Фантомні болі олігархічного банкінгу - Фінанси - dt.ua

Фантомні болі олігархічного банкінгу

7 червня, 17:06 Роздрукувати Випуск №21, 8 червня-14 червня

Чи була в Україні банківська реформа? Одні кажуть, що так. Інші зазначають, що "закриття банків — це не реформа".

Але як тоді кваліфікувати те, що регулятор починає виконувати власну регуляцію? Йдеться про виконання банками нормативу щодо кредитування пов'язаних осіб.

Разючі відмінності в характері розподілу значення цього нормативу (Н9) демонструють, що будь-які уявлення про структурні зв'язки між банківською системою та реальною економікою до 2015 р. були викривленими і тотально необ'єктивними. На початок 2014-го банки майже ідеально виконували приписи НБУ щодо обмежень на інсайдерське кредитування (див. рис. 1). Варіація значень цього показника в розрізі банків була мінімальною при гранично допустимому значенні у 25%.

Після завершення процедури верифікації кінцевих власників і бенефіціарів банків та позичальників ідентифікація пов'язаних осіб дала можливість побачити зовсім іншу картину. Банківська система почала виглядати як типова годівничка для власників великого бізнесу. Це чітко засвідчує характер розподілу значень нормативу Н9 на початок 2016 р. (див. рис. 2).

Значні зміни у ступені варіації значень виконання нормативу, що обмежує інсайдерське кредитування, у 2016-му вражають. Практично вся банківська система виявилася втягнутою в такого роду практики. В подальшому жорсткі умови щодо приведення структури кредитів до нормативних вимог сприяли позитивним змінам у поведінці функцій розподілу (див. рис. 3–5).

Зміни в характері варіації значень виконання нормативу Н9 упродовж 2017–2019 рр. засвідчують, що банківська система повільно, але невпинно йде шляхом зниження системних ризиків, пов'язаних з інсайдерським кредитуванням. Іншими словами, у випадку, коли власники бізнесів стикаються з проблемою різного роду макроекономічних чи секторальних шоків, їхня здатність вивести активи з підконтрольних банків чи зупинити повернення депозитів задля нестягнення кредитів з підконтрольних позичальників суттєво обмежується.

Не хочеться кваліфікувати зміни в підходах до регулювання інсайдерського кредитування як квантовий стрибок на новий рівень інституціональної якості, але останні події довкола проблеми суспільної легітимізації олігархічного банкінгу вказують, що це таки був крок, який мав би призвести до інституціональної зміни.

Однак чому "мав би"? З однієї простої причини — у формальній демократії електоральні зміни можуть дуже швидко відновлювати попередній статус-кво шляхом перетворення регулятора на лояльну чи підконтрольну інстанцію, сліпу до контролю за виконанням власних регуляцій.

Пасивність суспільства, відсутність розуміння цінності вже досягнутого результату, високий рівень асиметрії інформації щодо технічних нюансів роботи системи банківського регулювання, маніпулятивна журналістика та NLP-популізм спроможні створити політичне середовище, в якому зміни в банківській системі можуть бути нівельовані.

Для розуміння передумов цього доцільно розглянути природу спонук до олігархічного банкінгу.

Бізнес-групи за наслідками первісного нагромадження багатства (зокрема, завдяки приватизації) поводяться за принципом недоторканного периметра розподілу активів і грошових потоків, який визначається ядром олігархічного консенсусу, за межами котрого існує периферія бізнесів, що стають предметом полювання. Тобто це бізнеси, на які вже не поширюються принципи фундаментального олігархічного статус-кво, але які становлять чи не єдину можливість істотного розширення бізнес-груп.

У таких умовах навряд чи існуватиме високий рівень довіри одних бізнес-груп до інших, а позики в один одного можуть легко перетворитися на "кидок" як спосіб завдання удару по конкуренту. Це формує кокони фінансування.

При нерозвиненому фінансовому ринку та непрозорості бізнесу, в умовах відсутності захисту прав кредиторів і тотальної недовіри один до одного кредитування пов'язаних осіб стає ключовою моделлю фінансування і операційної діяльності компаній, і їх здатності до експансії. А без експансії бізнес-групи її життєвий потенціал може звужуватись у бік втрати позицій до рівня, за яким послаблення здатності генерувати політичну протекцію може перерости у статус наживи для інших хижаків.

Зміни в банківському регулюванні, які відбулися останнім часом, якраз і були націлені на підвищення фінансової стабільності системи в цілому і окремих інституцій, зокрема, але коштом радикального звуження можливостей щодо інсайдерського кредитування. Паралельно з цим кожен із власників банків обмежувався в здатності уникати відповідальності у вигляді необхідності здійснювати власні внески в капітал фінансових установ, оскільки специфікою кредитування пов'язаних осіб є те, що тільки інсайдери володіють повною інформацію про якість таких позик, а тому фактичний рівень кредитного ризику невідомий регулятору. Іншими словами, формальне виконання економічних нормативів при контрольованому інсайдерами ступені кредитних ризиків автоматично дозволяло занижувати потреби в докапіталізації банків. Саме тому процес докапіталізації викликав такий спротив. Адже потребував реальних внесків у капітал банків, до чого за тривалий час мало хто звик.

Ті політико-економічні актори, які звикли перекладати на власників депозитів тягар фінансування власних бізнесів, а при нових правилах у банківському регулюванні втратили доступ до напрацьованих роками схем, шукають спосіб "відновити справедливість" і повернути регуляторну сліпоту центробанку, за якої так легко було наживати мільярди.

Стагнація кредитування в умовах украй неспішного реформування інститутів захисту прав кредиторів або ж повільне зростання в середовищі браку інвестицій у капіталомісткі сектори стають формальним приводом для того, щоб пояснити всі проблеми в економіці ненависними діями регулятора, стурбованого садистичними інтенціями власного его.

Пошук політичної конфігурації, яка дозволила б відновити втрачені позиції, вже виглядає порядком денним входження в нові владні інстанції. Іншими словами, те, що ще недавно можна було би назвати глибокою нудьгою за старими добрими часами кредитного олігархізму, перетворюється на агресивний запит на відновлення втраченого. І найпростіший спосіб для цього — забезпечити нейтралізацію регуляторних практик центробанку, в рамках чого стануть можливими традиційні моделі олігархічного банкінгу.

Якщо в суспільстві формування владної коаліції чи підтримання відносної стабільності в країні відбувається за принципом наділення доступом до ренти, то запит на відновлення олігархічної справедливості цілком може вписуватися в контекст формування нової владної вертикалі. Інсайдерське кредитування є тією самою рентою, яка генерується на інституціональному рівні провалів у банківському регулюванні, оскільки уможливлює заниження участі власників банків у капіталі та заниження вартості позик для боржників, які за інших рівних умов змушені були б платити або вищі процентні ставки, беручи до уваги дійсні інституціональні ризики, або були б значно більш обмежені у доступі до фінансування, знову таки потребуючи більшої частки фінансування з боку власників.

Саме тому боротьба за контроль над регулятором є нічим іншим, як інвестицією в доступ до ренти. З іншого боку, політико-інституціональний баланс встановлюється довкола вибору між здобуттям лояльності до влади (зокрема, у вигляді отримання сплачених податків) та забезпеченням гарантій ефективністю регулювання, наслідком якого є підтримання макрофінансової стабільності. Особливої пікантності цьому надає міжвиборний період, у межах якого необхідно зафіксувати позиції та сформулювати баланси апетитів і контрибуцій.

У цій ситуації роль незалежності центробанку перетворюється на дратівливу червону ганчірку. Якщо прямого впливу на регулятора немає, значить, потрібна сукупність дій, спрямованих на створення атмосфери делегітимізації його попередніх рішень. Завдяки цьому можна не стільки одразу зруйнувати незалежність регулятора, скільки сформувати політичне середовище суспільної пасивності до перманентних атак на нього, завдяки чому розхитувати таку незалежність у менш резонансний спосіб. І тільки з однією метою — щоб не платити за своїми боргами. Щоби джерелом оплати розширення бізнесів були, за висловом Франкліна Рузвельта, "гроші інших людей" (other people's money). І щоб це не було дуже помітно, як у випадку природних монополій, цінова політика яких одразу перекладається на кишені споживачів. Щоб якомога довше діяла анестезія безхребетності регулятора. Ну принаймні до чергової кризи, причини якої запросто можна спихнути чи то на високі процентні ставки, чи то на завищений обмінний курс, чи то на дірявий платіжний баланс. Проте і високі ставки, і нестійкість траєкторії підвищення курсу в умовах дефіцитного платіжного балансу в сукупності є наслідками структурної неефективності економіки та інституціональних ризиків, які генерують олігархічні бізнеси, інертні до інновацій і хижі до ренти.

Чим це може завершитися? Мабуть, не варто ще раз говорити про втрату довіри з боку міжнародних партнерів і погіршення інституціональних передумов підтримання макрофінансової стабільності.

Найбільшим ризиком для країни вірогідного розвороту у сфері банківського регулювання буде те, що вчергове жадібність перекреслить більш привабливі траєкторії інституціональних змін для всієї країни.

Статтю надано в рамках проекту KSE Voice.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво