Три кити близьких стосунків - Сімейне коло - dt.ua

"Три кити" близьких стосунків

3 листопада, 2017, 18:44 Роздрукувати Випуск №41, 4 листопада-10 листопада

Нам усім необхідно почуття єднання, причетності, співучасті.

Перше, що нам усім необхідно, — це відчуття психологічної безпеки.

Якщо жінка свариться зі своїм чоловіком через те що той не шукає роботу з більшою зарплатнею, не турбується про оплату освіти дітей або ж з презирством відгукується про кожну його співробітницю, — це не "стервезний характер": так вона порушує питання своєї безпеки, питання безпечного майбутнього для свого потомства, безпеки своєї сім'ї.

Коли чоловік нервує з приводу того, що підвал у будинку знову затопило, а комунальні служби безсилі; коли він незадоволений частими відвідинами подруг дружини; недолюблює поради тещі; з підозрою ставиться до незапланованих витрат сімейного бюджету, — це не означає, що він "дурень" або "козел": так він порушує питання безпеки своєї пари, свого будинку, свого потомства.

Якщо дитина відмовляється їсти звичну для неї їжу, грати в улюблені ігри, суперечливо поводиться в звичайних для неї ситуаціях, ігнорує вже набуті навички гігієни — це означає, що малюк гостро ставить питання своєї психологічної безпеки. Значить, його життя перестало бути для нього безпечним, зрозумілим, контрольованим ним.

Коли підліток поводиться то агресивно, то апатично, замикається в собі, ігнорує прохання і свої обов'язки — так він заявляє про те, що втратив відчуття контролю над своїм життям і світ став для нього психологічно небезпечним.

Інша річ — чи спрацюють такі методи "бити на сполох", чи адекватні вони, чи зрозумілі навколишнім, чи будуть правильно розпізнані й "прочитані", це вже інше питання.

І дуже важливе.

Якщо людина віддає перевагу усамітненню, уникає близьких чи тривалих стосунків — у неї порушено базове відчуття своєї психологічної безпеки. Сталося це через те, що колись її тривога, її методи "бити на сполох" не були розпізнані, прочитані правильно, вона не дістала допомогу і тепер абсолютно впевнена, що світ, життя, відносини — це все може таїти для неї загрозу і втрати.

І йдеться не лише про фізичну, а й про психологічну безпеку. Про душевний комфорт. Про впевненість не тільки в тому, що на фізичному (матеріальному) рівні мені ніщо не загрожує. А й що на психологічному (емоційному) рівень загрози немає.

Найяскравіший приклад — дитина з багатої сім'ї, яку возить водій і до неї приставлено персонального охоронця. Психологічно така дитина цілком може почуватися вкрай уразливою, такою, яка абсолютно нічого не контролює й є відкритою для батьківського психологічного вторгнення.

Відчуття "небезпеки немає" або досвід того, що "душевний спокій легко відновити" — родом з раннього дитинства. Але це не означає, що коли в дитинстві цю потребу було надійно задоволено, то вона вже не проявить себе гостро. Відчуття безпеки необхідно нам завжди. Потреба ця ніколи не зникне і не "розсмокчеться". Ця потреба відсутня при серйозних особистісних порушеннях. Але у здорової людини прагнення до почуття захищеності залишається актуальним завжди. І цим, до речі, найлегше маніпулювати.

Саме цією базовою потребою маніпулюють батьки у фразі: "Все, я пішла, а ти тут залишайся, якщо не слухаєш". Саме цей базовий страх втрати спокою і контролю змушує нас ухвалювати більшість життєво важливих рішень. Але хіба можливо прийняти правильне і виважене рішення під гнітом стресу? Швидше за все, це й буде рішення "уникнення", а не рішення руху до чогось конструктивного, творчого, життєствердного в нашому житті.

Такою є історія дуже багатьох поквапом укладених шлюбних союзів. Коли люди сходяться через страх залишитися самотніми, через побоювання, що "роки ж минають".

Подеколи чоловік робить пропозицію про реєстрацію відносин саме в той момент, коли починає відчувати охолодження до партнерки. Жінка тішиться і не відає про справжню причину. Та й жінка часто ухвалює рішення про те, щоб завести дитину саме в той момент, коли починає відчувати охолодження до чоловіка. А він, може, й радий, та не здогадується про справжню причину.

Часом у конфліктах, дитячих примхах, неврозах, сімейних негараздах і претензіях ми повинні розпізнати саме це послання: "мені страшно", "я незадоволений/незадоволена реальністю", "мною втрачено контроль", "дай мені відчуття, що все добре, і щоб я в це повірив/повірила)".

Нерідко нам слід саме так пояснити собі та близьким наші істерики, завищені вимоги, впертість, лінощі або прокрастинацію. Що це все через те, що різко або вже дуже надовго нами втрачено відчуття "я в безпеці, і я впораюся з життєвою тривогою, що виникає".

Чи завжди реальність можна "повернути під контроль", "виправити" чи "налагодити"?

Часто ми десь на задвірках свідомості добре усвідомлюємо, що повернутися до попереднього стану умовного комфорту чи спокою вже неможливо, що над ситуацією доведеться довго і серйозно працювати. Безболісних вирішень питання, на жаль, не існує, доведеться щось міняти, від чогось відмовлятися, стикатися з невідомістю, заподіювати не найприємніші переживання собі чи близьким і, головне, — брати на себе за це відповідальність.

Ось через такий довгий список ми і вважаємо за краще часто залишатися в дистресі й нічого не змінювати, вдаючи, що "все й так більш-менш добре", поки не трапиться нагода комусь поплакатися в жилетку, — і тоді прориває греблю страху, гніву, тривоги. І виявляється — нам тільки здається, ніби ми щось контролювали в своєму житті, а насправді ми вже давно й надійно втратили почуття контролю та власної безпеки.

Але діти, однозначно, повинні зростати впевненими в тому, що сильні дорослі все здолають, з усіма завданнями впораються і всіх порятують. Дитинство — це саме той час, коли ілюзії "я контролюю своє життя", "я перебуваю в повній безпеці", "мені ніщо не загрожує" — вкрай необхідні дитині. Щоб по-справжньому подорослішати, зміцніти, стати здатним протистояти життєвим негараздам і, не ховаючи голову в пісок та не породжуючи сурогати розв'язання проблем, розв'язувати їх, перетворюючи своє життя.

Друге, що нам усім необхідно — це почуття єднання, причетності, співучасті.

Іноді досить промовити фразу: "Так, я чую тебе, ти кажеш, що..."

Іноді нам достатньо кивка чи усмішки, аби відчути: людина з нами, вона "за нас", вона поруч.

Для дитини така співучасть має бути яскравішою, легше розпізнаваною. Коли мама, наприклад, погрожує пальчиком виступу столу чи сварить пса, який налякав. Малюкові (підлітку, навіть дорослому) часом непросто знову повірити, що він більше не самотній, що його щиро підтримують, і його природні прояви не загрожують йому покаранням чи відторгненням.

Задоволення потреби в прийнятті — набагато складніша річ, ніж задоволення потреби в безпеці. Воно потребує співналаштування, щирого тепла й симпатії, а часом і вміння, знання того, які саме слова сказати і що саме зробити.

І буває таке "поєднання людей" за типажем, вихованням, світоглядом, коли взаєморозуміння є просто-таки нездоланним завданням. Тоді це називається "вони говорять різними мовами".

Трагедія, коли батьки не можуть (не здатні) прийти до "почуття єднання" зі своєю дитиною. Таким батькам потрібна психологічна допомога.

Трагедія, коли чоловік і жінка втратили почуття своєї спільності. Неприємно, коли хтось у парі "переростає" свого партнера і більше не знаходить точок дотику. І це не тому, що хтось "поганий" або "зрадник", а тому, що виникло почуття незадоволеності, яке вже не дозволяє відчувати себе поряд з іншим "психологічно добре".

Третє, що нам усім потрібно, — це відчуття своєї значущості.

Що ми незамінні, важливі й затребувані. Що наші вміння, особливості та прояви — вагомі, помітні й пошановані. Повага до нашої автентичності — це те, що ще називають "бальзамом на душу".

Саме за цим плаче й тужить жінка, коли вимагає її зрозуміти. Їй потрібно від близьких уловлювання відтінків її унікальних переживань. Їй потрібно відбитись, як у дзеркалі, в усмішці та погляді близької людини.

Саме це обурює чоловіка, коли він просить не відвертати його від обраного ним плану дій. Він просить поваги до його життя, можливо, до його рішень, до його ідей, ідеалів і поривів.

Саме через це бунтують підлітки. Саме так намагаються проявити себе діти. Саме з цієї потреби починається будь-яка творчість і будь-яке досягнення. І ця потреба ще складніша в задоволенні, ніж перші дві.

Отже. Безпека. Близькість. Значущість.

Нам усім хочеться почуватися добре. Тобто спочатку — захищеними, потім — прийнятими і вагомими.

Але, мабуть, найголовніше — те, що всі ці потреби динамічні і частково ілюзорні. Їх неможливо задовольнити один раз і назавжди, вони, як їжа, необхідні щодня.

Саме тому, річ не тільки в "дитячих травмах", а й у наших навичках актуального життя, в нашій особистій відповідальності за своє "тут і зараз", через яку призму ми дивимося на світ, що ми бачимо, на чому фокусуємо свою увагу.

Ми можемо почати дбати про свою психологічну безпеку, про якість зв'язку з близькими, про свою реалізованість будь-якої миті свого життя. У дорослих є можливість обирати. Тільки дорослий здатний знайти й залишити для себе головне — те, що його втішить, надихне, подарує сенс і додасть сил. У дітей немає такої можливості. Діти набагато вразливіші, і задоволеність їхніх базових потреб повністю залежить від їхнього оточення. Тому з ними поруч мають бути дорослі, які вже подбали про себе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво