидимого контролю (деякі райони Донбасу, "п'ята колона"), а також прив'язуючи її до себе різноманітними непрозорими комерційними схемами, вкритими мороком корупції, противником боротьби з якою в Україні, підтримуючи ці схеми, Росія і є. Нинішня цивілізація РФ — це авторитаризм, політичні репресії, корупція, непрозора, неефективна економіка, розпад суспільної моралі, негативна демографія. Нам із такою Росією не по дорозі.

Тому в боротьбі з Росією за нашу незалежність ми мусимо бути безкомпромісні. Російські еліти представляють Україну виключно у вигляді своєї кормової бази, не інакше. Нашими природними союзниками в силу своєї історії і, відповідно, зовнішньополітичної поведінки є англосаксонські країни. Ми також маємо звертатися саме до них за захистом. Але розуміючи при цьому, що і вони, як і Росія, переслідують свої інтереси, що мають не лише гуманітарно-моральний, як про це публічно заявляють, а радше матеріальний характер. Саме тому вони беруть участь у заходах із стримування Росії в Європі і в Україні, бо Росія — основний політичний конкурент. І почасти економічний — на енергетичному ринку для США в Європі. Стаючи на таку точку зору, єдино реалістичну, на мою думку, ми виберемо собі правильних друзів, які не зрадять нас у важкий момент. Континентальні країни Європи не зацікавлені в конфронтації з Росією, а деякі, як показано вище (Франція та Німеччина), навпаки, зацікавлені в довгостроковому економічному союзі з нею, оскільки бачать для себе виклик з боку промислового сходження Китаю, який тепер вважається головною "майстернею світу", як раніше з нею рахувалися Німеччина і США.

На більшість малих країн Європи нам теж не варто розраховувати. Вони як вогню бояться Росії, тому, швидше за все, виберуть у майбутньому угодовську з агресором — Росією — політику, як уже було в історії Європи неодноразово (наприклад, під час окупації Гітлером у 1938 р. Чехії Польща одночасно з Німеччиною також окупувала чеську територію — район Тешина в Сілезії, і це менш як за рік до німецької агресії проти Польщі). Тим більше, що еліти деяких малих країн за бажання корумпуються Путіним на надлишки корупційної ренти.

Тому гарантії недоторканності України лежать тільки в союзі з англосаксонським Заходом. Що більше у нас буде політичних і, головне, економічних перепов'язаних контактів із цими країнами, то більшого ефекту ми досягнемо.

Цікаве запитання: скинувши з плечей одного "нахлібника" — Росію, чи не отримаємо ми іншого — англосаксонський Захід? Безумовно, така небезпека є. І в цьому полягає третій зовнішньополітичний виклик для України. Як я писав вище, світом править вигода. Але сама політична культура Заходу, схильність його починаючи з другої половині ХХ ст. до проявів м'якої сили (softpower), ведення економічних відносин за цивілізованими правилами (схильність до відкритого, публічного ведення справ, а не до закритих операцій) говорить на користь того, що такі контакти із Заходом при дотриманні відомих запобіжних заходів з нашого боку будуть для гуманітарного й економічного розвитку України значно вигідніші, ніж контакти з Росією. І першим іспитом для влади стане те, як вона поводитиметься в питанні продажу підприємства "Мотор-Січ".

Від Заходу, враховуючи, що сучасний світ "конституйований технікою", як писав видатний соціолог і суспільствознавець У.Бек, ми отримаємо значно більше, ніж від територіально близької нам Росії. Сьогодні ця архаїчна культура з минулого веде тільки до деградації. І, можливо, співробітництво з Заходом допоможе Україні покласти край нашій загальмованості в розвитку і зробити усіма очікуваний — і частиною еліт, орієнтованою на модерн, і народом — енергійний ривок в економічному розвитку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 3
  • anatolii anatolii 19 вересня, 11:53 "...з якою легкістю Росія відмовилася від виконання підписаних нею міжнародних договорів (Будапештський меморандум)..." Меморандум не є договором. А підписаний договір вступає в силу лише після ратифікації його парламентами країн-підписантів, чого так і не було зроблено. Повідомлялось, що Конгрес США і в очі не бачив того документа. Крім того Кучма, який підписав меморандум з боку України розповідав, як Міттеран, що був присутнім при підписанні меморандуму, відвів його убік одразу після підписання документа і сказав йому, назвавши сином, що це й усе, що ядерну зброю Україна віддасть, але ніхто нічого їй надалі гарантувати не буде. Так і вийшло, так і маємо, що маємо.... До речі, повідомлялось, що Україна за вивіз атомних боєголовок отримала 460 млн. доларів (це від Заходу), а від Росії еквівалентну кількість пального для своїх атомних електростанцій. .. Знову до речі, кількість пального від Росії можна перевірити, а ось куди пішли ті 460 млн. доларів хто перевірить і як? згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво