Уроки працьовитості - Сімейне коло - dt.ua

Уроки працьовитості

21 березня, 2014, 17:20 Роздрукувати Випуск №10, 21 березня-28 березня

То що ж відбувається у сфері працевлаштування?  Вакансій справді немає  чи... молодь банально не хоче працювати?

— …Три місяці на роботу влаштуватися не може! — обурюється киянка Олена Сергіївна, мама 24-річного Олега. — Зарплату пропонують — курям на сміх! Трохи більше двох тисяч на місяць — хіба ж це гроші? Ну й що, що досвіду в нього немає. А диплом? Та ми за вищу освіту сина 40 тисяч віддали! Не йти ж юристові торгувати газетами?

Заяви про те, що в країні немає роботи, лунають із певною періодичністю і на загальнодержавному, і на побутовому рівні. Звичайно, найчастіше про сумний стан трудових справ починають говорити у періоди економічної нестабільності і соціальних криз. Утім, як показує практика, навіть у найбільш непевні, здавалося б, часи і рекрутингові агенції, і всілякі ресурси з позначкою "робота" не закриваються. Навіть навпаки — поповнюються за день сотнями нових і нових вакансій.

То що ж відбувається у сфері працевлаштування? Вакансій справді немає чи... молодь банально не хоче працювати?

Харків'янка Юлія — економіст. Три роки тому вона отримала відповідний документ про освіту. Але далі короткочасних працевлаштувань на два-три місяці й біржі праці її кар'єра економіста поки що не просунулася.

"Розумієте, скрізь потрібен досвід роботи, — пояснює ситуацію Юля. — Як мінімум — рік, бажано — три. Єдине, що можуть запропонувати, — посаду помічника, асистента. Перекладати папірці за півтори тисяч не особливо хочеться. Не знаю, може, перевчуся на масажиста. Кажуть, вони непогано заробляють".

Знайти своє місце під сонцем професій не може й 28-річний Геннадій із Запоріжжя. Зі слів хлопця, закінчити філфак йому довелося на вмовляння батьків — викладачів одного з запорізьких гуманітарних вишів. Працювати в школі Геннадій може, але... не хоче. З одного боку, його захоплюють комп'ютери, з іншого — гра на гітарі. Всі спроби влаштуватися на роботу обмежуються іспитовим терміном. Батьки сина до виробничих зобов'язань не примушують. Вірять, що "дитина" (!) сама має знайти своє місце в житті. Демократія з боку тата-мами влаштовує й Геннадія. З повною батьківською самовіддачею вони вдягають його, взувають, не позбавляють і кишенькових грошей. 

Понад сім років у творчому пошуку перебуває і 30-річний Андрій з Вінниці. Отримавши диплом архітектора, він раптом зрозумів, що креслити й проектувати — не його доля. Звичайно, якби запропонували очолити конструкторське бюро або посаду профільного топ-менеджера в якійсь відомій білдинговій компанії — не було б і сумнівів. А так... Поодинокі заробітки Андрія — здебільшого креслярські "халтури" для лобурів-неуків і студентів-заочників. Благо, батьки з розумінням ставляться до труднощів сина, сподіваючись, що за рік-два він усе-таки визначиться з роботою. Попри похилий вік, вони працюють одночасно на двох роботах. Плюс — дача врожаєм "витягає". Годувати ж доводиться не тільки себе й сина, а й невістку (Андрієву дружину), і п'ятирічну онуку.

Отже, ми стикнулися з двома важливими аспектами, що виступають вагомими "але" у питаннях пошуку роботи. Це відсутність потрібного досвіду (тобто гарантії економічних вигід від виконуваних функцій) і так звана творча апатія, що пояснює небажання людини працювати в конкретно взятій галузі, та й працювати взагалі. 

Як показує практика, досвід неможливий без досвіду. І щоб оперувати базою практичних умінь і навичок, слід ці навички набути. Що неможливо без тимчасових і творчих затрат, поєднаних із певними фінансовими труднощами. 

"Звичайно, дев'ять із десяти з тих, хто подає резюме з метою знайти роботу, зацікавлені не в набутті потрібного досвіду в конкретній виробничій галузі, а у високій заробітній платі, — каже Інна Литвиненко, директор одного зі столичних кадрових агентств. — Ця економічна мета логічна й зрозуміла, але давайте подивимося: а що фахівець може запропонувати натомість, окрім диплома? У більшості випадків — нічого". 

Зі слів пані Інни, перше робоче місце здобувач має сприймати як стартовий майданчик, як інтернатуру, успішність якої вплине на подальше просування у професії. "Зазвичай, директор машинобудівного заводу починав із простого автослюсаря, менеджер будинку моделей — зі швачки, банкір — з клерка, — продовжує Інна Литвиненко. — Шлях до успіху американського мільярдера Уоррена Баффета (статки 44 млрд дол.) починався з торгівлі жувальною гумкою й рознесення газет. Майкл Блумберг (22 млрд дол.) підробляв паркувальником, Джон Стампф (19,8 млн дол.) — у пекарні. Саме усвідомлене ставлення до процесу заробляння грошей є запорукою успіху і зростання капіталу.

Не зумівши самостійно заробити перші гроші, людина ніколи не навчиться їх правильно витрачати в майбутньому, коли кар'єрні вершини буде переборено, і світ відкриє перед нею багато професійних можливостей. Ба більше, перше робоче місце — це "пробник", випробування себе. Хто знає, може, обраний шлях не для вас? Тоді не пізно перекваліфікуватися". 

Практика виховання "із князі в грязі, щоб знову в князі" — досить популярна на Заході. Діти мільйонерів, перш ніж стати компаньйонами золотоносних предків і очолити великі фінансові інституції, змолоду працюють офіціантами, вантажниками, касирами, реалізовуючи тим самим право демократичного вибору професії, право на незалежність. Часто "народні" професії є фінансовою підмогою під час навчання в університеті, академії, способом самовираження, ліберальним проявом свободи на тлі консервативності поглядів іменитих батьків. На думку ж останніх, працюючи не головою, а руками, майбутні спадкоємці мільйонів отримують безцінні уроки "любові до грошей", взаємність якої можлива завдяки лише власній праці. Праці важкій. 

Як вважають психологи, у народній педагогіці слов'ян (і українців зокрема) закладено інші підходи до виховання дітей, що продиктовано історичною, етнічною особливістю формування й проживання сім'ї, в якій діти зазвичай мешкали з батьками. Турбота про нащадків — головна мета життєдіяльності людини. На жаль, іноді ця турбота перетікає з категорії моральної в розряд матеріальної. "Виконуючи певну роботу за дитину, віднімаючи в неї право на реалізацію трудового обов'язку, ми мимоволі спотворюємо її світогляд, перетворюючи з людини цікавої і прагнучої — на ледачу й соціально пасивну, — вважає психолог Катерина Фоміна. — От і виходить, що спочатку ми прибираємо за дитину іграшки, потім робимо за неї уроки, а потім і працюємо, виконуючи свій батьківський обов'язок не до передбачених законом 18 років, а довічно". 

Вихованню пасивності до роботи, на думку психолога, сприяють і такі формати стосунків з боку батьків, як "сиди вдома, ще напрацюєшся", "не для того ми тебе ростили, щоб ти за три копійки горбатився". Маючи мінімальний батьківський "соцпакет" у вигляді даху над головою, одягу й шматка хліба, дитина не відчуває потреби в професійному саморозвитку, потребі працювати. Підсилюють ситуацію соціального егоїзму й так звані кишенькові гроші, джерело яких не висихає навіть після досягнення повноліття. Правильно, навіщо працювати за півтори тисячі, якщо мама з татом дадуть стільки ж просто так?

"На жаль, нелюбов до праці продиктована й байдужістю до здобутої спеціальності, — каже психолог Катерина Фоміна. — Це буває тоді, коли підліток за період навчання в школі був слабко профорієнтований (іншими словами, його не мотивували до того чи іншого різновиду діяльності, не породили бажання бути лікарем, космонавтом, комбайнером). Або ж, профорієнтували, але не в тому напрямку, не помітивши закладених таланту і схильності, зробивши акцент на відсутніх здібностях. Це буває, коли професію за дитину вибирають її батьки: "Будеш військовим, як дідусь", "Підеш у медичний, як тітка". Батьки реалізовують тим самим свої мрії, а не прагнення підлітка. Як результат — витрачено час, творчі сили, гроші. І розчарування..."

Утім, упевнені фахівці, любити працювати, щоб заробляти, можна навчити. Виховати. Для цього з перших днів свого свідомого життя дитина має розуміти, що кожна праця має бути оплачена.

"У наших дітей є скарбничка: велика керамічна фігурка у вигляді звірятка, яка стоїть на видному місці в їхній кімнаті, — розповідає мама трьох дітей-погодків Світлана Киреєва. — Скарбничку ми традиційно заводимо перед початком нового навчального року. Розбиваємо влітку. Мета збирання грошей — поїздка на море".

Зі слів Світлани, діти (дев'яти, десяти й одинадцяти років) знають, що фінансова можливість реалізувати їхню щорічну заповітну мрію — в їхніх руках. Для цього вони всіляко намагаються підробити й заробити, чесно складаючи "гонорари" у скарбничку. Звичайно, всіх зібраних таким чином коштів на відпочинок не вистачить (за рік у скарбничці збирається трохи більше тисячі гривень). Основну частину грошей докладають, зрозуміло, батьки (Світланин чоловік заробляє монтажем металопластикових вікон). Але діти відчувають себе повноправними бізнес-партнерами, а водночас і гордість, і матеріально-духовне задоволення.

"По суті, наші діти отримують ті самі кишенькові гроші, але під іншим соусом, — продовжує Світлана. — Вони беруть посильну участь у всіх різновидах фізичної праці вдома, на дачі. Наприклад, допомагають із прибиранням, миттям посуду, прополкою бур'янів. Гроші, звичайно, невеликі (5—10 грн на кожного), але чесно зароблені. Крім того, здорова конкуренція і змагання, що виникають при виконанні завдань, сприяють розвитку позитивних трудових і моральних рис дітей. Працюючи на спільну мету, вони підтримують одне одного, не звалюючи тим самим на себе коло обов'язків іншого, а допомагаючи... Старший, Сергій, днями взагалі нас здивував. Приніс у скарбничку 30 грн. Каже, допоміг літній сусідці прибрати в її гаражі... Приємно".

Єдине, за що не отримують "зарплати" в сім'ї Світлани, — це шкільні оцінки. За її словами, діти повинні усвідомлювати, що отримані знання — запорука трудового успіху в майбутньому. До того ж платити за хороші оцінки — небезпечно, впевнена мама погодків. Це виховує в підростаючої особистості матеріальний егоїзм, усвідомлення того, що все продається і все купується. 

Світлані, схоже, пощастило. Але що робити батькам, чиї діти не хочуть працювати? 

Пізно виховувати, коли дитя лежить уже вздовж ліжка, каже народна мудрість. До того ж усі можливі внутрісімейні конфлікти на ґрунті непрацевлаштування молоді сприймаються своєрідно філософськи: "Я не просив (-ла) мене народжувати. А якщо народили — забезпечуйте".

На думку психологів, досить часто соціально-трудова пасивність спостерігається в забезпечених людей, у тих, хто ні в чому не має потреби. Звичайно, приносити користь суспільству вони особливо не прагнуть, але якщо й готові, то за досить великі гроші й на посаді з красивою назвою. 

Тому перший крок до руйнування стіни "не хочу—не буду" — це переоцінка власної батьківської ролі стосовно вже дорослого чада. 

"У бесіді, наведенням прикладів та аналогій батьки мають роз'яснити доньці або синові всі переваги життя людини працюючої, — рекомендує психолог Катерина Фоміна. — Можна застосувати порівняльні конструкції, як-от: "Працюючи, ти станеш самостійним, незалежним", "Отримуючи зарплату, зможеш винаймати собі житло й жити окремо від нас", "Заробляючи, зможеш оплатити навчання й стати адвокатом" тощо. Акцент варто робити на тому плідному позитиві, що з'явиться у вашої дитини з моменту реалізації її права на працю: "отримаєш бажане, досі не маючи цього". Паралельно із цим важлива популяризація особистісної, соціальної вигоди працюючої людини, адже не тільки заради грошей вона заведе трудову книжку. Наприклад: "Працюючи, ти заведеш собі нових друзів", "Серед колег і однодумців знайдеш свою другу половинку". Звичайно, навіть для дорослої дитини важлива ваша підтримка, адже небажання працювати може бути наслідком невдач при перших спробах працевлаштуватися. Варто також поцікавитися подробицями умов роботи. Цей оргмомент досить важливий і для самих батьків, які зможуть упевнитися, що їхня донька або син не стануть жертвами несумлінних роботодавців, які ігнорують норми КЗпП".

Де ж шукати роботу? Звичайно, для цього є кілька способів — біржа праці, газетні оголошення, всілякі сайти, агентства й коло знайомих. "Попри офіційну — але аж ніяк не реальну — статистику щодо безробіття (а це близько 600 тис. людей, що становить менше ніж 2% населення країни), ринок праці нині різноманітний, — продовжує Інна Литвиненко, директор кадрового агентства. — До топ-п'ятірки сфер за кількістю вакансій входять IT-сегмент, маркетинг, продажі, страхування й виробництво. Що примітно, роботодавець робить вибір на користь молодих фахівців і, зокрема, співробітників, здатних працювати багато, за графіком, а також готових виконувати завдання і функції відразу в кількох напрямках. Слід зазначити, що в усіх сферах простежується чітка тенденція до зниження вимог до досвіду роботи. Найбільш цінні кандидати, на думку керівників, — ті, хто лояльний і досить працездатний". 

Зі слів Інни Литвиненко, роботодавець чимдалі більше націлений узяти на роботу нехай недосвідченого, але потенційного фахівця, якого навчить і виховає сам, "під себе". Втім, щоб випробувати свої виробничі й творчі сили, починати треба з елементарного — офіціанта, секретаря-референта, кур'єра. Можна підібрати роботу з потрібним графіком, вахтовим методом, поєдную її з навчанням. Інфраструктура життя й бізнесу потребує операторів кол-центрів, гувернанток, складачів, обклеювачів. 

Головне — у шукача роботи має бути бажання працювати! Посіяти ж зерно бажання — обов'язок батьків, сім'ї і школи. І зробити це треба так, щоб не порушити головного соціально-економічного балансу усвідомлення професійного вибору: робота повинна не тільки годувати, а й духовно задовольняти. А отже — розвивати. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво